artville1

Владимир Тартак / 18 ноября 2014, 14:17

Паліативна демократія породжує чудовиськ


Суспільно-політичні збурення і військові конфлікти, які охопили південне Середземномор’я в 2011 році, попри різні приводи та індивідуальні особливості перебігу цих протестів, мають, щонайменше, одну спільну причину. Вона полягає у прискореному розвитку громадянського суспільства на відміну від стагнуючих демократичних інститутів, наявних в політичній системі. Такий різношвидкісний розвиток нових суспільних запитів і формальних публічних практик їх задоволення, неодмінно призводить до кризових явищ, глибина яких залежить від внутрішньо- і зовнішньополітичних обставин.

Прихід Арабської весни став емоційною відповіддю молодого громадянського суспільства на довголітню практику монопольного кланового урядування, коли прогресивний по своїй суті інститут президента перетворився на гальмо соціального та політичного розвитку і став постійною загрозою для безпеки власних громадян.

Очевидною є трагічна пропорційність, яка простежується між терміном панування президентів і кількістю жерт серед протестантів. Найбільша кількість вбитих була в Лівії – біля 25 000 чоловік, при терміні правління М. Каддафі – 40 років. В Сирії династія Асадів править загалом 44 роки, що призвело до 6 000 смертей і боротьба триває. В Йемені А. Салах керував 33 роки, кількість загиблих – 1800 чоловік. Х. Мубарак завершив своє 30-річне правління революцією, яка забрала життя у 846 єгиптян. В решти 13 країнах протестні збурення завершились з меншими жертвами, або зовсім без них. Політичні наслідки відомі – в одинадцяти країнах змінені уряди.

Всі 40 років після військового перевороту Лівія була авторитарною державою, лідер якої сповідував ісламський соціалізм. Сірія і Єгипет мали президентсько-парламентську форму правління, а Йемен був президентською республікою. Фактично після здобуття незалежності ці три молоді держави, ставши на шлях демократизації обмежились початковою фазою: формальним прийняттям конституційних норм про парламент, президента, місцеве самоврядування, розподіл влади, основних прав і свобод громадян. На практиці, в традиційний монархічний суспільний уклад були введені лише окремі елементи демократії, що за відсутності подальшої повної демократизації призвело до монархократії, яка в умовах відкритого суспільства виявилась не життєздатною.

Аналогічна ситуація виникла на пострадянському просторі за винятком України, Грузії, Молдови і Прибалтійських країн. В решти країнах, на зміну генеральним та першим секретарям прийшли довічні президенти. Якщо поблажливе ставлення світових лідерів до білоруської чи середньоазійських автократій можна пояснити слабкою військовою потугою останніх, котра нездатна створювати великі міжнародні проблеми, то у випадку з Росією – повний ступор. Міжнародні організації і технології попередження та запобігання повзучому перетворенню квазідемократій у диктатури виявились неспроможними розпізнати і зупинити загрозу людству на стадії ії зародження. Чи вдався би Путін зразка 2008 року, відносно успішно відбувшидва президентські терміни, до конституційної афери з метою забезпечення собі ще одну, а то й дві каденції царювання на Росії, якби твердо знав, що міжнародне співтовариство поставиться до такого нахабства вкрай негативно? Чи пішов би він на аморальні маніпуляції законодавством, якби був впевнений, що окрім зневаги цивілізованого світу, він ще обов’язково отримає економічні і політичні санкції?

Очевидним є факт, що інститути міжнародної безпеки мають належним чином реагувати на найменші спроби трансформації президентської влади в монархократію. Спокуса у президентів країн із слабкими демократичними традиціями, як правило, виникає на другому терміні. Завдяки адміністративному ресурсу створюється пул лояльних ЗМІ, переписуються, відповідним чином, закони і конституції і проводяться керовані парламентські чи президентські вибори. Практика досмертного правління владоманами своїми державами повинна нещадно викорінюватись. В більшості країн світу президентські каденції обмежуються двома термінами, які складають від 4 до 7 років. На мою думку оптимальним терміном загального перебування на посту глави держави має бути 10 років. Цього часу достатньо, щоб реалізувати свої найкращі проекти. Науково доведено, що після десятилітнього перебування на топовій позиції, ефективність менеджера починає знижуватись, настає інтелектуальне виснаження і якщо не змінити вид діяльності, то у неї починає їхати дах, про що свідчать дії Путіна після чотирнадцятирічного перебування при владі.

Механізмом втілення цієї норми в світову політичну практику мають стати рішення міжнародних організацій. Починати треба з відповідної резолюції парламентської асамблеї Ради Європи, як найбільш безкомпромісної організації в борьбі з узурпаторами влади. Далі естафета має перейти до ОБСЕ. Ця організація вже відмовлялась присилати своїх спостерігачів у 2008 році на договорні вибори, на яких Путін і Медведєв тимчасово мінялися місяцями. Незважаючи на те,  що рішення ПАРЄ і ОБСЕ не є обов’язковими до виконання своїми членами, а у випадку з ОБСЕ ще необхідний консенсус, для світової спільноти важливим є прецедент створення демократичного мінімального набору, в якому важливе місце посідає обмеження терміну перебування при владі глав держав – прямих і опосередкованих керівників виконавчої влади. Зважаючи на те,  що в Європі і у світі різні політичні системи, це правило має стосуватись тільки президентських і президентсько-парламентських республік.

Після відповідних декларацій європейських організацій, мінімальний демократичний стандарт необхідно закріпити на рівні ООН. На даний час – це єдина міжнародна організація, в статуті якої прописано обов’язкове для її членів виконання рішень Ради безпеки. Саме цей робочий орган має право ініціювати і вводити міжнародні санкції військового та економічного характеру. На цьому шляху проблемою є те,  що Росія, як постійний член Ради безпеки ООН має право вето. Початок процедури зміни статуту ООН в частині відмови від такого патового принципу голосування вже запущений. На фоні «безпределу», який творить Росія у Європі міжнародна спільнота з розумінням поставиться до такої необхідності. Тому є надія, що паліативної демократії в світі стане менше, а засобів нейтралізації потенційних диктатур – більше. В разі, якщо до наступних російських виборів президента у 2018 році не вийде знешкодити Путіна, то цей інструмент має стати ефективним варіантом його нейтралізації.

 


Пост размещён сторонним пользователем нашего сайта. Мнение редакции может не совпадать с мнением пользователя



<img src=/i/fb.gif class=fbico> Adam Viter
Тривають суперечки про те, чи повинна Україна платити пенсії Донбасу чи ні.
Які претензії до України з приводу зупинки соцвиплат в Донбасі.
Кабмін в даному випадку має гранично зрозумілу і чесну позицію — гроші платимо на тій території, яку контролюємо. Соцвиплати в Донбасі, це в першу чергу податки громадян, які захоплені терористами Путіна.
Якщо бойовики Путіна не можуть забезпечити громадян на захоплених ними землях, то їм достатньо просто піти. Сказати: окей, вибачте, ми думали, що зможемо жити без України, але не змогли, ми думали, що Росія допоможе, а вона не допомогла, ми не впоралися, і ми йдемо, щоб не прирікати людей на голод.
Тільки від терористів Путіна зараз залежить, чи будуть у людей в Донбасі гроші чи ні. Їм приймати рішення. Якщо на те буде їх воля — завтра ж до Донецька прийде законна влада, яка привезе гуманітарну допомогу і виплатить борги. Якщо ж вони воліють з принципу прирікати жителів окупованих територія на страждання — то вся відповідальність за ці страждання лежить тільки на них.
   Відповісти    
<img src=/i/fb.gif class=fbico> Adam Viter
За півроку до голодних бунтів донеччани топчуть цукерки «Рошен». Донецьк 01.06.2014
   Відповісти    
   Правила

Записи в блогах:




Думська в Viber


Одрекс
Ми використовуємо cookies    Ok    ×