Ви знаєте, і це загальновідомо, що я майже ветеран національно-визвольного руху України, адже в цьому русі брав активну участь з 1989 року. Ми одними з перших піднімали синьо-жовтий прапор в Одесі, коли це ще не стало мейнстрімом. З 1994 по 2004 роки я очолював Одеську регіональну організацію УНА-УНСО і мені не соромно ні за один день перебування в цій організації, адже ми завжди були на передовій боротьби українського народу за свої права і в авангарді соціальної боротьби 90-х. Звичайно, що в ті часи, ми ще перебували в дрібнобуржуазних ілюзіях загалом, проте це були 90-ті і ми були занадто молоді. В останні дні я ще більше горджусь тим, що під час проведення незалежною профспілкою «Захист праці» одеської акції протесту 17 березня на Дерибасівський, на стороні класового ворога не бачив жодного колишнього чи нинішнього унсовця. Навпаки, декілька моїх друзів з легендарного одеського УНСО 90-х, ті з якими ми завжди йшли крізь бурі та урагани — були з нами, а не з найманцями олігархату. Приємно було бачити і тих унсовців (нині членів ПС), які підійшли після акції потиснути мені руку і висловили своє захоплення нашою сміливою дією на захист трудящих українців Одеси. До речі, не побачив серед провладних провокаторів ні одного члена ПС — і це обнадійливо. Мої вітання також всім унсовцям, які нині працюють у ЗМІ і які підтримали нас інформаційно. Добре, що не бачив очі людини, яка в момент нападок на нас труханівської «тітушні» в цей час перебувала на другому поверсі Одеської міської ради в шикарному владному кабінеті. Не хочу бачити пусті очі запроданця олігархату! Передавайте йому, щоб не попадався мені на очі. |