Ми читали всю заборонену літературу вже відкрито в товстих журналах, а не як наші батьки — потай в саміздаті. І говорили в голос про ГУЛАГ, розстріли інтелігенції та брехливий режим радянських правителів. Ми вже не були "гвинтиками системи", а знали, що маємо робити історію. Свою історію — історію вільних людей.

Ми знали, що кордони — це в головах. Мене ніколи не бентежили забобони і стереотипи — я вважала їх пережитками минулого. Ми знали, що світ дуже тісний і всі порядні люди — браття. Що ти не маєш нікого ображати і порушувати права інших людей. Що війна — це лайно і несправедливість, а Всесвіт створив нас для того, щоб ми зробили його найкраще та залишили після себе тільки прекрасне, щоб потім цим люди мали захоплюватися.

"Свобода, рівність і братерство" для мого покоління не просто лозунг. Це все життя. Тому ми пішли на Майдан. 

Тому, коли в 14-му році в Україну прийшла війна — абсолютно нечесна, несправедлива і жах яка середньовічна — це так здивувало та розлютило, що нам нічого не залишалося, як виправляти цей баг історії. Виправляємо вже майже дев'ять років.

Я вірю, що ми зможемо повернути всі ідеали гуманізму після того, як назавжди виженемо ворога з нашої землі, відновимо наші будинки і виростимо нові сади. Я знаю, що воно так і буде і що від мене, від нас всіх залежить — яку країну ми побудуємо для наших дітей та онуків.

Берлінський мур впав під натиском прагнучих свободи людей 9 листопада 1989 року. Хочу вірити, що Херсон, який повернувся сьогодні в Україну — це наше падіння Берлінського муру, яке назавжди відділить нас від совку і дасть сил створити новий вільний справедливий світ на нашій землі. Дякуємо українським воїнам за це безмежно. Вічна світла пам'ять нашим загиблим.

Волонтери зараз рятують державу разом з ЗСУ, журналісти виводять на чисту воду батальйони "Монако", скажені активісти — хай вони будуть. Так, срачі, так, буває страшний бруд, але в нас має почати працювати інститут репутації. І ми поки цьому вчимося — я сподіваюся.

Зараз я вам покажу країну, де нема громадянського суспільства. Нема цих наших срачів, їбанутих активістів та скажених журналістів. Але нема і репутації, і гідності. — Нічого нема. Є тільки страх.

Нещодавно спілкувалася з другом, який, як виявилося, працював до 14 року на москві. Від мистецтвознавець — робив там експозиції в музеях, інформаційний супровід і це все. Ну багато ж українців співпрацювали до Майдана з ними. А деякі навіть і з початком агресії не отямились — не в тому річ.

Друг каже — вони все бачили ще після придушення мітингів на Болотній. Що гайки закручують, що хмари згущуються. Але жили в своїх бульбашках — своє коло знайомих та друзів, своє спілкування, свої події та тусовки і робили вигляд, що "ничего не происходит". Ну так — показує модний режисер в театрі, як наприкінці вистави головний герой поливає себе лайном — це такий крутий символ епохи — "ми всі в лайні", але — це все одно своя бульбашка. Круто!

"Всі навчилися робити вигляд, що вони не з фсб-країною і їх не підтримують. Всі — хороші, добрі, світлі, " — каже друг. "Угу, і байдужі", — відповідаю я.

Ось це все "ничего не происходит" і вивело до того, що в них нема громадського суспільства, їбанутих активістів, нема порядних журналістів, нема політичних партій окрім путінських, неможливо створити протестний рух — їх всіх об'єднує тільки "ничего не происходит".

Це не путін, це байдужість всіх росіян зробила з них тоталітарну державу, яка зараз нищить все українське, замахнувшись далі на Молдову, Казахстан, країни Балтії і т. д. Це "прекраснодушна інтелігенція" виростила цього монстра, хороші, добрі, світлі люди люди, які робили вигляд, що вони не мають нічого спільного с путіним, але нічого і не робили. Зараз вони втікають і ховаються від того, що створили.

І наостанок. Відео з 25 жовтня.

 
Аеропорт під калінінградом — колишній Кенігсберг. Храброво — це Повунден. Курва, вчить справжні назви. Завозять чотири автобуси з могилізованими, щоб відправити їх вмирати в Україну. Слухняно їдуть. П'яні та налякані.

І ніхто не протестує — хоча Європа поруч і до останнього часу вони постійно бували там, бо в них були "продовольчі картки" — можливість заїжджати в Польщу вглиб на 150 км та робити там закупки. Але ні близькість цивілізації, ні балтійське повітря, не страх вбивати — курва, вони правда не розуміють, що не вмирати страшно, а вбивати! — нічого не зробило з них людей.

Просто стадо.

Ми воюємо з нелюдами. З ордами зомбі. Ось така реальність. ХХІ століття.

Дякуємо "російській інтелігенції" і "великой культуре", що зробили з народу орду зомбі. Ви — винні. Признайте вже.

По-перше, зараз багато ресурсів, які дають інформацію з казахського боку, а не від пула Назарбаєва і Кремля.

По-друге, постколоніальну війну можна вигравати, а можна — одразу здатися. Казахи — не білоруси. Їхня опозиція чітко формулює, що Росія — ворог і претендує на більшу північну частину Казахстану. І це все треба проговорювати одразу всім нам.

Звісно, люди вийшли проти підвищення тарифів. Але одразу к економічних вимогам підключилися політичні — чесні вибори, яких в Казахстані не було від слова "зовсім". Ніколи. Тому що "Назарбаєв навіки". І це щире бажання чесних виборів і прозорої демократії дуже показово у казахів, я вважаю.

Те, що зараз вам раша-пропаганда і ті, хто в них зписує, показують пожежі акиматів та мародерство — це ознака того, що там добре працює титушня КНБ (казахське ФСБ), а влада на чолі з прокремлівським Токаєвим не планує ані чесних виборів, ані будь-яких перемовин з народом. Пам'ятаєте, як янукович засунув язика в дупу в січні-лютому 2014-го, чекаючи правильну вказівку з кремля? — Це такий самий випадок.

Казахам складніше. З-за непроведення економічних реформ, які просилися всі 30 років після розвалення срср, вони знаходяться на шпагаті між РФ і Китаєм. Так що дякуємо Всесвіту, що в нас тут ще такого засилля з двох боків нема і ми все ж таки відбиваємось потрохи, не дивлячись на довбоящурів при владі.

За нашу і вашу свободу.

Ресурси, де є відкрита прозора інфа з Казахстану: наприклад, канал NEP на ютубі сьогодні записав інтерв'ю з Ермеком Наримбаєвим 

Або є канал БАСЕ Айдоса Садикова:

Березень 2014-го. В Києві "переміг" Майдан, перевертають прапор, обирають нові обличчя в Кабмін і інші установи, ділять ласощі, а у нас сепари ходять великими маршами, місто в триколорах і колорадських стрічках, і кожен ранок просинаєшся з думкою "де вистрілить сьогодні".

Березень. Чергова неділя. Я їду в центр до Дюка. На зупинці до мене підходить хлопець, дивиться на мою жовто-блакитну стрічку і каже: "Дякую". Я у відповідь: "Та за що?" — А він: "Приємно, що в Одесі ви підтримуєте Україну". Я не стрималась і поки не підійшла моя маршрутка, розповідала про наш одеський Майдан, скільки нас було в Києві в важкі дні, як наші хлопці і дівчата стояли на Груші, як були на Інститутській. Хлопець стояв і дякував.

А потім був страшний квітень — коли ми зустрічали наших моряків з Криму — тих, хто не зрадив, і друге травня.

А потім багато чого.

Але "свій-чужий" на прапор — досі працює. Бо і синьо-жовтий, і червоно-чорний діють на наших ворогів як часник, срібні кулі, осиковий кіл на вампірів. Хай вони згинуть назавжди.

З днем Прапора, українці.

Цей дуалізм — «Лука поганий, а Путін хороший» — відбив в мене охоту писати будь що. Для себе я вирішила, що протести білорусів 2020 року — це умовно наш Помаранчевий Майдан, хай чуваки ростуть: рочків десять в них, звісно, нема, але хай спробують подорослішати в своїй країні, а не бігти в Польщу або Литву і далі.

В жовтні, коли почалась війна в Нагорному Карабасі, я розглядала варіанти полетіти у Вірменію писати з міста подій — кордони були закриті на жорсткий карантин, літаки Київ — Єреван відмінили, летіти можна будо тільки через Мінськ. І я зрозуміла, що не хочу рискувати своїм життям — там мене зможуть «прийняти» при пересадці на рейс.

Коли нещодавно літак з Романом Протасевичем «аварійно посадили» у тому самому Мінську, мене це не здивувало — диктатори завжди плювали на світові правила та закони.

Коли вони випустили покаянну програму з ним після тортурів — я зрозуміла, що не можу на таке дивитися. Мені боляче так, що як ніби це мене били та знущалися. Хоча я себе дуже стримую, але в такий випадок не можу не переживати.

Дивіться, українці, це те, що могло бути зі всіма нами, хто вийшов на Майдан восени 2013 року та не здавався до майже кінця лютого 2014-го. Так нас могли нищити, вбивати і ґвалтувати, якщо б ми в момент Груші не вирішили, що вмирати за свою Свободу, звісно, страшно і боляче, але треба.

Що перемагають ідеї, а не гроші.

Що за свою незалежність та волю треба рвати зубами всіх покидьків — або вони вб'ють тебе.

Проста аксіома.

Тому хрін їм, а не Україну.

Тому що національні еліти можуть щось будувати, а малограмотні комісари — ні.

Саме українська культура, український авангард та символізм сприяли просуванню радянської влади на українських землях.

Так будувалася держава — Українська радянська соціалістична республіка: з красною армією, українською мовою та вірою в світову революцію та комунізм замість віри в бога.

А потім комісари вирішили, що все — українські еліти їм більше не потрібні. Замість національної культури має бути одна нація — "советский народ" і одна суспільна культура — радянська. Без етнічних ознак. Тільки "русский язик" та велич "советского государства".

83 роки тому — 27 жовтня 1937 року почалися розстріли в лісовому урочищі Сандармох в Карелії. Людей вивозили на вантажівках, змушували копати ями у болоті, а потім страчували пострілом в лоб.

Тут зникла українська культурна, наукова та політична еліта: режисер театру Лесь Курбас; драматург Микола Куліш, чиї п’єси йшли в Парижі, Нью-Йорку, Москві, Варшаві; письменники і поети Микола Зеров, Марко Вороний, Мирослав Ірчан, Григорій Епік, Андрій Панів; письменник, філософ і перекладач Валер’ян Підмогильний; учені Сергій Грушевський, Степан Рудницький, Олександр Бадан-Яворенко; прем’єр-міністр УНР викладач професор історії Володимир Чехівський, міністр УНР Іван Крушельницький і т.д., — просто забивайте в google "Список Сандармоха" та прозрівайте.

Можете окремо ввести "Кати Сандармоха" і також офігівати. Нацистам Другої світової було в кого вчитися — у Радянському Союзі концтабори працювали ще у 20-ті роки ХХ століття, — задовго до Аушвіца та Заксенхаузена.

Коли ви зараз питаєте: чому вони так голосують, просто знайте — коли стільки десятиліть знищують культуру, історію та еліти нації, залишаються манкурти та покидьки.

Ті, хто хоч трохи читає та знає історію нації — не підуть голосувати за нащадків НКВДстських катів та вертухаїв.

Вічна пам'ять загиблим. 

Старий перевірений спосіб — розпалити міжнаціональний або міжконфесіональний конфлікт, а потім його урочисто красиво загасити, тим самим показуючи свою силу та міць.

Ця історія повторюється завжди. Наприкінці XIX — початку XX століття, коли визвольний рух був потужним, царська Росія так роздувала державний антисемітизм: погроми в Кишиніві, Одесі та інших містечках та справа Бейліса. Відкриваєш історію та читаєш: хто винен у всіх бідах "русского народа"? — Євреї.

Імперію тоді врятувало тільки те, що срср був прямим продовженням царської росії. А "ворогів" з кожним часом там завжди з'являлося — як на заказ.

Наприкінці 80-х років партійні бонзи зрозуміли, що не зможуть утримати Союз в своїх руках, якщо не показати всю силу та міць совецкої армії та не загасити всі "локальні конфлікти" на околицях срср. І почалося: Грузія, Баку, потім Придністров'я, Абхазія.
Чечня — це також просто продовження імперської парадигми придушення національно-визвольного руху: робити так як треба тільки росії. Бо там "самая великая и многочисленная армия".
Чеченці добре дали по зубах "великої армії" — бо в горах неважлива чисельність та техніка, в горах треба знати гори та вміти воювати. В підсумку — росія просто тупо відкупилася від Чечні, щоб та залишилася в їхньому складі.

Всі "конфлікти", які зараз з'являються на території колишнього срср — це не Вірменія або Азербайджан, Білорусь, Грузія або Україна. Це — РФ.

Причина тому — росія хоче повернути імперію та насолодитися "величием", тому однією рукою вона буде поставляти зброю в Баку, другою — в Єреван, а самі кричати про "мир во всем мире" и "просто надо перестать стрелять".

Ось і все. Таку же схему вона хотіла замутити у нас в Україні. І досі хоче. — Не виходить. Сьомий рік не виходить — ну не будуть у нас мусульмани воювати проти християн, а етнічні українці — вбивати євреїв чи киримли, як би не намагалася нас стравити російська пропаганда. І навіть коли ми повернемо Крим та Донбас — там не буде етнічних чисток та страт. Українці — занадто добрі люди та звикли жити мирно, якщо б рашка не нападала.

А імперія РФ все одно здохне. Тому що не може бути імперій у XXI столітті. Пройшов їхній час. Зовсім пройшов.

Тому ми багато що робимо не "завдяки", а "всупереч".

Напевно, тому організатори Мистецького форуму в середині серпня в Запоріжжі вирішили підтримати українську модернову культуру — і запросили на Хортицю, сакральне місце для справжніх українців, людей, які дійсно всі ці роки після Євромайдану та під час російської агресії роблять все, щоб продемонструвати всьому світові: Україна — сучасна європейська країна: нам є, що показати, кого послухати, ким пишатися. Це художники Матвій Вайсберг, Олена Придувалова, Нікіта Тітов, Андрій Пушкарьов, Галина Дюговська та скульптор Володимир Балибердін. Це поети Сергій Жадан та Андрій Любка, письменники Юрій Андрухович, Тамара Горіха Зерня та Ірен Роздобудько, історик Тімоті Снайдер, акторка Ірма Вітовська та інші.

Це — не просто форум "для галочки", це вистраждана могутня подія: по-перше, це діалог між митцями та звичайними українцями, по-друге, випрацювання спільних рішень та напрямку: що робити далі, що цікаво та необхідно для нашої держави, що зробить нас всіх сильніше. По-третє, це рефлексія та усвідомлення часу, в якому ми зараз перебуваємо.

Всі зустрічі проходили в перший день в знаковому місці — на острові Хортиця, а потім на "Платформі спільних дій" — сучасному діалоговому майданчику, — в Україні такого рівня формат зірковості і різноманітності дискусій та спілкування з аудиторією — ще величезна рідкість, особливо в областях, не в столиці.

Ще раз нагадую, що це Запоріжжя — депресивний промисловий регіон, поки ще "русскоязычный" — тому особливо важливо просувати українську культуру саме на сході та півдні України. Я би хотіла, щоб така подія була в Одесі, де, на жаль, навіть на книжкову виставку в цьому році не пустили жодного ветерана АТО-ООС зі своїми книжками.

Коли ти не годуєш свою культуру — тобі прийдеться зустрічати танки та годувати іншу.

На жаль, цю аксіому нам кожен день всі шість років поспіль демонструє наш ворог. Тому Мистецький форум в Запоріжжі — це знакова подія, яка спроможна змінити Україну найкраще.

Ми сподіваємося та віримо, що з нашою спільною допомогою Україна буде відома в світі як сучасна модернова модна країна, яку населяють талановиті люди, створюючи красу та гармонію.

Бо ми того варті.

Слава Україні.

Хай живе українська культура назавжди.

Якщо б мене спитали — як ти можеш охарактеризувати сучасних українців, я би назвала ці два слова.

Це — дійсно проблема.

Якщо людина в 32 рочки біжить ультра-марафон в складних умовах, до того не пройшовши медогляд та не отримавши будь-якого медстрахування та при цьому підписує папірці організаторів про свою відповідальність, а потім сходить з дистанції за 10 км до фінішу та помирає — це інфантилізм. Або організатори змагань, які щиро сподіваються, що "нічого страшного" без медогляду не буде — головне взяти з учасників внески, а потім... хай бігають як вміють.

Інфантилізм розповсюджуються у всьому: президент, який мріє захворіти короною та потім оголошую хворою свою дружину та так хоче просочитися між крапельками, люди, які не понять маски під час епідемії та не вірять в пандемію, жіночки, які спочатку ковтають жменями протизаплідні та бігають на аборти, а потім щиро хочуть завагітніти, люди, які вибирають тупенький квартал та сватів замість National Geographic... і цей перелік може бути безкінечним.

З самоідентифікацією ще складніше. Якщо доросла людина ідентифікує себе як "просто одесит" чи "честний советский человек — ми же вирослиа великой пабедой, мову вчити не буду — не "царское ето дело" и так все сойдет".
Вони, звісно, вже не кажуть "Укра в одной стране", діагноз зрозумілий: голова у піску, "хочу жити у минулому та пишатися радянськими "успіхами" т їна — нема такої країни на карті", але таємно мріють про Лукашенко за кермом "их страни" та разочаровуються у Зеленському — бо він такий же інфантил, як вони самі. А інфантили люблять дорослих та сильних. Та розуміють єдину мову — мову сили.

Я не прошу ставати перед дзеркалом та питати себе: а хто я? Чому живу в живу в Україні та що зробив для неї, щоб вона стала сильніше, привабливіше та красивіше?

Бо дорослішання починається з того, що ти вмієш робити та робиш для світу, а не світ для тебе. Забуваючи дитячі образи. Ти маєш робити цю країну краще. Тоді все буде.

Вы видели репортажи в Le Monde, The Times или в The Washington Post из оккупированного Крыма или с улиц или из подвалов Донецка-Луганска? — Нет. Их не будет. Цивилизация не признает орков и их так называемую власть. Нормальные люди во всем мире понимают, что оккупация Крыма, Донбасса, Приднестровья, Абхазии, Южной Осетии — это временное явление. Никто никогда не признает того, что откусила русня. Никто и никогда. Это аксиома. Истина в последней инстанции. Показывать Гиркина и Поклонскую — это признавать их. Давать им площадку для высказываний. Продвигать их захватнические идеи "русского мира". Признавать "величие россии" и заглядывать в рот, курва, этому "величию".

Это то, что никогда бы не сделал никакой приличный западный журналист. А советский Гордон, вяло маскирующийся под "патриота Украины под прикрытием спецслужб" — это не журналист. Дядька на подтанцовке у пропагандонов типа симоньян, соловьева-киселева и прочих дудей: с выходами с эфиры на федеральных росканалах на седьмом году войны и эфирами на ютубчике.

Это позор и гребаный конец, малята.

Что там наши маститые журналисты из НСЖУ и прочих грантовых организаций? — Засунули языки в жопы и молчат вместе с зелебобиками? — Ну-ну, и чем вы лучше познеров, скабеевых, прилепиных и прочих путинских шавок на работе ГУЛАГ-режима? — Да ничем.

В Одесі перше єврейське кладовище, яке було ще при турках-османах неподалік від Хаджибейського лиману (там залишалися поховання ще до моменту «основания Одесси» — як пишуть в імперсько-радянських підручниках) було знищено Совєтами в 30-ті роки ХХ століття. Ні-ні, пропагандони, тут не було «міста», ага, як ви любите казати, «а Одесі не 600 років, а всього 200».

Великий єврейський цвинтар, який називали Першим єврейським за Першим християнським (зараз там Преображенський парк, раніше — парк Ілліча) був знищений теж в ті часи. Там зараз школа №79 а за нею — адмінбудівлі.

Нове єврейське кладовище напроти Другого християнського зруйновано з 1974 по 1978 роки. Залишилася тільки арка входу з боку Люстдорфської дороги. Все знищено: синагога, всі поховання. Зараз там «Артилерійський парк». Та чомусь жодна людина не протестувала, коли це все руйнували — так? — Це ж було зовсім нещодавно, яких-то 40 років тому.

Є третій єврейський цвинтар на Хімічній вулиці, його створили у 1945-му, обнесли великим парканом — його ніхто не чіпає, але і ніхто не бачить, хоч він лежить на шляху з Одеси до Києва.

А це могила з Другого християнського кладовища напроти. «Мне мама с детства виколола глазки» — нагадався старий жорстокий дитячий віршик. : Дивлячись на це поховання — можна нагадати цілу історію родини, так? Ви здивуєтеся, але люди з таким прізвищем ще досі живуть в Одесі та навіть є у фейсбучіку, але за могилою ніхто не доглядає :(

А тепер я хочу почути ваше ватне «Адьесса — русский город», кац…ськи тварюки.
І про «фашистов» тоже.

На написання цього тексту підштовхнули спогади Матвей Вайсберг про історію Бердичіва. А фото я робила тиждень тому — у «батьківський день», коли ви всі нагадували своїх предків. Як по розкладу. Фальшиві люди.

Наприклад, люблять ходити на похорони інших, щоб підсвідомо радіти — що не з ним це все: траурний марш Шопена або реквієм Моцарта, похмурі обличчя, поминальний обід та несмачне колево.
А ще люблять жалітися. На все: на карантин, погоду, курс гривні, дорогу гречку, відсутність манікюру та зачіски, на те, що "світ ніколи не буде як раніше" та "кризу, яка нас чекає" або ще страшніше "ми все помремо з голоду"....

А сьогодні сонечко, та птахи співають за вікном на дереві, що вже випустило зелене листячко. Весна. Ми живі та сподіваємося, що епідемія нас не зачепить — пройде боком, та розвитку "по експоненті" не буде — як в Італії та Іспанії, що ми втримаємося. Що треба сидіти вдома, не носити заразу та не нудити.
Просто іноді треба радіти маленьким радощам.
Вчитися радіти та отримати задоволення від життя — яким би воно не було складним.
І все буде гаразд.
Прорвемося.
#карантин

Дивитися не хочеться.

Просто напишу.

Там, де у суспільстві немає довіри, завжди панують страх і паніка. Брак освіти перекреслює критичне мислення від слова "зовсім".

Ми не можемо змусити людей слухати Моцарта замість російського репу та шансону, читати книжки замість переглядання кварталу95, хоч трохи цікавитися наукою та ходити до лікаря, а не в аптеку з проханням "дайте мені щось від кашлю/головного болю/температури" та включати мізки.

Я розумію, що їх у них майже не залишилося. Тому нема довіри та панує страх і паніка.

Суспільство споживачів, яким "не додають м'яса" (зниження тарифів, безкоштовних пільг та ковбаси по 2.20) та "у всьому винні всі навколо, але не я сам", зжере себе само.
Без моральної основи нема нації і нема країни.

Тому тим, хто досі слухає Моцарта та читає книжки, треба гуртуватися та робити все, щоб повернути довіру у суспільство. Хоча б не сваритися між собою.
Все одне нам перемагати.

Не писала про Холокост, бо боляче.

Українці всю частину своєї історії жили поруч з євреями — було багато різного: і дружба, і зрада, і переслідування, і єврейські загони в лавах армії батьки Махна та єврейські лікарі, які рятували в Одесі Романа Шухевича. Було все.

Коли починаєш копати історію, стільки всього дізнаєшся.

Наприклад, в Одесі український національно-визвольний рух фактично виріс на початку ХХ століття з єврейського спротиву. Пам'ятаєте історію з погромами у 1903-1905 роках? — В Одесі були страшні погроми — чорносотенці громили єврейські крамниці та квартири, вбивали людей — навіть дітей та жінок. Тоді єврейська молодь створила тут свою самооборону, щоб охороняти своїх від російських імперців.

Радянська історія визначає "Бунд" комуняцькою організацією. Але це не так. Після Лютневої революції Бунд був не за більшовиків, а приєднався до меншовицької партії, підтримував Тимчасовий уряд і виступав проти більшовиків. В роки української революції керівники Бунду входили до складу Центральної Ради та її органів, а пізніше Директорії. 1 вересня 1919 року в Кам'янці-Подільському пройшла конференція єврейської партії "Об'єднаний Бунд", яка висловилась за підтримку самостійної України, боротьбу проти більшовиків та Денікіна.

З Одеси почалося відродження держави Ізраїль (читаємо уважно про Зеєва Жаботинського та його твори), в Одесі жив і працював видатний борець за незалежність України Іван Липа, який потім був комісаром Одеси від Центральної Ради та міністром УНР. До речі, Іван Липа тут лікував хворих та навіть побудував у Дальнику лікарню.
Його син Юрій Липа, який народився в Одесі, був ідеологом українського національно-визвольного руху. Його "Призначення України", "Чорноморська доктрина" та "Розподіл Росії" мають бути програмними для кожного українського школяра. Юрія Липу замордували кати НКВС у 1944-му.

Між Крутами та Холокостом — мала відстань. І вона має назву — ідентифікація. Ти відчуваєш себе вільною людиною — тоді ти розумієш національно-визвольний рух, ти здатний відстоювати свою свободу та незалежність.

А якщо не відчуваєш — сиди совковим щуром у норі між холодильником і телевізором. І не варнякай. Так здохнеш.

1. Козацька Покрова. Украинские казаки считали Богородицу своею покровительницей и берегиней. Недаром, уходя в поход, казаки оставляли в церкви за иконой Богородицы свой нательный крест, а возвратившись, надевали его снова. Богородица охраняет души вольных людей. Это поверье сохранилось в народной памяти.

Покрова как бы укрывает от бед, защищает. Это символ защиты не только воинов, но и всей Украины. Наша Берегиня.

2. Богородица всегда была покровительницей женщин и девушек. В этот праздник принято с утра идти в церковь и просить о семье и о детях. Покрова — это семейный праздник.

Если проводить параллель — это третий праздник после Пасхи и Рождества, который отмечали в украинских семьях с особым почтением.  

3. День создания УПА.

14 октября 1942 года считается днем создания УПА.

УПА — это наша освободительная история. Это наши герои.

Это — "незламність сили і непохитність духу нашого народу, здатність до визвольної боротьби і впевненість у перемозі над ворогом".

Да, именно поэтому вот уже несколько лет подряд украинские националисты во многих городах Украины устраивают марши "Иду на вы" — в память воинов УПА, защищавших Украину от советской и фашистской нечисти, и в память князя Святослава Хороброго, которого у нас считают первым козаком. В 2019-м марш имеет несколько другое названих "Ні капітуляції" — потому что запрос времени поменялся.

А еще следует вспомнить тот факт истории, что в год создания УПА в Бабьем Яру в Киеве были расстреляны и активисты ОУН, среди которых был известная украинская поэтесса Олена Телига (в Киеве даже есть такая улица, если помните — названная её именем).

Бабий Яр — не только могила евреев Киева, но и украинских националистов. Если тогда объединила смерть, то сейчас всех должна объединить жизнь и наша общая Украина.

Мы — одна нация, независимо от нашей крови. Мы — вольные люди на вольной земле. Помним это.

Слава Україні!

Никогда не была "порохоботом" — потому что тепреть не могу фанатиков: тупых, упоротых, которые повторяют одно и то же как мантру и не способны слушать и слышать кого-то другого.

Но сейчас, когда я наблюдаю общую истерию голосовавших за Зе "наши мальчики не должны умирать из-за барыги, должны вернуться из плена, просто надо прекратить вайну, ууууу", меня выворачивает.

То есть чувихи реально не знают базовых вещей. Что никого принудительно на фронт НИКОГДА за годы войны не отправляли. Туда шли добровольно — что в добробатах, что в ЗСУ. Люди шли и идут до сих пор ЗАЩИЩАТЬ СВОЕ: свою землю, свои дома, свое право вернуться в свое жилье — в Крыму и на Донбассе. Упоротым "нетвойне" этого не понять, как я вижу.

"Надо просто прекратить войну" и "развести войска" — это оставить оркам тысячи наших людей, укрепленные военные инженерные сооружения: теплые блиндажи, окопы, опорные пуннкты. Это — оставить свою землю ЕЩЕ РАЗ. Просто СДАТЬ. БРОСИТЬ.

Курицы не понимают. Они не были на фронте. Им страшно, что их "мужа, любовника, сына, брата" (часто вполне гипотетического) "могут забрать на войну, которая выгодна барыгам". Причинно-следственных связей и логики нет. Есть упоротая пропаганда, направленная на поддержание рейтинга ЗЕ. Все. "За все хорошее против всего плохого".

Не барыга начал войну. И не добробаты. И даже не солдаты ЗСУ. Путин напал на Крым и на Донбасс, курицы. Гиркина помните? А российские флаги на Куликовом поле в Одессе? Я еще хорошо помню колорадские ленты на "референдуме" в Крыму — на всех "зеленых человечках" и привезенных из Ростова и Краснодара казачках.
И Путину нужна вся Украина, вместе с вами, тупорылые. Потому что таких овец очень приятно резать и стричь. Где ж еще столько дур найти, а?

В воскресенье 6 жовтня.
У Дюка в 12.00. #Одеса #Одесса
Мы будем с ветеранами АТО.
НІ КАПІТУЛЯЦІЇ.