Майже рік минув з часу публікації першої частини статті. Як би не хотілось займатись публіцистичної діяльністю, але робота вимагає дещо більшої уваги ніж здається зі сторони. Думки і ідеї, щодо цієї публікації вже давно дозріли, тому і публікую другу частину компендіуму міркувань. Окрім того, «видовище людських страждань» пробуджує поряд зі співчуттям, бажання знайти засіб, що може зцілити їх. Тому продовжуємо дослідження.

Вкрай важко зрозуміти людину, коли вона спілкується з тобою мовою, яку ти не розумієш. Це можливо лише частково і мінімально за допомогою звичайної невербальної комунікації. Так само відбувається і з судовими рішеннями, коли їх пишуть юристи для не юристів. Мова вирішує все. Складні юридичні конструкції, які придумані видатними юристами та в подальшому вдосконалені просто юристами, перетворились на «форму повного туману», або як казав Іван Франко «туман вісімнадцятий», себто безпросвітний туман.

Що є будь-яка юридична справа, що є будь-яке кримінальне провадження? Це події життя, які створені людьми серед людей. А хто є суддя? Це майже історик, який серед різних джерел інформації намагається встановити істинність подій, що мали місце в минулому. Різниця лише в тому, що історик не зобов’язаний надавати жодної оцінки таким фактам і тим більше не прикрашати встановлені події, за власним вподобанням певними формами закону і їх тлумаченням. У даному випадку історія це – дослідження подій життя у динаміці, яка дає нам досвід, на який спирається наше знання. А оскільки «на нас лежить рука природи», історія людська тільки тоді може стати зрозумілою, коли ми звʼяжемо її з історією і явищами матеріального світу у зрозумілій для адресата формі.

Саме цим зв’язком може бути література. Література, яка єдина є ключом до інтелектуального розвитку, здатна змінити не тільки нас самих, але і навколишній світ. Література – це не тільки корисний і необхідний запас слів, це перш за все думки, образи і ідеї. Окрім того, література здатна навчити людину правильному писанню, стилю, витонченості оповідання, розвитку як не дивно сюжету події, створення правдоподібних образів та головне вміння говорити правду. Все це навички, які не соромно розвивати в собі незалежно від стажу судової роботи і віку. Навіть погані книжки, здатні навчити людину, наприклад тому, що не потрібно робити. А тому, якщо ми бажаємо навчитись писати, треба навчитись читати.

Думати, що форма рішення, яка була притаманна десятки років тому тоталітарному суспільному ладу, зараз відповідає всім вимогам суспільства, — мені здається ключовою та вирішальною помилкою будь-якої влади. Навіть на фоні цієї війни можливо зрозуміти, що правда далеко не сильна частина радянської влади (в тому числі судової). Оскільки покоління змінюються, відносини трансформуються, а суспільство розширює горизонти своїх поглядів, суди, як частина такого суспільства повинні завоювати свою частину довіри, яка б дозволила їм відправляти правосуддя. Тобто як правильно сказав Його Честь Макс Баррет, суддя Верховного Суду Ірландії, з яким мені довелось спілкуватись і навіть бути спільними доповідачами у лекції «Про судові рішення»: «….судам необхідно легітимізувати себе в якості арбітрів у суперечках». Це дозволить не тільки змінити підходи до судового рішення, як до засобу судової влади. Це фактично призведе до зміни принципів у побудові самої системи правосуддя.

Тепер, коли суспільство змінюється завдяки не тільки технологіям, але й відкритості у спілкуванні, не можна сховати підходи у будуванні юридичних концепцій рішення, на основі так званого «живого права», тобто системи конкретних правовідносин, поведінки людей у сфері права.

Якщо мистецтво судочинства по суті є ніщо, інше ніж мистецтво користуватися доказами, щонайменше так казав англійський філософ і правознавець Джеремі Бентам, то юридичне пізнання – це мистецтво мислити та реалізовувати задумане. Пізнання подій, що стали предметом судового розгляду завжди пов’язано з особистістю кожного судді, невід’ємною частиною якого є освіченість і власне світосприйняття. А на освіту як відомо впливає багато чинників. Це і правильні вчителя, розумна подача матеріалу, зацікавленість в передачі думок, навколишнє середовище, дотепні батьки та ще багато загальних та індивідуальних факторів. Однак мабуть питому вагу відіграє власна праця, власне вдосконалення, власне самонавчання, яке не можливо без книжок.

На власному прикладі у вихованні дітей, можу стверджувати, що без читання, я наче не можу донести дитині деякі думки про різні речі у житті. Натомість коли зорієнтую дитину образами, алегоріями одразу в неї виникають зацікавлені питання. Задля знаходження відповідей, пропоную дитині прочитати ту чи іншу книжку, яка допоможе знайти відповіді на її питання. Лише після цього я поясню свої думки у відповіді.

Світ літератури робить нас більш людяними, більш зрозумілими для суспільства. І хоча ми теж є частиною суспільства, останні роки показують, що певні недомовленості між судом і людьми існують. Відсторонена мова рішень очевидно сприяє продовженню розбіжностей між судовою владою та громадою. Навпаки прості слова і зрозумілі вирази дають можливість описати юридичний фактаж людською мовою. Ми у такий спосіб наче запрошуємо адресата зазирнути до подій життя, що сталися, пропонуючи відчути те, що відчули і побачили самі. Це сприяє розумінню не тільки нашого висновку, а перш за все процедури нашого аналізу і синтезу.

Читаючи літературу ми вивчаємо думки інших. Це в свою чергу надихає на власні роздуми та в подальшому на формування суджень з тих чи інших питань. Ми ніколи не зможемо збагатити судові рішення якісними думками якщо не будемо пізнавати нового. «…Якщо читати швидко і все підряд, хоча б трохи піску затримається в ситі».

Юристи можуть заперечити, зазначивши, що достатньо знати право для того, щоб відповідати закону. Натомість на прикладі думки Георга Крістофа Ліхтенберга «…хто нічого не розуміє, крім хімії, той і її розуміє недостатньо», можливо алегорично зазначити що хто нічого не розуміє, крім права, той і право розуміє недостатньо.

Історичні приклади найкраще пояснюють такий стан речей серед відомих науковців. Наприклад відомий хімік Дмитро Іванович Менделєєв із своїм допитливим розумом любив читати Шекспіра, Шиллера, Гете, Гюго, Байрона. Британський бактеріолог та імунолог Алморт Райт, в лабораторії якого працював та став знаменитим Александер Флемінг, більшого всього у світі полюбляв поезію. Він знав напам’ять майже всю біблію, майже всі твори Шекспіра, Мільтона, Данте, Гете, Браунінга, Вордсворта та Кіплінга. Відомо також, що Ейнштейн окрім наукової літератури захоплювався Сервантесом, Достоєвським, Кантом, Гете. Всі вони стверджували, що література займала в їх житті значне місце. Вона надихала та надавала ідеї, вона допомагала мислити і знаходити відповіді.

 Той самий Іммануїл Кант стверджував, що «Світ існує не для того, щоб ми його пізнавали, а для того, щоб ми виховували себе в ньому». Наука дає людині всезростаючу владу над зовнішнім світом, література допомагає їй упорядковувати світ внутрішній. І це насправді важливо, оскільки юристи все життя борються зі злом у повсякденному житті. Це в свою чергу перетворює їх на підозрілих і недовірливих людей, які самі в силу такої роботи становляться злими. Однак «будучи злим, виправляти зло в інших» не можливо. Це наче хворий на невиліковну хворобу лікар не змігши вилікувати себе, намагається вилікувати з такою самою хворобою іншого.

Справжні думки беруться зовні, вони народжуються біля нас. Книги ж лише допомагають пізнати себе в цьому світі. Вони дають не тільки і не стільки сміливості, скільки надію на майбутнє, на те, що ми не будемо байдужими до інших. Індиферентними ми завжди встигнемо бути. Навпаки чуйними та співчутливими бути ніколи не багато.

Думаю, що судді все більше усвідомлюють, що отримати правильну відповідь на юридичне запитання, перелічив норми закону – недостатньо. Ми можемо підтримувати та зміцнювати довіру суспільства до правової системи не лише надаючи формально правильно складені аркуші паперу, але й роблячи це людською мовою. Книжковий світ здатний допомогти з ідеями, які ми можемо втілити в житті у рішеннях. Стівен Кінг дуже влучно висловився про світ ідей в літературі: «Я памʼятаю почуття можливості цієї ідеї, ніби мене ввели у величезний будинок, повний зачинених дверей, і дозволили відкривати будь-які, які захочу. Дверей було більше, ніж може відчинити за своє життя одна людина».

І справді ідей настільки багато і вони такі різноманітні, що кожне рішення, навіть зі схожих фактичних обставин, може бути індивідуально-особливим, що надає сторонам відчуття максимальної залученості до справи, а реалізацію їх прав не ефемерною, паперовою ілюзією.

Література це і шлях до істини і до правди. Хоча «немає нічого важчого, ніж брати речі такими, якими вони є насправді» (Гете), література здатна впоратись з такими викликами. Ніколи не можеш знати, куди заведуть тебе роздуми про містера Джарвиса Лоррі або Джея Страйвера з їх позитивними та негативними якостями душі. Чи справді єпископ Мірієль є фігурою яка втілює у життя співчуття та милосердя? Та чи існують такі протагоністи серед нас? Але у будь-якому разі такий шлях є виправданий, хоча б тому, що не зашкодить. Всі ми з дитинства є уривки і шматочки художньої літератури. Треба лише пригадати дитячі казки та історії.

Кажуть «правда буде завжди правдою до кінця, як би хто не хотів». Тоді можливо література буде тим шляхом, який краще за інші засоби здатна надати нам можливість описати її. Можливо переконливість – це і є правда. «…..А над усе — будь чесний сам з собою, І з цього випливе, як ніч із дня, Що ти ні з ким душею не покривиш….» (Шекспір). А правда це не те що ми уявляємо або хочемо уявити, це те, що є насправді без нашої уяви. Те що може існувати само по собі, а ми лише інструмент для її трансляції. Якщо слідувати звичайним принципам і правилам людини, додержуватись загальних принципів права задля захисту Верховенства права, правду буде казати «легко і приємно». І тоді не потрібно буде прикрашати або прибріхувати для того, щоб переконати не суспільство, а себе самого.

   

       «Тобі, звісно ж, відомо, що порушення слова – це дурість, безчестя та злочин.           Це дурість, бо ніхто після цього тобі не віритиме; це водночас безчестя та злочин, бо правдивість – це перша вимога релігії й моралі; і той, хто не каже правди, не може, на думку інших, володіти жодною доброю рисою, і неминуче викличе зневагу Господа і людей».

                    Граф Честерфілд, «Листи до сина».

  Мені дуже подобається думка, про те, що для того, щоб не загубитися в дріб’язкових подробицях життя, потрібно час від часу ставати на відому висоту і подивитися, що робиться навколо. І дійсно, життя настільки сильно поглинає нас своєю течією, що ледве встигаєш відчути себе справжньою цінністю, справжньою людиною, яка як і всі інші здатна на щастя. А як відомо, по справжньому щасливим можливо стати лише тоді, коли ти робиш щасливим іншого. Мандруючи життям, поглиненні у роботу настільки, що майже втратили відчуття реальності і свободи, чи не забули ми про борг суспільству, про який можливо лише мислити один доброчесний образ, для всіх можливих вчинків?

  Становлячись частиною судової влади і виконуючи роль її засобу, кожний суддя стикається з притаманним професії явищем – в­­­ідсутності вміння виважено писати і ґрунтовно мотивувати судове рішення. ­Точніше глибоко аргументувати свої думки. Взагалі то мова ніколи не йшла про думки. Завжди головним підґрунтям був закон. Вміння користуватись законом, визначало вміння ретельно виписувати рішення. «Якщо твоє рішення відповідає закону, то ти виконав всі завдання кримінального провадження», — саме таку фразу можливо було почути від суддів, які вважались старожилами судової справи. 

Сухі фрази юридичної мови, цитування норм законів – цей багаж знань був отриманий з перегляду рішень інших суддів, які працювали до тебе. І навіть через багато років, після прийняття нового кримінального процесуального закону – майже нічого не змінилось. Зміст рішення в багатьох випадках повинен бути юридичний, а форма тобі надана радянською спадщиною. Здавалось, що ще потрібно судді задля ухвалення справедливого рішення? Однак мимоволі нагадуєш собі слова видатного судді ХІХ століття Олександра Львовича Боровиковського, коли він розглядав певні види судових справ і мав в розпорядженні обмежену кількість доказів фактів і обставин, що не давали змогу з’ясувати безліч правових питань, натомість дозволяло постановити рішення, справедливе лише за формою: «…І все-таки почуваєшся, ніби мимовільним посібником якогось гріха».

  Можливо принципи (якщо взагалі можливо говорити про принципи судового рішення за радянських часів) які використовуються і досі при ухвалені більшості судових рішень (щонайменше у кримінальних провадження) на нинішньому етапі розвитку суспільства не зовсім відповідають сучасним поглядам та світогляду людей. Можливо вони не створюють розуміння того, що сторона була уважно вислухана та що правосуддя якщо не забезпечило, то щонайменше намагалось забезпечити неупереджене та справедливе вирішення існуючого конфлікту у суспільстві? Можливо комусь припадає до гадки, що ані мова викладу, ані юридичний апгрейд, ані цитування сухих норм закону не сприяють переконанню, що рішення ухвалено в інтересах людини? І справді не для тварин же ми їх ухвалюємо і точно не для себе. Чи може читаючи іноді рішення суддів, комусь припаде до думки, що закон створений для суддів, ну у крайньому випадку для прокурорів та слідчих?

  Загально відомо, що коли людина потрапляє в орбіту системи правосуддя то втратчає зазвичай спокій і рівновагу. Іноді таке хвилювання позбавляє і раціональності у думках і тим більше їй важче збагнути всі юридичні тонкощі не простої судової процедури. Тому остаточне судове рішення, повинно бути розумним підсумком трудомісткої роботи слідчого, прокурора, захисника та суду. Рішення повинно бути відповіддю на всі озвучені питання сторін. Воно повинно містити не тільки остаточні висновки за правовим питанням але і пояснення чому суд прийшов до такої думки. І для таких доводів не достатньо цитування вимог закону, яке сприймається як формалізм, а тому і має щось спільне з біологічними деструктивними процесами. 

  «Ми хворіємо на зцілені недуги, 

  і так як природа створила нас для блага, 

  то вона приходить до нас на допомогу, 

  якщо ми самі хочемо зцілитися»

  Сенека

  Освячене силою влади рішення, несе у суспільство ряд цінностей, що загально можливо охарактеризувати як законність та справедливість, при чому остання цінність є можливо найвищою цінністю серед людей. Так, страх перед покаранням, є дійсно пристрастю на яку можливо покластись. Однак за його допомогою не можна вирішити найважливішої моральної дилеми пов’язаної з почуттям справедливості і бажанням зрозуміти, чому саме спір було вирішено на користь певної сторони.  

  Праву – протилежний обов’язок. Перше показує, що щось існує для нас, друге, що ми існуємо для інших. Обов’язок — поняття як юридичне, так і моральне. Існують суто моральні обов’язки, визнанні такими етичною свідомістю народу, але не визнанні законами держави. Моральна свідомість розуміє призначення людини по відношенню до інших людей у сенсі ширшому, ніж той, у якому це призначення може і має бути визначене державою.

  Тому вочевидь, захист інтересів людини і його реалізація у судовому рішенні вимагає дещо більшого ніж цитування норм законів. Тай саме цитування – загалом не частина мотивів, а скоріш не якісна підміна розумової діяльності. 

  Думаю, що сама природа у формі вже існуючих правових систем світу підказує нам, яким насправді може бути судове рішення. Досвід англо-саксонських держав є в сьогоденні України вирішальним перш за все враховуючи правила і звичаї війни. Натомість і в правовій сфері їх досвід, без перебільшення унікальний, свідчить про існування цінних суспільних відносин як у кримінально-правовому полі так і в цивільному обороті. 

  За влучною думкою німецького правознавця Рудольфа фон Єринга - «Питання про засвоєння чужих установ не є питанням національності, це просто питання користі і потреби. Ніхто не діставатиме здалеку те, що в нього вдома так само добре чи навіть краще, але тільки дурень відкине хіну кору на тій підставі, що вона виросла не на його капуснику». 

  У даному випадку те що ними створено і використовується багато десятиліть і є дуже вдалим засобом вирішення конфліктів, необхідно використовувати та впроваджувати в сучасне правосуддя в Україні. Я кажу про вміння говорити на письмі. Якщо ж до цього добавити здатність яскраво передавати всі сприйнятті під час розгляду справи факти у доступній людській формі, то виявиться, що фундаментом такого рішення стане публічний діалог, який відбувається між владою і народом, шляхом надання відповідей на питання у рішеннях судів. 

  Концепція, західних країн, яка побудована на суворості і невідворотності відповідальності незалежно від статусу та приналежності, серед іншого знайшла в собі сили звернутись до людей людською мовою. Якщо не певні види справ то щонайменше вимоги всього суспільства вимагали саме такого вирішення складних конфліктів. Така трансформація не відбулась випадково та миттєво. Це результат тривалого історичного періоду, що може бути оцінений століттями. 

  «Розумна держава нескінченна всередині себе»; саме таку думку провів Гегель у філософії права. Думаю ми здатні налагодити діалог із суспільством за допомогою відкритості своїх думок і намірів. А форма в якій можливо їх донести до суспільства буде усна і письмова розмова з аудиторією. Усна у залі судового засідання під час діалектичної правової дискусії, письмова у рішенні суду. І можливо саме це стане душею розумної держави.

Розмова – важлива частина соціалізації будь-якої людини. А для судової влади це можливо єдиний шлях до збереження себе як інституту влади. Звичайна людська мова це той механізм завдяки якому комунікація повинна стати більш живою та природньою. Разом з тим, для уникнення плеоназму, особливо у судових рішеннях необхідно руйнувати у свідомості традиційне уявлення про механічність створення судових документів і трафаретного копіювання слів, речень, абзаців з одного аркушу паперу в іншій. Серцевиною такого письма, повинна стати доступна гра слів, що буде яскравим протиріччям блідому могильному цитуванню норм законів та механічному переносу у рішення юридичних софізмів, які здатні заплутати і досвідченого правника. 

  Форма такого рішення буде обмежуватись лише уявою правника. Зміст не буде здаватись страхітливим для не юристів і суспільства та головне для сторін, що потрапили в орбіту судочинства. Події, що були предметом судового дослідження, будуть описані як частина життя, а оцінка за формами закону, буде надана як необхідність державної реакції на встановлені порушення суспільних відносин. 

  Залишається лише єдине питання. Як втілити такій підхід у життя? Для кращого розуміння такої форми судового рішення та її втілення у правосуддя України необхідно, як то не дивно, звернутись до літератури! І її значення для судового рішення важко переоцінити!

  Далі буде ….