Крім того, на думку цього депутата, ухилістів необхідно буде вражати у правах, а з рештою не церемонитися. Нагадаю, що Безугла – це той самий депутат, який протягом кількох тижнів не давав спокою у своєму «Фейсбуці» генералу Валерію Залужному аж до візиту української делегації до Вашингтона, де представникам України чітко пояснили, що ніхто не дасть звільнити Залужного, який користується підтримкою Заходу.

Мар’яні Безуглій не вистачає фантазії зрозуміти, що такими законопроєктами влада просто видавлює українців за межі України. Замість того щоб діяти переконанням, влада намагається натягнути віжки і сікти батогом незгодних. Безумовно, необхідно служити і захищати країну від російської агресії. У перші місяці війни були черги до військкоматів, бо люди хотіли воювати за свою країну. Проте скрізь потрібен особистий приклад. Суспільство хоче знати: хтось із родичів Безуглої служить та чи готова вона особисто віддати депутатський мандат і на загальних підставах стати на військовий облік? Цього не треба боятися.

Наприклад, в Ізраїлі ще в середині листопада журналісти знали, що рідні більшості членів 37-го кабінету міністрів та глави держави взяли участь у бойових діях. Син президента Іцхака Герцога зараз бореться у самому місті Газа. Молодший син прем’єра Біньяміна Нетаньяху також бере участь у бойових діях, як і двоє дітей глави Міноборони Йоава Галанта. У міністра транспорту Мірі Регев зять зараз у складі бойових інженерних військ перебуває в секторі Газа, а його дочка проходить офіцерську службу. А син міністра науки, інновацій та технологій Офіра Акуніса проходить службу на флоті. У Яакова Марджі, який обіймає посаду міністра соціального забезпечення, син бореться з початку бойових дій. У міністра економіки Ніра Барката беруть участь у війні не лише брати і племінники, а і його дочка. Двоє дітей міністра алії та інтеграції Офіра Софера також воюють. У міністра у справах поселень Орит Струк воюють чотири доньки та стільки ж зятів.

Маю просте запитання: де діти українських чиновників? Чому вони особистим прикладом не покажуть, як їм дорога Україна? Це стане символом змін у країні, коли всі дорівнюватимуть не лише на рівні виборчого гасла, а й у звичайному житті. Поки що ми бачимо, що нащадки наших чиновників воліють отоварюватись в європейських бутіках, аби врятувати себе від війни. Те, що відбувається, можна порівняти з бізнесовою ситуацію, коли менеджмент компанії довів її бюджет до банкрутства, обіцяючи за пару років до цього процвітання, а тепер намагається латати дірки за рахунок заробітних плат співробітників. Це некрасиво, нечесно і несправедливо. Усі повинні йти на війну та захищати батьківщину. Але в нас кожен чиновник – це як господарка ринку зі совєцького фільму «Гараж», якій за блатом має дістатися місце в гаражному кооперативі просто за фактом її соціального статусу. Давайте будемо послідовні. Ми ж боремося з усім совєцьким, отже, треба боротися не лише з пам’ятниками, а й зі звичками совєцького часу, коли на кожну просту людину доводилося по двоє блатних.

У такій ситуації заклик поставити жінок на військовий облік звучить як знущання. Де обіцяні реформи? Чому народний депутат Безугла не дбає про те, щоб побудувати сильну економіку, яка дасть Україні можливість вигнати російських окупантів і повернутися до кордонів 1991 року? Невже незрозуміло, що без економіки і без людей, які бажають жити в Україні, нашій країні буде складно перемогти. Недарма сам генерал Валерій Залужний вчора розкритикував рішення змінити начальників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки без розбору та визнання персональної провини. Якими б корупціонерами не були попередні начальники, вони хоч би вміли працювати. Тепер кожен начальник ТЦК знає, що будь-якої миті може впасти в неласку у верховної влади, і вважає за краще поводитися так, як укажуть зверху.

І останнє. Сьогодні КМІС опублікував чергові дані. За опитуваннями громадської думки вперше довіра до головнокомандувача Залужного склала 84 %, тоді як до Президента Зеленського склала 62 % опитаних. Це результат для таких шалених безкутних, які своїми промовами провокують занепокоєння в душах людей.

Напередодні голосування в Європейській Раді колишній генеральний секретар НАТО (2009–2014 рр.) і прем’єр-міністр Данії (2001–2009 рр.) Андерс Фог Расмуссен зауважив, що багато хто теж був проти розширення ЄС, але саме розширення ЄС 2004 року стало прикладом найбільш ефективної зовнішньої політики Європейського Союзу за ці роки. «Вступ України до ЄС – це не благодійність. Як і в разі вступу країн Східної та Центральної Європи, членство України в ЄС суттєво розширить індустріальну базу та єдиний ринок Європейського Союзу, допомагаючи гідно протриматись у епоху геополітичної конкуренції», – заявив Расмуссен. По суті, політик каже про «іннервацію мислення» та нездатність прийняти нові обставини.

Слова Расмуссена пролунали на тлі тривожних повідомлень про можливе блокування позитивного для України рішення уряду Угорщини. Ці побоювання були настільки реалістичними, що в якийсь момент навіть Президент Зеленський скасував свій виступ на Європейській Раді, явно побоюючись можливого дипломатичного фіаско, якби Україна отримала негативну відповідь. Засідання Європейської Ради збіглося з часом із заявами диктатора Путіна про те, що війна триватиме, поки держава-агресор не досягне своїх цілей, а саме: денацифікації, демілітаризації та нейтрального статусу України. Таким чином, позитивне голосування в Європейській Раді – це важливий жест об’єднаної Європи щодо підтримки євроінтеграційних устремлінь України.

Але одними жестами політика явно не робиться. Тим паче що на практиці Європейський Союз проводить явно недружню політику щодо свого майбутнього члена. Зокрема держава-агресор спокійно продає на території ЄС свою нафту, причому відверто наплювавши на стелю цін у 60 доларів, яку сам же ЄС установив як санкцію. ЄС опосередковано спонсорує російський тероризм на території України. Крім того, Європейський Союз не виконав своєї обіцянки щодо постачання в Україну мільярда боєприпасів. За повільність ЄС щодня платять життям наші українські герої. Чомусь про це в ЄС ніхто не намагається говорити. А українське суспільство вдає, що не помічає дворушництва з боку європейських бюрократів. Мало того, ЄС ніяк не відреагував на падіння російського безпілотника в Румунії і на стурбованість Міністерства закордонних справ Болгарії після слів Путіна про те, що берегова лінія Чорного моря завжди належала державі-агресору. Потрібно визнати, що європейські бюрократи все розуміють, але свідомо не хочуть нічого робити. Переговори про вступ України до ЄС можуть тривати роками, тоді як уже зараз Україна спливає кров’ю від навали агресора.

Якщо подивитися на ситуацію збоку, бачимо, що Європейський Союз не поспішає допомагати державі, яка вже однією ногою в Європейському Союзі, і з цього погляду заяви ЄС особливо цинічні. Але дивують не заяви представників ЄС, бо з ними все давно зрозуміло. Дивують заяви українських чиновників, які намагаються робити гарну міну за поганої гри. Наприклад, міністр закордонних справ Дмитро Кулеба домовився до того, що Україна готова танцювати і стрибати, аби тільки нас взяли до ЄС. Таку риторику не дозволяв собі жоден міністр жодної держави. Вона принижує Україну. Крім міністрів, уже після оголошення про початок переговорного процесу про вступ України (який може тривати довгі роки) виступили прем’єр-міністр, спікер і Президент України. Але їхні промови були в такому самому дусі. Ми готові бити себе кулаком у груди і дякувати європейським бюрократам за їхнє рішення. А що робити з відсутністю допомоги ЄС у боротьбі з Росією? Чому ЄС не перейде до мобілізаційної економіки та не вступить у боротьбу разом з Україною? Чи порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих? Чому наші політики як води в рота набрали і не обговорюють з нашими партнерами реальний порядок денний, від якого залежить доля країни?

На думку Хааса і Купчана, заморозка воєнних дій вирішує для України три стратегічні завдання. Перше – розвиток національної економіки та відновлення після кількох років війни. Друге – підвищення обороноздатності та зміцнення власних збройних сил. Третє – збереження довгострокової підтримки західних країн, яка, незважаючи на риторику, дедалі складніше і складніше дається Україні. Цей план можливий лише за умови прискореного вступу України до Європейського Союзу та створення механізму підтримки країнами-гарантами безпеки України в разі повторної російської агресії. Таким чином, Хаас і Купчан уважають за необхідне перехід від політики ілюзій до політики здорового прагматизму. По суті, приблизно те саме, лише іншими словами, у своїй статті в «The Economist» писав і головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний, коли заговорив про технологічний глухий кут і про гонку потенціалів, у якій у довгостроковій перспективі в держави-агресора більше шансів перемогти.

Є ще один важливий аспект, про який в Україні практично не говорять, але який ніби мимохідь згадують автори статті: Захід відверто втомився від цієї війни. Навіть яскраві виступи Президента України не викликають ажіотажу, який був спочатку. Звичайно, західні політики не можуть відмовитися від підтримки України та відкрито про це заявити. На словах ми, як і раніше, чуємо все те, що нам в Україні приємно слухати. Але Захід за два роки так і не став тилом для України і не перевів своєї економіки на воєнні рейки. Наші розмови про те, що ми є ледве чи не східний фланг НАТО, так і залишилися нашими розмовами. Тільки у країнах НАТО про це не знають, бо живуть своїм життям. Також як жила своїм життям Європа напередодні двох світових воєн. Практично ніхто не думає про те, що вже за кілька років російська агресія може дістатися країн Балтії. До речі, у цьому сенсі певну розважливість демонструє Польща: цього тижня глава Бюро національної безпеки (аналог української СБУ) Яцек Сев’єра заявив про те, що в Польщі залишилося тільки три роки, щоб підготуватися до російської агресії. На жаль, санкційна політика Заходу не просто не працює, деякі західні країни активно торгують з агресором, поставляючи технології, які потім використовуються для виробництва нових ракет, що летять на голови українців.

Таким чином, можливий перехід України до стратегічної оборони не лише знесилить супротивника, а й покаже всьому Заходу, що саме росія проти переговорів і є єдиною зацікавленою стороною у продовженні війни. До весни наступного року мають сформуватися умови, за яких росія буде повністю виснажена, а Україна збереже такий великий потенціал, щоб примусити агресора до реальних переговорів.

Але заморозка війни буде дуже непопулярна в Україні. Українська влада традиційно будує свою політику виходячи із соціології. Найбільше в житті чинний Президент хотів би уникнути того результату, до якого прийшов у Мінську його попередник Петро Порошенко. Тому керівник ОП Андрій Єрмак нещодавно заявив, що жодного «Мінська-3» не буде. Але відсутність цього не означає відсутності домовленостей як таких, це свідчить лише про те, що Україна ніколи не піде на поводу в агресора щодо надання особливого статусу для умовного ОРДЛО. Тепер маски скинуті. Усі розуміють, що території окуповані росією, але як тільки Україна поверне їх назад під свій контроль вони керуватимуться українськими законами так само, як і Карабах повернувся до правового поля Азербайджану.

Отже, українська влада мусить мати аргумент, щоб українське суспільство не вважало, що все було недаремно. Таким аргументом має стати прискорена інтеграція до Європейського Союзу та гарантії від союзників з безпеки для України за умови формальної чи неформальної відмови від НАТО. До речі, у своєму нещодавньому спілкуванні зі студентами в Миколаєві Президент Зеленський заявив, що зараз ніхто не дасть точних прогнозів щодо нашого перебування у НАТО у майбутньому. За словами Президента, пріоритетом для України має стати «забезпечення національної безпеки». Із цим меседжем складно не погодитися. Це є констатація реальності. Минулого тижня, наприклад, Президент Азербайджану Ільхам Алієв заявив приблизно таке: «...Азербайджан у своїй зовнішньополітичній концепції не ставить за мету стати членом Євросоюзу, бо нас ніколи в нього не приймуть, але не вступаючи до Євросоюзу, Азербайджан розв’язує собі руки...» Потрібно нарешті усвідомити, що ніхто не знає, як поведеться НАТО, якщо завтра Росія нападе на Польщу, навіть прискорене переозброєння поляків і заява їхніх спецслужб говорить про те, що на НАТО ніхто і не планує розраховувати.

Попереду Україна має дуже складні зимові місяці війни. На превеликий жаль, у нас не було створено уряду єдності, куди б увійшла опозиція. Під час війни було здійснено ще більшу концентрацію влади в одних руках. Це робить систему більш гнучкою, але водночас збільшує кількість потенційних помилок, бо в ситуації, коли в тебе вся влада, ти боїшся приймати рішення – всі помилки автоматично лягають на тебе, ти не можеш ні на кого списати їх. Саме це гальмуватиме реформи в Україні та відстрочить реальну лібералізацію економічного життя. У країні, в якій молодик з ранньої юності мріє стати податківцем, а не підприємцем, не може бути сильна армія, бо в такій країні бюрократія висмоктує всі ресурси, заганяючи бізнес під плінтус, ставлячи його на годинник. Настільки сильно висмоктує, що не залишається навіть на армію.

Найбільше в розпалі так званих "ситуативних дискусій" відзначилася народна депутатка від партії «Слуга народу» Мар'яна Безугла, яка звинуватила Залужного в тому, що він ховає план наступного воєнного року. Вчора вона дійшла до того, що звинуватила Валерія Залужного в проплачених статтях у «The Economist» і в «Українській правді» Томаша Фіали.

Крім того, Безугла у своїй публікації порушила питання комплектування військових частин технікою, відсутності підготовки військових та відмови від реформи у ВЛК. У заключній частині своєї публікації чомусь згадала про Президента, начебто особисто Залужний публічно звинуватив у чомусь Володимира Зеленського. Можливо, Безугла посилалася на якісь закриті розмови генерала Залужного із західними партнерами, наприклад із головою Пентагона Ллойдом Остіном, але тоді виникає логічне запитання: наскільки публікація подібних повідомлень відповідає інтересам національної безпеки в умовах російської агресії?

Взагалі, те, що нині відбувається у відносинах між політичним керівництвом і командою генерала Залужного, починає нагадувати поганий анекдот, адже на кону доля країни. Таке вже було в історії України, коли адміністрація Януковича навмисно розхитувала систему в боротьбі з «младокомандою Арбузова-Олександра Януковича» та довела країну до Революції Гідності. Можна створити бурю у склянці води, але її наслідки складно спрогнозувати. Дії адміністрації Януковича призвели до анексії Криму та окупації частини наших територій на сході. Ще Дарвін зауважив, що внутрішньовидова боротьба завжди найжорстокіша. Від цього завжди страждала Україна і лише через це щоразу втрачала свою державність.

Минулого року всі сміялися з «Шойгу, де боєприпаси?», тепер нам не до сміху. Як на Заході сприйматимуть країну, де її політичне керівництво критикує через Фейсбук головнокомандувача армії? Дурнів немає, всі чудово розуміють, хто стоїть за Безуглою і чому жоден депутат правлячої партії не заперечив її критики. Безумовно, генерала Залужного є за що критикувати. Йому не треба було у статті для «The Economist» давати свою оцінку ходу російсько-української війни, попередньо не погодивши свій текст із Президентом.

Але за умов російської агресії критикою генерала треба займатися на закритих парламентських слуханнях, а не з просторів Фейсбуку. Чи в нас у країні вже скасовано цензуру? Якщо скасовано, то навіщо тоді єдиний національний марафон, який давно вже практично в кожного викликає напад нудоти. 

Ще раз, генерала Валерія Залужного є за що критикувати, і Верховний головнокомандувач може це робити лише безпосередньо і без сторонніх, а не через своїх депутатів у парламенті. У вищезгаданій публікації Безугла пише, що Залужний думає про рейтинги більше за військових перемог. Є такий народний вислів: «у кого що болить, той про те і говорить». Панове, про які рейтинги може йтися, коли у вас монобільшість? Ви уже скасували парламентські вибори і, очевидно, скасуєте президентські. Адже вибори не вчасні, як ви любите казати. Якщо немає виборів, то про які рейтинги може взагалі йтися?

Замість проведення ліберальних реформ, інтенсифікації економіки, зміни підходу до мобілізації вже починається нагородження непричетних і покарання невинних. Але, даруйте, так це не працює. «Взявся за гуж, не кажи, що не дуж». Так не лише в державі, а й у бізнесі. Рада директорів відповідає перед акціонерами. Ми, українське суспільство, ваші акціонери. Нікому не цікаво спостерігати перекидання відповідальності один на одного. Українців цікавить перемога. Скидання відповідальності – це ознака слабкості.

Чомусь Безугла ні слова не пише про тих, хто обіцяв уже в цьому році нічні прогулянки набережною у звільненій від російських окупантів українській Ялті. Чи понесуть ці люди відповідальність за розхолодження суспільства та його дезорієнтацію? І найголовніше – чому Безугла не звинувачує Захід у тому, що він продовжує жити колишнім життям і не телиться допомогти Україні? Чому депутат Безугла не звинувачує ЄС в імпорті російської нафти в обхід санкцій? Адже ці гроші йдуть з бюджету агресора на нові ракети, які згодом падають на наші голови.

На тлі нападів Безуглої на Залужного секретар РНБО Олексій Данилов заявив про те, що російські окупанти активізували мережу шпигунів в Україні, щоб дестабілізувати ситуацію та підірвати єдність нашої держави. Під час інтерв'ю він підкреслив, що мета агресора – вбити клин між політичним і військовим керівництвом України, розпалити антиурядові настрої. Цікаво, як би Олексій Данилов оцінив тексти Безуглої? Чи вони скріплюють відносини політичного та військового керівництва? У такому разі потрібно подати заяву щодо її державної нагороди.

Англійський історик Томас Карлейль колись написав: «Будь-яку революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а плодами користуються відверті негідники». Саме так і сталося в Україні: Революцію Гідності задумали романтики, здійснили фанатики, які не боялося вступати в зіткнення з ОМОНом, а скористалися її плодами відчайдушні негідники як усередині країни, так і за її межами. Серед цих негідників особняком стоїть Володимир Путін, який, скориставшись безвладдям, зумів анексувати Крим та принести війну на нашу землю. Але не тільки.

Майдан виштовхнув на сцену української політики тих, хто був у другому та третьому ешелоні української політики. Дотримуючись формальних ознак патріотизму, ці люди крали і крали, вичавлюючи останні соки з простого народу. Це добре описано в п'єсі Джона Вільсона «Чумне місто», де люди накривають стіл надворі й демонстративно починають бенкетувати, тоді як у Лондоні вирує чума.Такий самий бенкет під час чуми ми бачили протягом минулих дев'яти років, коли замість підготовки до нової хвилі російської агресії відбувалося набивання власних кишень зграєю розбійників, блатних і жебраків. 

Найкращий спосіб уникнути зовнішньої агресії – це готуватися до неї зазделегідь, здійснюючи ряд важливих кроків у військовій та дипломатичній царині.Тут прикладом мав би стати Азербайджан, відновлення територіальної цілісності якого відбулося завдяки комбінації підвищення воєнної міці та налогодженню конструктивного діалогу з усіма великими міжнародними акторами. Це важливо, особливо коли твій ворог, як шакал, кружляє біля твоєї території в пошуках твоїх слабостей і пороків, намагаючись намацати слабку ланку.

Звичайно, Революція Гідності відкрила перед нашою країною перспективи вступу до Європейського Союзу. До цього на серйозно не сприймали. Пострадянські країни були для Європейського Союзу буферною зоною, що відокремлювала його від держави-агресора. Назва – "European Neighborhood Poilicy" ("Європейська політика сусідства") – говорить сама за себе. Україну розглядали як сусіда, а не потенційного члена однієї європейської родини. Революція Гідності завершила те, що почалося разом з Помаранчевою революцією. Наш народ впевнено заявив про своє бажання бути частиною європейської родини, держава остаточно стала на європейські колії свого розвитку. 

Нині не час розбиратися, чому повномасштабне вторгнення розпочалося в лютому 2022 року і чому держава-агресор у перші тижні окупувала так багато територій. На це питання відповідь буде отримана після нашої перемоги та повернення до кордонів 1991 року. Поки що потрібно думати про те, як запобігти новій війні. А їй можна запобігти, тільки якщо провести в країні реальні реформи і зберегти людей. Відсутність реформ, відкіт у правах і свободах бізнесу, невдала податкова політика, вилучення коштів з місцевих бюджетів на користь державного, концентрація ресурсів в одних руках – все це веде до знекровлення України.

Не буде нового «Майдану», про небезпеку якого заявляє Президент України. Люди просто поїдуть з країни, і ми їх уже не повернемо. За два роки війни збільшилася дистанція між бідними і багатими. За останні два роки, за даними Національного банку України, кількість українців, які заощаджують навіть на їжі, зросла більш ніж удвічі, а кількість тих, хто може собі дозволити будь-які покупки, – практично у 3, 5 рази. Це є вирок для нинішньої соціально-економічної стратегії розвитку держави. Таким чином ми не зможемо перемогти державу-агресора у довгій війні. Досить сподіватися на підтримку Заходу, необхідно спиратися на свій народ і на внутрішні сили всередині.

Жодного нового «Майдану», про який каже Президент, що його інспірує держава-агресор, не буде, бо «Майдан» – не технологія, це стадія в суспільному розвитку, до якої Україна наврядчи повернеться. Наратив про рукотворність «Майдану» завжди розганяє держава-агресор, щоб пояснити хвилю революцій на пострадянському просторі. В убогому на всю голову Кремлі вже на рівні популярного мема стало гасати з методичками Джина Шарпа, розповідаючи про технології революцій. Насправді технології нічого не варті без суспільних настроїв, а суспільні настрої українців нині налаштовані виключно на перемогу над російськими окупантами.

Суть операції дуже проста і примітивна. Поки українська влада зосереджена на перемозі над рашистськими загарбниками, ворог через своїх агентів впливу планує створити основу для перевороту та приходу до влади нового уряду, який домовлятиметься з окупантами про кінець війни на їхніх умовах. Нагадаю, що будь-які переговори з окупантами заборонені рішенням РНБО України, а будь-які територіальні поступки є державною зрадою та переслідуються за чинним Кримінальним кодексом України.

Втім, російська агресивна воєнщина діє в дусі старого кайзера Вільгельма II і вже в глибині Росії готує пломбовані вагони, в яких мають приїхати лідери соціал-демократів і підірвати ситуацію зсередини. 

Загалом інформаційно-психологічні операції є важливими складовими сучасних воєн. Про це писав у своїх працях відомий науковець, дипломат і секретар РНБО України (1994–1999) Володимир Горбулін. Це не вперше, коли Росія намагається підірвати ситуацію в Україні. Наприкінці 2013-го – початку 2014 року відмова Януковича підписувати угоду про асоціацію з ЄС стала тригерам до протестів, результатом яких була втеча Віктора Януковича до Росії, що відкрило скриньку Пандори і дало можливість Росії анексувати український Крим у ситуації кризи легітимності влади. Наприкінці лютого минулого року російська воєнщина була впевнена в тому, що Володимир Зеленський злякається і покине Київ, а замість нього росія поверне в президенти невдаху-втікача Януковича. Проте, перебування легітимного Президента у столиці держави об'єднало народ, армію та бюрократію для виконання спільного завдання – перемоги.

На думку української влади та афілійованих з нею блогерів, держава-агресор намагається розгойдувати човен. Для цього вибрано чотири лінії: перша – це несподівані результати контрнаступу; друга – корупція в органах влади; третя – відмова проводити вибори; четверта – мовне питання. Проте, будь-яка брехня, щоб у неї повірили, повинна мати під собою основу.

В Україні великі проблеми з корупцією. Кожного дня з цим стикаються підприємці. Часом поведінка податківців нагадую відверте здирництво в найгірших традиціях 1990-х років, коли бізнесу пропонують альтернативні форми вирішення спорів у вигляді хабарів з обороту. Дурнів нема. Всі все бачать. І це є причиною чому українці не повертаються до України. Російська агресія страшна але корупція чиновників ще страшніша. Для того, щоб її приборкати треба для початку запровадити прозорий інститут лоббіювання та забезпечити незалежність прокурора САП шляхом ухвалення законопроєкту № 10600, який стосується саме посилення самостійності САП. Зокрема, він передбачає:

• діяльність САП як окремої юридичної особи; 


• збільшення штату працівників САП (15% від граничної чисельності управлінь НАБУ);


• зміни складу конкурсної комісії на посаду керівника САП: 6 членів, визначені Генпрокурором (3 за пропозиціями Ради прокурорів України, 3 – пропозиціями міжнародних партнерів);


• за відсутності керівника САП, його повноваження має здійснювати заступник керівника;


• створення Спеціалізованої дисциплінарної комісії;


• створення Комісії з проведення зовнішньої незалежної оцінки (аудиту) ефективності діяльності САП.

Посилення антикорупційної гілки силової вертикалі надасть змогу знизити корупційні ризики та збільшити контроль над чиновниками. При цьому, головним залишається таке питання: чи всі критики чинної влади є посібниками держави-агресора? Чисто теоретично можливо, що всі, але навіть статистика проти абсолютних чисел. Якщо не всі критики є посібниками держави-агресора, то, за логікою, таким критикам можна виступати з конструктивною критикою? Якщо можна, то чому так не відбувається?

Наприкінці минулого року, зустрічаючись з послами, Президент заявив: «Всі ті права, які гарантує Конституція, для нас з вами нині особисто – як для представників нашої держави – на паузі». Це означає, що українську демократію поставлено на паузу. Проте, ключ до перемоги України у війні з окупантами знаходиться саме у сінергії влади та бізнесу. Без бізнесу влада не буде здатна зробити той самий технологічний ривок про який нещодавно писав головнокомандувач, генерал Валерій Залужний. Годі розраховувати на фінансову підтримку союзників, український бізнес і сам здатен допомогти державі у боротьбі з агресором. Треба лише почути бізнес та прискорити реформи.

Крім того, грузинська влада зайняла неоднозначну позицію щодо російської агресії в Україні, більше того, навіть незважаючи на протест Брюсселя, ухвалила рішення про відновлення авіасполучення з Росією. Але тут у Брюсселі спрацював здоровий глузд і твереза логіка. Якби це рішення не було прийнято, Грузію остаточно штовхнули б в обійми Росії, з одного боку, і в обійми Туреччини – з іншого. А турецький чинник відіграє не меншу роль. До того ж нині ми бачимо боротьбу Брюсселя за вплив на Південному Кавказі, якому протистоїть азербайджано-турецький альянс. Щодо нього Брюссель намагається вибудовувати особливі відносини з Єреваном і Тбілісі.

У ситуаціях України і Молдови все набагато простіше. Обидві країни мають кордони з Європейським Союзом і однаково продемонстрували відданість принципу зміни влади. Хоч, безумовно, не в останню чергу відіграє фактор російської агресії в Україні. Україна і Молдова багато поклали на вівтар європейської інтеграції, зокрема свою територіальну цілісність. І в цій ситуації демонстративно відмовити двом нашим країнам означає кинути в обличчя бруд.

Для Європейського Союзу подібний крок це стрибок у невідомість і злам усієї зовнішньополітичної парадигми, яка вибудовувалася з 2004 року, коли відбулося найбільше розширення Європейського Союзу на схід. Тоді було прийнято знамениту програму «Політика сусідства», яка опустила залізну завісу перед перспективою нових свобод розширення Європейського Союзу і врегулювала його відносини із сусідами. До речі, саме тому в програмі «Політка сусідства» та в прийнятій після неї програмі «Східне партнерство» не було жодного слова про реальні перспективи країн-учасниць вступити до Європейського Союзу. Максимум, що його передбачало «Східне партнерство», полягав у так званих угодах про асоціацію, тобто лібералізацію руху товарів, капіталів, послуг, людей та координацію у сфері безпеки.

ЄС психологічно важко пережив відмову від Конституційного договору після невдалих референдумів у Франції та Нідерландах, які викликали певну кризу в ідентичності Союзу і вперше за 50 років з моменту утворення Європейського співтовариства по вугіллю та сталі позбавили останнє імпульсу до розвитку. Російська агресія проти України змінила геополітичну ситуацію у світі та в Європі, зокрема стало зрозуміло, що стояти на місці означає котитися назад, саме тому було політично розблоковано можливість вступу до Європейського Союзу, навіть незважаючи на таких скептиків, як Жан-Клод Юнкер, який довгий час керував Європейською комісією та негативно відізвався про перспективи Молдови і України вступити до ЄС.

Але для Урсули фон дер Ляєн було критично важливо дати зелене світло на інтеграцію України і Молдови, бо вона готується стати Генеральним секретарем НАТО і для цього необхідно виявити неабиякі політичні таланти. Нагадаю, цього року мають переобрати Йєнса Столтенберга, повноваження якого були продовжені рік тому за погодженням усіх країн НАТО з огляду на повномасштабну війну Росії проти України, що почалася. До речі, це дійсно завадило Борису Джонсону стати на чолі альянсу на піку його популярності як харизматичного західного політика.

Найголовнішим питанням залишається те, що триватиме заключний етап на шляху вступу до Європейського Союзу. Стадія переговорів може тривати десять років, а завершиться за кілька років. Вона має дві грані: перша – завершення адаптації українського законодавства до acquis Європейського Союзу (правової спадщини); друга – це політичне рішення. Отже, перефразуємо назву знаменитого твору Віктора Франкла «Сказати життю «Так! «» на: «Сказати Україні та Молдові «Так! «» Питання структурних реформ і боротьби з корупцією є важелями, які будь-якої миті спроможні зупинити процес вступу наших країн, і цей козир Брюссель до останнього триматиме в рукаві. Тим паче знову маючи Угорщину, яка вміє торгуватися за додаткові референції, перебуваючи всередині ЄС. Щойно країна стає членом ЄС, її переговорна позиція одразу посилюється і це не можуть не розуміти європейські чиновники. Окремим рядком є реформування Європейського парламенту та збільшення його чисельності пропорційно до консолідованого населення України і Молдови. До того ж не треба забувати, що зовсім недалеко від нас стоять Грузія та Боснія і Герцеговина.

Нагадаю, Ілля Пономарьов – єдиний депутат, який проголосував проти анексії Криму, за що і був змушений покинути росію. У перший день російської агресії, 24 лютого минулого року, він створив ютуб-канал «Ранок лютого». Пономарьов устиг дезавуювати чергові звинувачення, що їх висунула проти нього російська авторитарна машина. До речі, пікантність цієї ситуації в тім, що його мати, Лариса Пономарьова, починала як помічник депутата від Чукотки та російського мільярдера Романа Абрамовича далекого 1999 року. Нині Абрамович відомий як один із «гаманців Путіна» і як людина, яка намагалася вберегти себе від західних санкцій, імітуючи допомогу в переговорах із російською стороною напередодні знаменитої стамбульської зустрічі.

Те, що сталося в росії, є доказом того, що і так давно було відомо. У росії завжди культивувався побутовий расизм. Чого варта знаменита п`ята графа у радянському паспорті, яка ставила хрест на кар'єрі для єврея в умовах радянської системи. Виняток становила наука, саме тому науковими розробками і дослідженнями займалися багато які євреї. Незважаючи на те що в найближчому оточенні Путіна багато євреїв, наприклад брати Ротенберги, він за останні два роки не гребував відверто антисемітськими висловлюваннями стосовно Президента Зеленського, які за ним повторював Сергій Лавров. Обидва звинувачували Зеленського у зраді свого коріння та в пособництві «українським націоналістам». Їм не дано було зрозуміти, що все українське суспільство складається саме з націоналістів, які готові боротися за свою державу, люблять її і ніколи більше не надягнуть на себе російське рабське ярмо. Не дивно, що державний антисемітизм поступово транслювався і в російські регіони, результатом чого стали події в Дагестані.

Хто б не спровокував ці погроми, всім давно відомо, що спровокувати можна те, що готове бути спровокованим і під що існує відповідний ґрунт. Таким чином, ми побачили, що держава-агресор становить собою колос на глиняних ногах, готовий будь-якої миті впасти в прірву.

Це, до речі, не єдиний сигнал до можливого розпаду. Тиждень тому всі спостерігали, як глава Татарстану Рустам Мінніханов приїхав до Чечні вручати найвищу нагороду республіки сину Кадирова, який побив людину за спалення Корану. Звичайно, спалення Корану – це злочин, за який людина повинна відповідати за статтею про заподіяння образи почуттям віруючих. Але ніхто не давав право бити людину. Один депутат Татарстану обурився тим, що сталося, і це викликало негативну реакцію в Чечні та змусило Мінніханова приїхати і вручити орден. Вседозволеність чеченського керівника не може не викликати агресію в інших республіках. Колись ця ситуація має рвонути.

Нагадаю, що так само й розвалювався Радянський Союз. Багато хто думає, що Радянський Союз розвалив виступ Андрія Сахарова на З'їзді народних депутатів СРСР та парад суверенітетів республік. Насправді одним із головних тригерів розпаду СРСР стало звернення обласної ради Нагірного Карабаху 20 лютого 1988 року з проханням вийти зі складу Азербайджанської РСР і перейти до Вірменської РСР. Це спровокувало погроми в Сунгаїті, Баку, Адагамі, Єревані, Шуші та інших місцях. До речі, важливим чинником у міжетнічних конфліктах була боротьба та інтриги всередині Політбюро, коли боролися різні вежі Кремля за вплив на Горбачова.

Таким чином, національні міжетнічні конфлікти завжди прокладають дорогу до розпаду країни. Те, що ми побачили в Махачкалі, – увертюра до подальшого кривавого розпаду росії. Нам не дано передбачити, чи станеться він. Завжди залишається варіативність сценаріїв, але те, що сталося в Махачкалі, явно говорить про те, що система тріщить по швах. Очевидно, що намацане слабке місце російського режиму. Таким чином, якщо й чекати зміни ситуації в росії, то не від травоїдної російської опозиційної еміграції, бо не вона визначає порядок денний майбутньої держави-агресора. Революцію завжди роблять фанатики, а користуються нею прагматики.

Регіон Південного Кавказу має прямий вплив і на події на Близькому Сході, оскільки межує з Іраном, який безпосередньо причетний до подій Близького Сходу. До південно-кавказького регіону входять: Азербайджан, Вірменія, Грузія. Дві країни з трьох у цьому регіоні (Грузія та Азербайджан) мають кордони з росією. Зазвичай Південний Кавказ був центром політичних суперечностей між росією та Туреччиною.

З початку 1990-х років росія робила все, щоб підпалити ситуацію на Південному Кавказі. Місцева політика радянського, а пізніше російського керівництва завжди збільшувала кількість суперечностей у регіоні. Звідси азербайджано-вірменський конфлікт навколо Карабаху та тертя між грузинськими провінціями Абхазією та Південною Осетією, з одного боку, та Грузією – з іншого.

В умовах політичної активності на Південному Кавказі, Москва формально використовувала свої військові сили для стримування сторін, а в реальності посилювала свій вплив у регіоні. Для цього Кремль підтримував сепаратистських лідерів, а російські засоби масової інформації розпалювали ненависть між народами. Приблизно таку саму політику Кремль проводив стосовно Молдови, коли на її території виникло сепаратистське утворення «ПНР», а потім і в Україні після створення так званих терористичних організацій «ЛНР» та «ДНР».

Враховуючи агресію, що тривала, проти України, росія була змушена піти на поступки Туреччині та Азербайджану і заплющити очі на рішення Азербайджану відновити свій суверенітет. Нагадаю, формально територіальну цілісність Азербайджану було відновлено після 44-денної війни у листопаді-грудні 2020 року, коли Азербайджан повернув собі контроль над кордоном. Минулого вересня Азербайджан остаточно ліквідував так звану ніким не визнану Нагірнокарабахську республіку і відновив свій суверенітет над Карабахом.

Це відкрило можливість для підписання довгоочікуваного миру між Баку та Єреваном. Але минають тижні, а мирний договір між сторонами досі не укладається. Кабінет Пашиняна крутиться вужиком на сковороді. Розмови про світ супроводжуються претензіями на адресу Азербайджану щодо організації етнічних чисток на території Карабаху. Це йому не заважає говорити про бажання укласти мир із Баку. Отже, Вірменія готова укласти мирний договір з країною, яка проводить етнічні чищення. До речі, доказів цьому немає, бо карабахські вірмени виїхали з Карабаху, але зробили це під загальним страхом чи добровільно – невідомо.

Позиція Заходу щодо цього має неоднозначний характер. Якщо в ситуації російської агресії проти України Захід однозначно став на бік України, то в разі з Вірменією Захід активно підтримує Єреван, особливо Франція. Це можна пояснити двома причинами. Перша – політкоректність Заходу, яка визначає, що менша за розміром країна викликає більшу симпатію. З іншого боку, Захід давно точить зуби на Туреччину, тому, атакуючи Азербайджан, він явно прагне вдарити по інтересах Туреччини, яка, перебуваючи в НАТО, проводить досить незалежну політику від Заходу. Таким чином, інтереси колективного Заходу у вірмено-азербайджанському протистоянні збігаються.

Тим часом закривається вікно можливостей для миру між Вірменією та Азербайджаном. Медіа двох країн не зменшують обертів і продовжують нацьковувати один проти одного, хоч нині настав момент, коли сторони більше не мають територіальних претензій і можуть підписати мирний договір. Але час утрачається, і страхи Вірменії щодо долі «Зангезурського коридору», який з'єднає Азербайджан з Нахічеванським регіоном, можуть втілитись у життя, минаючи волю Вірменії. У разі коли спалахне велика війна, вигодонабувачем від цього знову стане росія, бо вона зможе й надалі проводити політику «розділяй і владарюй» на Південному Кавказі, розширюючи там свій військовий контингент.

Ніколу Пашиняну позбутися російського чинника може допомогти лише союз у рамках Південного Кавказу, інакше Вірменія ризикує опинитися в повній ізоляції та посилити свою залежність від Москви. У будь-якому разі Південний Кавказ – це регіон, за яким потрібно пильно стежити, бо від характеру розв'язання тамтешнього політичного гордієвого вузла залежатиме і доля Східної Європи.

Проте, за чутками, США наполягають не лише на загальному контролі за відновленням України, а й на безпосередній можливості впливати на призначення на ключові посади в Кабінеті Міністрів. Головним чином США хочуть бачити прем'єр-міністром України Оксану Маркарову, яка до того, як обійняла посаду посла України у США, працювала міністром фінансів в уряді Володимира Гройсмана. Крім того, за чутками, США хотіли б ротації не лише в уряді, а й у Офісі Президента.

Для чинного Президента такі перестановки означали б втрату реальної влади. Адже провідним є той, хто контролює бюджет або можливість здійснювати контроль над тим, хто це робить. Денис Шмигаль на диво добре вписався в позицію прем'єр-міністра головним чином тому, що він не лізе на роги і не претендує на самостійну роль в українській політиці всупереч вимогам Конституції України, яка наділяє прем'єр-міністра політичним статусом у рамках парламентсько-президентської моделі правління. Крім того, контроль над бюджетом дає змогу контролювати монобільшість у парламенті. Для політика, який чотири роки користувався безумовною владою в країні, подібне рішення західних партнерів може стати неприйнятним.

Заміна людей на чужих, по суті, дасть старт ерозії позиціям Президента Зеленського загалом в Україні. Тут же прокинеться монобільшість, з'являться нові альтернативні центри сили. Далі перебування при владі втратить будь-який сенс. Саме тому Президент України як досвідчений та потужний політичний гравець може ухвалити рішення про проведення як президентських, так і парламентських виборів. Це дозволить йому відновити легітимність в очах партнерів та наполягати на своїх кадрових призначеннях.

Ризиком для подібного сценарію є характер бойових дій, які не лише можуть не дозволити провести ці вибори, а й поставлять потім під сумнів їх легітимність. Таким чином, в Україні може виникнути криза структури влади, якою неодмінно скористається держава-агресор. Ходів у цій шахівниці для чинного Президента не так багато, тягнути час не вийде. Найпевніше саме про це говорила пані Пріцкер у Києві. Але проведення виборів – її ризикований крок і тому, що тоді доведеться скасувати військове оподаткування і відновити роботу ЗМІ, забезпечивши всім рівне право на агітацію, бо потім не буде нагоди повернутися до статусу, який існував до виборів.

Для нашого Президента, безумовно, не вперше розгадувати подібні політичні ребуси. Але поле для маневру суттєво звужується. Якщо Президент України все ж таки піде на вибори, то він цілком може перемогти, інша річ, що його партія вже більше не зможе самостійно формувати органи виконавчої влади. Наразі західні партнери України зосередили у своїх руках низку великих українських медіа, які впливатимуть на вибори. Цього не може не розуміти команда Президента.

На цьому тлі виглядають дуже дивно слідчі дії, що відбувалися кілька днів поспіль в одному львівському холдингу, харчові заклади якого розкидані по всій Україні та по країнах Східної Європи. Під час обшуків детективи, детективи БЕБ знайшли 8 млн грн готівкою, понад 40 банківських карток працівників. В компанії відповіли, що частина ресторанів холдингу працює як ФОП, тому компанія законодавство не порушує, діючи в рамках чинних правил. Ця історія виглядає дивно з огляду на те, що компанія, незважаючи на війну, продовжує працювати та створювати робочі місця. До того ж оптимізація оподаткування не є злочином, тим паче що більшість ресторанів працюють саме таким чином. Отже, в очах наших західних колег претензії до конкретного ресторану можуть мати вибірковий характер. Треба бути чесним і визнати, що, крім крупних холдингів, майже ніхто в умовах війни не може собі дозволити сплачувати податки в розмірі 41, 5 % з реальних заробітних плат, а не мінімальних.

Подібні історії шкодять та послаблюють Україну в умовах російської агресії, бо формують у наших західних союзників уявлення щодо самої безальтернативності сценарію проведення виборів. Це не може не турбувати нашу країну, оскільки будь-які політичні зміни в умовах війни завжди позначаються на послабленні країни. Отже, це треба теж враховувати. Спостерігаючи за Президентом всі роки його президентства, зрозуміло, що він до останнього триматиметься власної команди і заради того буде готовий піти на вибори. Важливо, щоб це рішення, якщо його буде ухвалено, відіграло на користь українському суспільству, а не комусь у Вашингтоні чи Брюсселі.

На цьому тлі відбувалися інтенсивні консультації у Брюсселі, де був присутній Президент Володимир Зеленський, котрий відвідав перед цим з офіційним візитом Бухарест. Треба сказати, що останнім часом дедалі частіше у спілкуванні з іноземними ЗМІ Президенту України доводиться відповідати на запитання щодо майбутніх виборів. Він заявив, що планує взяти участь у виборах, намічених на весну наступного року, якщо до того часу ще йтиме війна. Якщо ж війни не буде, додав Президент, то балотуватись він не стане.

Таким чином, очевидно, що Офіс Президента готується до майбутніх виборів. Відомо, що війна навесні не закінчиться, а перенесення президентських виборів буде негативно сприйнято у країнах. Сьогодні Володимир Зеленський не викликає тих захоплень у західних столицях, які викликав на початку війни. Це пов'язано із загальною втомою від війни західного політичного істеблішменту і тим, що об'єктивно поки що немає таких яскравих перемог, які ми здобули під час харківської операції чи звільнення Херсона. Крім того, вибори – це частина західної політичної культури, і будь-який політик, якщо він, звичайно, не диктатор, який сидить на атомній бомбі, має періодично проходити процедуру переобрання народом країни, підтверджуючи свою легітимність та право приймати рішення. 

Якщо з президентськими виборами все більш-менш очевидно, то з парламентськими справами зовсім навпаки. Ми вже пропустили планові парламентські вибори, які мали відбутися наприкінці жовтня. Очевидно, що на виборах партія Президента не зможе повторити свій результат 2019 року, а це означає, що доведеться створювати широку коаліцію національного єднання, як в Ізраїлі, а отже, ділитися владою. На це Президент Зеленський піти не може, бо за чотири роки він звик до того, що всі ключові рішення в країні ухвалює особисто, а пункт управління вищими органами влади не в уряді, а в його офісі на Банковій. З 2019 року всупереч парламентсько-президентській формі правління, що її встановила Конституція, у нас у країні існує президентсько-парламентська республіка. Нові парламентські вибори приведуть реальне життя у відповідність до норм українського законодавства. Бути другим Віктором Андрійовичем Ющенком чинного Президента явно не спокушає. Статус англійської королеви, яка царює, але не править, не те, що потрібне Президенту Зеленському.

Саме тому парламентські вибори, найімовірніше, у березні не відбудуться. Формальною причиною стане неможливість проведення повноцінної демократичної виборчої кампанії, що включає висунення кандидатів, агітацію та підрахунок голосів. Тим більше що президентські вибори хоч якось випустять накопичений пар невдоволення в суспільстві. Але ситуація може змінитися будь-якої хвилини в залежності від ситуації на фронті. Деокупація Криму чи Донецька може ударно допомогти рейтингу влади загалом, що дозволить провести виборчу кампанію і знову сформувати монобільшість. Якщо ж до березня не відбудеться гучних перемог на фронті, то парламентські вибори, найімовірніше, відбудуться вже разом з місцевими восени 2025 року.

У цей політичний пасьянс не вписується чорний лебідь, який може будь-якої миті з'явитися в міжнародній політиці. Якщо воєнна кампанія в Ізраїлі затягнеться, вона потягне за собою нові жертви та звинувачення Білого дому, що Джо Байден не зміг допомогти американським партнерам, підірвавши авторитет США у світі. Цю тему активно розкручуватимуть прихильники Дональда Трампа серед республіканців. Тим більше що список за останні кілька років явно невтішний: втеча з Афганістану, російська агресія в Україні, війна на Близькому Сході та напад на головного американського союзника – Ізраїль.

Таким чином, для адміністрації Байдена важливо, щоб або на Близькому Сході, або в Україні було досягнуто успіху, який можна показати виборцям на виборах. Якщо цього не вдасться досягти в Ізраїлі, американська дипломатія наполягатиме на перемир'ї між Україною та державою-агресором. Зупинка війни на невигідних для України рубежах може спровокувати політичну кризу, яка завершиться президентськими та парламентськими виборами приблизно так, як було у Вірменії після 44-денної війни.

Вищеперераховані аргументи свідчать про те, що попереду на нас чекають півроку, які матимуть вирішальне значення не лише для України, а й для всього світу. Для нашої країни головною національною рушійною ідеєю залишається перемога. Без неї неможливий справжній рух уперед.

Минулого тижня відбувся візит Президента України Володимира Зеленського до США. Думка більшості експертів полягає в тому, що для нашого Президента цей візит став холодним душем. На відміну від грудня минулого року, настрій у Вашингтоні різко змінився, що, безумовно, пов'язано з президентськими виборами, які наближаються. Напередодні візиту Президента України через підконтрольні західним партнерам українські та зарубіжні засоби масової інформації були вкинуті публікації про корупцію, що увінчалися результатом дослідження Фонду демократичних ініціатив, за фактом якого 75 % українців уважають Президента відповідальним за корупцію в країні. Звичайно, будь-які новини швидко забуваються, але осад як у суспільстві, так і в команді Президента Зеленського залишився.

Крім цього, війна в Україні рутинізувалася, бо немає тієї динаміки, як на початку конфлікту. За відсутності яскравих подій західна громадська думка почала втомлюватися від цієї війни. Опитування Інституту ґеллапа у США демонструють зростання кількості противників допомоги Україні серед прихильників обох партій, особливо серед республіканськи налаштованих американців. У ситуації, коли обидва ймовірні кандидати Джо Байден і Дональд Трамп ідуть ніздря в ніздрю, українське питання, як пушинка, може схилити чашу електоральних ваг як в один, так і в інший бік.

Отже, чинна американська адміністрація має продемонструвати виборцям, що підтримка України – це не просто відданість ідеї міфічних прав людини, це стратегія створення плацдарму для американської економіки. Нагадаю, що саме навколо економіки крутилися виборчі кампанії Трампа. У властивій йому популістській манері він неодноразово ставив собі питання, чому США тягнуть на собі безпеку європейського континенту, закликаючи Німеччину і Францію зробити свій посильний внесок у цей процес. У цій ситуації важливим контраргументом Байдена може стати перспектива купівлі американцями великих інвестиційно-привабливих активів після війни. Для цього необхідно підготувати відповідний ґрунт. По-перше, вичистити авгієві стайні корупції. По-друге, забезпечити силову вертикаль, яка зможе захищати американські інвестиції від свавілля українських чиновників. За кілька останніх місяців американці кілька разів уже встигли переконатися, що вони зовсім не контролюють антикорупційної вертикалі, більш того, Офіс Президента України навіть різко посилив свій вплив. До речі, саме з цим пов'язаний візит українських антикорупціонерів до США, там їм мали правильно розставити акценти та роздати сигнали. Але які б сигнали не давали, потрібні регуляторні зміни. Крім регуляторних змін, потрібно забезпечити систему своїх силових структур незалежних від волі Банкової чи Грушевського. Таким чином, найпевніше саме ці питання стали частиною кулуарних домовленостей під час перебування Зеленського у США. 

Підтвердження цього не змусило довго чекати. Вчора вранці з'явилася новина в «Українській правді» про те, що заступник радника Білого дому з національної безпеки з питань міжнародної економіки Майк Пайл надіслав на адресу Координаційної платформи донорів лист із переліком реформ, який має імплементувати Україна для подальшого отримання допомоги. Цей лист було також надіслано до уряду та Офісу Президента України. Це своєрідний «склерозник», щоб Президент не забув, про що йшлося у Вашингтоні, та досить жорсткі рамки, в які його заганяють наші західні партнери. Цей документ дуже жорстко структурований і є набором пріоритетів на 6, 12 і 18 найближчих місяців.

Зокрема, у ньому пропонується значно посилити антикорупційне бюро новими 300 слідчими, водночас обмеживши повноваження СБУ питаннями, пов'язаними з контррозвідкою, кібербезпекою та боротьбою з тероризмом. Таким чином, наші американські партнери наполягають на тому, щоб розслідування щодо корупції були виключно підвідомчістю НАБУ. Нагадаю, що в інтерв'ю відомої української журналістки Наталії Мосійчук Президент Зеленський запропонував прирівняти корупцію до державної зради, таким чином передавши частину корупційних справ підконтрольній СБУ замість НАБУ. Вочевидь, західні партнери України проти посилення вертикалі Президента. Далі пропонується значно посилити процесуальний статус голови спеціалізованої антикорупційної прокуратури, забезпечивши його незалежність від Генерального прокурора України. Понад те пропонується забезпечити главу САП правом на екстрадицію та запровадити інститут генеральних інспекторів з питань відновлення, які мають перебувати у всіх ключових міністерствах та виявляти корупційні прояви. Генеральні інспектори мають бути наділені правом безпосередньо звертатися до антикорупційного бюро, якщо є найменша підозра в корупції. Крім цього, пропонується низка реформ прикордонної служби, Агентства з пошуку та менеджменту активів та Антимонопольного комітету. Якщо ці зміни будуть прийняті, Президент України перетвориться на англійську королеву. Саме тому питання проведення президентських і парламентських виборів, як ніколи, актуальне. По-перше, вони допоможуть відстрочити проведення реформ, по-друге, у новому парламенті Президенту однозначно потрібно буде будувати коаліцію, щоб списати власну прокрастинацію на колег. Погано це чи добре? Однозначної відповіді немає. У будь-якому разі очевидно, що союзники України в боротьбі з російськими окупантами змінили модальність взаємодії з Україною, нарешті перейшовши до мови ультиматумів.

Головна претензія польського уряду в тім, що наша сільськогосподарська продукція насправді залишається в Польщі чи повертається до Польщі з країн-членів ЄС під виглядом їхньої продукції. Справа дійшла до протестів польських фермерів, які не можуть витримати конкуренції з дешевою українською продукцією. Оскільки фермерська спільнота – це дуже впливове лобі в Польщі, уряд змушений був піти на поступки та запровадити заборону на український транзит навіть попри рішення Європейської комісії про відміну обмежень на імпорт починаючи з 15 вересня. 

Більше того, уряд Матеуша Моравецького заявив про те, що ці обмеження діятимуть безстроково, на що прем'єр-міністр Денис Шмигаль заявив, що наша країна готова ввести заборону на імпорт деяких товарів з Польщі. Більше того, українська сторона звернулася з протестом у Світову організацію торгівлі, засвідчивши тим самим, що переговори себе зжили і компроміс не можливий. Крім того, українські офіційні особи та депутати парламенту отримали негласну заборону на відвідування Польщі.

У своєму вчорашньому виступі на Генеральній асамблеї ООН Президент Зеленський побічно звинуватив Польщу та Угорщину у підіграванні росії: «вони думають, що відіграють власну роль, але насправді вони допомагають підготувати сцену для московського актора», – додав він. Таким чином, наш Президент застосував звичне для української публічної політики останніх років правило: «хто не з нами, той проти нас, а значить, за росію». Президент Польщі Анджей Дуда взагалі дійшов до того, що порівняв Україну з «тим хто тоне та тягне решту на дно». 

За даними агентства Bloomberg, починаючи з наступного року Польща може скасувати пільги та підтримку для українських біженців, що включає повернення вимог до проживання та надання дозволів на роботу, безкоштовний доступ до шкіл, медичного обслуговування та сімейної допомоги. Про це повідомив офіційний представник уряду Петро Мюллер.

Взагалі ми бачимо, як відносини колись дружніх країн скочуються до найнижчої точки за останні кілька років, і це незважаючи на те, що поляки підтримують Україну всі півтора роки війни і стали першою країною, яка надала нам дуже серйозну військово-технічну допомогу. Більше того, поляки довгий час були адвокатами України, виступаючи за швидку інтеграцію нашої країни до ЄС і НАТО. На жаль, нині риторика Польщі різко змінилася. Наприклад, міністр сільського господарства Польщі Роберт Телус уже заявив, що аграрне питання може стати непереборною суперечністю на шляху до членства України в ЄС. Нагадаю, що відповідно до ст. 49 Договору про ЄС для вступу держави до Європейського Союзу потрібна згода всіх країн-членів об'єднання. 

Потрібно сказати, що загострення відносин двох країн збіглося з черговим виборчим циклом у Польщі, де через вісім років правління ПіС партія «Громадянська платформа Республіки Польща» Дональда Туска може знову повернутися до влади після парламентських виборів 15 жовтня. За опитуваннями громадської думки, поки що лідирує ПіС, але утримання влади для неї немає жодних гарантій. Українське питання – не єдине, довкола якого ведеться боротьби. Минулої суботи міністр оборони Польщі Маріуш Блащак звинуватив опозицію в готовності віддати половину країни в разі війни, опублікувавши план оборонної операції ЗС Польщі – уривки з документа «План використання Збройних сил Польщі», що його створив Генштаб ЗС Польщі 2011 року. Він передбачав, що до прибуття союзних військ польська армія мала зупинити Росію «на найвіддаленішому краї річок Вісли та Вепр», а також утримати плацдарми на правому березі Вісли в районі Грудзендз – Торунь – Бидгощ та Отвоцьк – Гарволін – Рики. Таким чином, на думку Блащака, документи чітко показують, що Люблін, Жешув та Ломжа могли стати польською Бучею.

Опозиція не залишилася в боргу перед ПіСом і звинуватила партію в корупції навколо видачі віз в африканських країнах, на яких заробляють приватні структури. Взагалі, як ми бачимо, передвиборні дебати в Польщі не жартівливі, і, хоч на повістці денній достатньо і польських тем, питання України залишається як ніколи актуальним. 

Як завжди в політиці, поступово формується ефект снігової кулі, коли не пам'ятають, з чого все почалося, але наполегливо поглиблюють конфлікт. І цього Україна не може не брати до уваги. Тут потрібно виявити витримку і пам'ятати, що ми не маємо права втратити в особі поляків наших добрих друзів.

Після звільнення Херсона ситуація почала змінюватися. Люди розслабилися, виникло відчуття, що характер війни змінюється, а Україна може перемогти в цій війні. Внутрішня напруга спала, і поступово інформаційний порядок денний перейшов із зовнішньополітичної боротьби у внутрішньополітичну. Незважаючи на єдиний телемарафон, з кожної праски почала нестись інформація про корупцію українських чиновників.

Апогеєм цього стала новина про корупцію в центрах соціального комплектування. І до цього всі чудово розуміли, що корупція у ВЛК та ТЦК процвітає, але вперше було названо конкретні імена. Вілли та мільйони військкома Одеської області Євгена Борисова розбурхали людей. І хоч сам галас навколо Борисова став результатом підкилимної боротьби між впливовими силовиками, Офіс Президента скористався приводом і додатково розігнав інформаційну хвилю з виходом на звинувачення на адресу всіх військкомів. Завданням медійної кампанії було посилення впливу на військкомів. Таким чином, ланцюг конкретних рішень привів до несподіваного для всіх результату – лід рушив.

Історія знає багато прикладів, коли криза всередині влади на порожньому місці провокувала різні владні угруповання, сподіваючись перехопити ініціативу. До речі, бій бульдогів під килимом ми бачимо і в боротьбі між замісником керівника Офісу Президента Ростиславом Шаурмою та Данилом Гетьманцевим, які кидаються компроматами один в одного через «Телеграм» та «Ютуб» канали. Похідною від цієї боротьби є дедалі нова й нова інформація про корупцію в оточенні Президента. По суті, влада пиляє гілку, на якій сидить, – вона сама себе занурює у вир криз.

Ставлення суспільства до того, що відбувається, з гіпотези швидко перейшло в реальні цифри. Фонд демократичних ініціатив з гранту USAID провів соціологічне дослідження, звідки з'ясувалося: 78 % респондентів уважають, що Президент несе безпосередню відповідальність за корупцію в уряді та військових адміністраціях, причому серед опитаних у віці 18-29 років такої думки дотримуються 70 %, тоді як серед опитаних віком 60+ частка критично налаштованих зростає до 81 %. Більше того, близько 47 % опитаних уважають, що післявоєнну реконструкцію України мають здійснювати міжнародні організації та великі західні компанії, тоді як лише 17 % опитаних уважають, що українська влада може вирішити це питання ефективніше західних партнерів. Таким чином, беручи до уваги соціологічні дані, українська влада для громадян є неефективним інструментом щодо досягнення цілей відновлення та соціально-економічного розвитку України.

Зовсім уже вироком сприймаються дані того самого соціологічного дослідження, які стосуються підприємницької діяльності в Україні. На питання полстерів про те, що є найбільшою загрозою для підприємницької діяльності України, 46, 7 % відзначили корупцію, а війну та пошкодження інфраструктури відзначили 36, 1 %. На наступному місці із показником 35, 9 % спостерігається слабка підтримка з боку держави.

Таким чином, перефразовуючи слова Президента, що він їх сказав під час дебатів на НСК «Олімпійсай» своєму опонентові Петру Порошенку, це не соціологічні цифри, це вирок існуючої системи. Тут ми можемо повернутися до тез статті Валерія Пекаря, який мав рацію, заявивши про те, що Україна, вигравши війну, може програти світ. Оприлюднені соціологічні дані змусили нервувати Президента, це було видно по реакції Володимира Зеленського на питання про корупцію провідного ведучого CNN Фаріда Закарії. Більше того, слідом за Президентом вийшли віце-прем'єр Ірина Верещук, віце-прем'єр Михайло Федоров та лідер фракції «Слуга народу» Давид Арахамія, які почали виправдовувати чинного Президента. Зрозуміло, що подібні дії стали результатом реакції Банкової та особисто Президента. І видно, що ця інформація зачепила, інакше не було б такої активної реакції та спроби виправдатися.

Президент робить дуже багато для України. Завдяки його зусиллям вдається консолідувати підтримку партнерів України на Заході. У найгостріші місяці війни виступи Президента допомагали українському суспільству згуртуватися перед російською агресією. Президент – дуже щира і дуже сильна духом людина. Україні пощастило з таким Президентом. Але ми побачили, що його оточення багато в чому має випадковий характер. Ці люди не витримали випробування великими грошима та великою владою. І якщо Президент України не змінить своєї команди, вона поведе його рейтинг на дно. Це буде трагедією для України, бо Президент Зеленський – єдиний політик, який здатний повернути Україну до кордонів 1991 року і дати відсіч державі-агресору. Але реальність на те й реальність, щоби бачити її такою, яка вона є без рожевих окулярів.

Не минуло й тижня, як учора НАБУ та САП повідомили Ігоря Коломойського та п'ятьох членів групи, що він її організував, про підозру в заволодінні коштами Приватбанку на суму понад 9, 2 млрд гривень. За даними слідства, Коломойський, ще будучи головою Дніпропетровської державної адміністрації, розробив план із заволодіння коштами Приватбанку для подальшого фінансування підконтрольної офшорної компанії та збільшення власної частки у статутному капіталі банку. Для цього банк зобов'язали вивести понад 9, 2 млрд гривень на підставі нібито зворотного викупу власних облігацій за завищеною вартістю.

Таким чином, Ігор Коломойський знову став героєм українських та світових ЗМІ. Версії того, що відбувається, різняться. Найпопулярніша полягає в тому, що, пред'явивши Коломойському підозру 2 вересня, СБУ та офіс Генерального прокурора зіграли на випередження, оскільки вже знали, що НАБУ та САП готуються прийти до Коломойського, та треба було поспішати. Зрештою, СБУ та Офіс Президента – це вертикаль Президента, а отже, дії СБУ та САП є спробою Офісу Президента захистити Коломойського від НАБУ. Друга версія говорить про те, що Офіс Президента вирішив показово кинути олігарха на вівтар відносин з американцями, продемонструвавши, що в Україні триває реальна боротьба з корупцією, принагідно вирішивши питання націоналізації популярного телеканалу 1+1. На думку експертів, Банковій вигідно розміняти Коломойського на подальшу підтримку США української влади та визнання її легітимності у відсутності виборів. Третя версія говорить про те, що арешт Коломойського – це піар-акція напередодні візиту державного секретаря США Ентоні Блінкена до Києва та майбутнього візиту Володимира Зеленського до США. Так чи інакше, як завжди, версій, можливо, багато. І всі вони хоч би частково мають право на життя.

Головне питання, на мій погляд, у такому: чому Ігор Коломойський? Це не єдиний український олігарх. В Україні є ще Віктор Пінчук, Сергій Тарута, Ренат Ахметов та багато інших. Причому на багатьох немає де клейма ставити.

Головна перевага Ігоря Коломойського якраз і є його головною проблемою. Він надто ексцентричний і хоче, щоб його вважали деміургом влади, творцем королів. Він надто любить піар, а великі гроші, як і велика влада, люблять тишу. Цим він нагадує олігарха-втікача Бориса Березовського, який в якийсь момент вирішив, що спіймав Бога за бороду і може публічно керувати президентом Росії. Це його занапастило і призвело до вимушеної еміграції. Із середини 2019 року Коломойський давав інтерв'ю, де постійно наголошував, що Володимир Зеленський – його політичний проєкт і, якби не Коломойський, Володимир Зеленський не став би Президентом. До речі, Ігор Коломойський та Володимир Зеленський були довгі роки бізнес-партнерами просто тому, що Квартал 95 мав величезні контракти від 1+1. Але правитель у пострадянській країні рано чи пізно починає почуватися царем, а цар – це помазаник Божий, над яким більше не може бути нікого. Якогось моменту вчорашній друг і союзник міг набриднути чинному Президентові, і це стало відправною точкою нещасть Ігоря Коломойського.

Цікаво, але Ігор Коломойський завжди діяв собі на шкоду. Він був одним із тих, хто вирішив позбутися режиму Януковича. Канал 1+1 відіграв важливу роль у висвітленні Революції Гідності та зміни влади, при цьому з Петром Порошенком вони швидко стали ворогами, що завершилося націоналізацією Приватбанку. Далі Коломойський хотів прибрати Порошенка і заради цього задіяв той самий 1+1, привівши до влади Володимира Зеленського. У результаті він просто втрачає банк, він втрачає свободу.

Крім цього, Ігор Коломойський пройшов усі типологічні стадії за німецьким пастором Мартіном Німеллером. Нагадаю оригінальний текст цитати: «…спочатку вони прийшли за соціалістами, і я мовчав – бо я не був соціалістом. Потім вони прийшли за членами профспілки, і я мовчав – бо я не був членом профспілки. Потім вони прийшли за євреями, і я мовчав – бо я не був євреєм. Потім вони прийшли за мною і не залишилося нікого, щоб говорити за мене…» Також і Коломойський. Коли прийшли по його багаторічного соратника Геннадія Корбана – він мовчав, коли Андрій Богдан пресував мера Дніпра Бориса Філатова – він мовчав. Коли з ганьбою вигнали міністра культури та багаторічного соратника Олександра Ткаченка, Коломойський знову мовчав. Сьогодні Коломойського нема кому захистити. Ті, кому він платив гроші, мовчать. Відвідувачі знаменитих котлетних вечірок та соратники за «За майбутнє» типу Ігоря Палиці мовчать. Ось результат нашого олігарха.

Цікаво, але ніхто з публічних людей не згадує заслуг Коломойського з оборони Дніпропетровської області, адже там цілком могла бути своя так звана ДНР. І на відміну від Ахметова і Тарути, у Коломойського виявилися яйця та довга воля. Але про це вже всі забули. Так улаштовані люди.

Многие прицепились к словам Владимира Зеленского о том, что необходимо платить налоги. Но некоторые наши политики вместо обсуждения слов Президента, по сути, заняты поиском его мотивации: «Ах, так значит, он хочет, чтобы украинцы платили больше налогов, чтобы его чиновникам было что воровать». Здесь напрашивается следующая аналогия. Давайте представим, что перед нами не Президент, а человек, который производит и торгует мылом. Он убеждает нас мыть руки перед едой. Можно подойти к сути вопроса и спросить себя: «А нам с вами выгодно мыть руки? Нам от этого станет лучше?» Второй подход – абсолютно советский по духу. Мы выясняем, что этому человеку выгодно продать нам как можно больше мыла, и перестаем назло ему мыть руки. Чтобы он сдох от злости, мы все умираем от дизентерии. Это логика не политиков, а политиканов, которые конъюнктурно против любых идей Президента. Хотя понятно, что если бы все платили налоги, это создало бы общий запрос на качественно иной уровень государственного управления.

Отдельный блок интервью был посвящен коррупции, и здесь Президент Украины пообещал, что будут внесены изменения в законодательство страны и коррупция станет приравниваться к государственной измене во время войны. Реакция критиков Президента очень примитивная: «Ах, да это он решил передать все дела топ-коррупционеров в СБУ, на которое он имеет влияние». Странная логика. В Украине идет политический процесс, все стороны стремятся усилить свои позиции, и Президент не исключение. Он консолидирует в руках власть. И тут идет в ход всё: начиная от контроля за медиа и заканчивая контролем над административной и правоохранительной вертикалями. По-другому у нас в стране нельзя. Власть не терпит пустоты. Если не Офис Президента будет забирать под себя СМИ, это начнут делать олигархи, а к Президенту Зеленскому станут относиться, как к Виктору Ющенко за его слабость и неспособность управлять системой. Президент Зеленский выстраивает свой менеджмент не просто так, как умеет, а так, как возможно в нашей стране: с учётом российской агрессии и тех внешних вызовов, которые стоят перед страной. Управление страной – это всегда выбор между плохим и очень плохим решением, особенно в условиях цейтнота.

Отдельный блок вопросов был посвящен выборам, и здесь снова высунули голову критики. В предложении Президента Украины Западу – дать нам пять миллиардов на проведение выборов и создать необходимые условия для голосования военных и выехавших сограждан – они принялись искать желание Зеленского не проводить выборы. Хотя Президент Украины прав. Невозможно проводить выборы в условиях, когда часть населения выехала, а часть страны воюет. Невозможно обеспечить прозрачность избирательного процесса на всех стадиях: начиная от выдвижения и агитации, заканчивая голосованием и подсчётом голосов. Кроме того, как могут одновременно военные и воевать и голосовать на выборах. Провести выборы в таких условиях означает отсечь военных от политического представительства, что сделает эти выборы нечестными и несправедливыми. Обо всём этом и говорит Президент. Да, как и любой Президент, он не хочет уходить и понимает, что проводить выборы после двух лет войны в середине процесса – максимально невыгодно. Но мотивация не так важна, когда есть железобетонные доводы.

И наконец, Президент Украины призывает по-особому относиться к случаям коррупции в первые месяцы войны, что не всё так однозначно. Критики Президента тут же высунули головы и стали обвинять его в том, что воровство в первые месяцы войны и есть самое большое преступление в условиях, когда оккупанты были в шаге от Киева. Но так могут рассуждать только те, кто либо является заядлым политиканом, либо упал вчера с Луны. В первые недели войны место на государственной службе не было мёдом намазано. И были многие, кто дрогнул перед опасностью вторжения, но были и такие, кто остался верен Украине. Совершались ли коррупционные действия? Ответ на этот вопрос дадут правоохранительные органы. Но нельзя отрывать событие от контекста. В начале войны главным было удержать ситуацию с тем политическим материалом, который и находился в руках Президента.

Но к чему, друзья, весь этот шум, когда сейчас самая главная задача – победить российских террористов и оккупантов. Люди в белом пальто должны покинуть зрительный зал. Политика – это старая и жестокая дама, окружённая зеркалами общества – доставшимися ей политиками. Самое главное – вернуть Крым и другие украинские территории, а поиграть в игру «сам дурак» мы ещё успеем после нашей победы.

Потрібно сказати, що без конспірологічних версій не обходиться жодна подія. Людям властиво шукати таємні смисли на кожному розі. Насправді, заколот Пригожина був справжнісіньким. Більше того, внаслідок цього заколоту загинули кілька десятків льотчиків. Похід Пригожина на Москву спровокував втечу не лише окремих депутатів та урядовців, а й самого Володимира Путіна. Це стало приниженням для диктатора. Ми вже ніколи не дізнаємося, чому Євген Пригожин зважився на заколот і чому зупинився, не довівши його до кінця.

Багато хто дивувався через тиждень після заколоту тому, як Євгену Пригожину зійшло все з рук. Він спокійно разом із радою командирів перебрався до Мінська, його позиції в Африці залишилися без змін. Його критик, терорист Ігор Стрєлков-Гіркін, був знятий з пробігу та поміщений у СІЗО. Євгену Пригожину напрочуд всіх повернули навіть конфісковані гроші. Більше того, він став одним із запрошених на саміт росії та країн Африки. Здавалося, що інцидент вичерпано. Але, звісно, диктатор Путін не міг вибачити Пригожину приниження, які він відчув тікаючи з Москви як Людовік XVIII з Парижа під натиском Наполеона. Було очевидно, що на Євгена Пригожина чекає вендета. Питання було в місці та в часі.

Вчора з'явилася інформація про те, що Сергій Суровікін, командувач ВКС РФ був усунений з посади. Генерал "Армагедон" впав у немилість внаслідок звинувачення у змові з Євгеном Пригожиним. Досі невідомо, що з ним. Дехто вважає, що генерала Суровікіна взяли під домашній арешт і звинувачують у підтримці заколоту Пригожина. Сам Пригожин учора мав повертатися назад з Африки до Білорусі чи росії. 

Поки що незрозуміло, що трапилося з бортом Пригожина у Тверській області. Швидше за все його збило російське ППО, хоча не виключено, що вибуховий пристрій міг бути закладений у літаку. Вже відомо, що на борту був не тільки сам Пригожин, а й Дмитро Уткін, людина, яка виконувала обов'язки заступника Пригожина і відповідала за бойову підготовку ПВК Вагнер, включаючи проведення всіх силових операцій. Дивно, як вони обидва опинилися на борту. Адже було очевидно, що це небезпечно і робило їх легкою мішенню для російських військових.

Те, що відбувається, дуже нагадує сюжет з "Хрещеного батька" Маріо Пьюзо, де молодий Майкл Корлеоне мститься за батька і свого брата розправляючись з різними мафіозними кланами. Багатьом кинулося у вічі те з якою швидкістю різні воїнкори та спікери російської влади кинулися підтверджувати, що на борту перебував Євген Пригожин, хоча зазвичай це займає якийсь час. Якщо вбивство справді сталося, залишається незрозумілим, якою мірою це вендета особисто Путіна, а в якому його оточенні.

Інтересантів усунення Євгена Пригожина серед російської влади чимало: від ФСБ до вищого генералітету збройних сил росії, які не змогли пробачити Пригожину принижень військових. Чого тільки вартий принизливий допит із пристрастю полковника Романа Веневітіна. Крім того, враховуючи глобальний переділ сфер інтересів в Африці, багато хто безумовно має інтерес до вотчини Пригожина.

Євген Пригожин вірив у гарантії Кремля, що він залишається необхідною людиною для кремлівської еліти, яка за допомогою Пригожина відмивала пограбовані гроші. Але, в якийсь момент він перетворився на пішака, якого потрібно було змахнути з шахового столу. Якщо абстрагуватися від загибелі Пригожина і подивитися на ситуацію на системному рівні, то Пригожин не виконав головне завдання — він не зміг завести у владу своїх апостолів, тобто людей, які б по адміністративній вертикалі були б йому вірні і зміцнювали б його політику. Не привівши у владу своїх апостолів, він сам не зумів там навчатися. На відміну від Рамзана Кадирова, він не отримав жодного формального статусу, який би давав йому місце у путінській еліті. Він залишався чужорідним та небезпечним тілом. З його ліквідації всі безпорадно зітхнули з полегшенням.

Але те, що Єнссен сказав, не помилка, це вирок одного зі сценаріїв, який нині циркулює в самому Альянсі. Інша річ, що сам Єнссен учинив максимально недипломатично, видаючи його громадськості.

Не виключено, що це була не випадковість. Тут одним із бенефіціарів такої заяви може виступати й українська влада. Це зазвичай робиться, щоб заміряти суспільну реакцію на гострі теми, територія замість членства – такою, безумовно, є. Враховуючи токсичність цієї теми, краще, коли вона ініціюється кимось ззовні, щоб у разі негативної реакції влада могла б від неї відхреститися. Так і сталося. Це одна з версій. У будь-якому разі марно розумітися на мотивах цієї заяви. Їх можна знайти безліч. Важливо подивитися, що криється за підсумками, а за підсумками – негативна реакція українців.

Очевидно, що будь-яка поступка територій не лише не приведе до вступу в НАТО, але унеможливить його в принципі. Із 2014 року ми маємо справу з окупацією частини українських територій, якої не лише Україна, а й увесь цивілізований світ не визнає. На підставі цього проти росії запроваджено санкції, які після 24 лютого минулого року були значно посилені. До речі, зважаючи на девальвацію рубля до 100 і вище за долар і євро, вони вже принесли свої плоди. Якщо Україна відмовиться від окупованих територій, цей процес буде незворотним. Крім того, Конституція України забороняє будь-які територіальні поступки, а зміни до Конституції не знайдуть підтримки не лише в парламенті, а й у суспільстві.

Але якщо навіть припустити, що були б внесені зміни до Конституції, це завело б нашу країну в глухий кут і поставило б під сумнів наше подальше існування. І не лише наше. Вся система міжнародного права та міжнародних відносин заточена під принцип територіальної цілісності та непорушності кордонів. Цей принцип захищають західні країни. Тут йдеться не про Україну, а про існування цілої низки країн, особливо тих, до яких територіальні претензії висувалися менше ста років тому.

Як реакцію на заяву Єнссена, ми побачили цього тижня декларацію лідерів балтійських країн, у якій висловлюється повна підтримка України на шляху її інтеграції в НАТО та ЄС. Більше того, саме інтеграція в НАТО розглядається як інструмент забезпечення нашої територіальної цілісності в довгостроковій перспективі. Ця заява є важливою напередодні прийняття рішення про початок переговорів щодо вступу України до Європейського Союзу.

Заява Єнссена – це перша заява офіційного чиновника на цю тему. Нині багато хто висловлюється про війну та шляхи її закінчення. Але вперше офіційний чиновник висуває таку категоричну думку. Очевидно, що колективний Захід хотів би завершити цю війну, і тут для Заходу важливо зберегти обличчя. Відмова від частини територій, або військова поразка України, – це поразка колективного Заходу, який вписався за Україну. Ми у відповіді за тих, кого приручили. Захід приручив Україну. Багато в чому дві українські революції та війна стали можливими саме тому, що перед Україною завжди були формально відчинені двері НАТО та ЄС. Наше суспільство чудово розумілося на тому, за що воно бореться.

Не втомлююся повторювати: те, що ми тепер бачимо, це гра з нульовою сумою. Не може бути жодного компромісу. Тим паче що наступний рік це рік виборів в Україні, росії та США. Це означає, що всі сторони входять у період, коли перемога і поразка безпосередньо впливатимуть на результати виборів. Для українців повернення окупованих територій – це питання принципове, яке має метафізичний характер. Історична пам’ять нашого суспільства містить багато спогадів про невдалі спроби реалізувати свою державність, коли великі гравці ставали на заваді Україні. Нинішня боротьба з російськими окупантами – це відновлення історичної справедливості. За результатами цієї війни наша країна має остаточно утвердитися на геополітичній карті.

Але інтеграція в НАТО не має бути самоціллю. Мета України – це рух до посилення свого геополітичного становища та до зміцнення своєї обороноздатності перед зовнішніми загрозами. Тут для нас рольовою моделлю може бути Туреччина, яка, будучи в НАТО, не соромиться здійсняти самостійну зовнішню політику. Більше того, Туреччина зуміла побудувати такі військово-морські сили, які дали їй можливість домінувати одночасно на Південному Кавказі та в Чорноморському регіоні.

Україна має прагнути саме до такого ступеня самостійності своєї зовнішньої політики при загальному курсі на інтеграцію в НАТО та ЄС. Але розкіш бути незалежними можуть собі дозволити лише багаті країни, а багатство країни можливе лише за умови зростання ВВП та добробуту громадян. І тут найбільша небезпека. Ми звикли сидіти на західній фінансовій допомозі, фактично США та ЄС забезпечують український бюджет. Війна, безумовно, все спише, але треба зберігати тверезий розум, усвідомлюючи, що коли війна закінчиться, в Україну можуть і не прийти ті інвестиції, яких ми всі очікуємо як манну небесну. Про репарації держави-агресора всі в принципі забули.

Ми мусимо розраховувати лише на себе та внутрішній потенціал для зростання. Щоб виграти не лише війну, а й мир, потрібно вибудовувати суспільний діалог, не згинаючи суспільство у баранячий ріг за допомогою адміністративної машини. Про це писав якийсь час тому філософ Валерій Пекар, але, на жаль, ми живемо в епоху, коли бурхливі інформаційні потоки зносять усе на своєму шляху. Тільки внутрішня політична консолідація може дати потрібний кумулятивний фінансовий ефект.

Тут порушується важливе запитання, пов'язане із санкційною політикою Заходу як такою. Чи мусять усі російські компанії та їхні власники бути піддані санкціям тільки тому, що вони мають російську природу? Як би нам в Україні не хотілося, на Заході так не вважають. Безумовно, Україна має право накладати санкції на всі російські компанії просто тому, що вона є стороною, яка постраждала від російської агресії, але для Заходу, де цінується право приватної власності, не може бути такого широкого підходу. Захід давно уникнув поняття колективної відповідальності (collective responsibility). Для західної системи права важлива демонстрація (personal conduct), тобто персональна інтенція людини/компанії до скоєння злочину. Демонстрацію цього підходу ми побачили тиждень тому на прикладі Олега Тінькова, який 2011 року створив Тінькофф-банк, перший банк без відділень, який до лютого минулого року був лідером банківського ринку в Росії.

Тіньков, який останні кілька років проживає у Великій Британії, відразу виступив проти російської агресії в Україні, через що змушений був продати свій банк за ганебною ціною компанії "Інтерроса", яка належить олігарху Володимиру Потаніну. У жовтні 2022 року він відмовився від російського громадянства. Це не вберегло Тінькова від західних санкцій. Британський уряд запровадив проти нього санкції, заморозивши всі його активи. Лише на початку липня 2023 року з Тінькова санкції було знято. І тут є важливий момент. Так, Тіньков у своєму Твіттері неодноразово ображав українців і принизливо відзивався про український народ, але його банк, на відміну від структур "Альфи", не мав відношення до російської держави, а сам він, на відміну від Михайла Фрідмана та Петра Авена, не був довіреною особою Володимира Путіна. Таким чином, у юридичному сенсі він не був причетний до розв'язання агресивної війни Росії проти України. Він був олігархом, і його структури не працювали з державою. Ще раз, нам Тіньков може не подобатися, ми можемо вважати йоговиродком, але у Феміди, як відомо, зав'язані очі. Вона об'єктивна.

Протилежна ситуація з Аркадієм Воложем. Яндекс давно співпрацює з російськими спецслужбами, не лише допомагаючи в незаконному стеженні за користувачами, а й беручи участь у російській пропаганді. І не лише в Росії. У Казахстані спалахнув гучний скандал через передачу даних казахських користувачів у ФСБ, що вчинив Яндекс. Більше того, Яндекс свідомо приховує факти російських злочинів в Україні. Наприклад, при пошуку за назвою "Буча" демонструються не сліди кривавих злочинів підданих Путіна, а картинки цього міста до російської окупації.

Нагадаю, Аркадій Волож формально залишався керівником групи компаній Яндекс до грудня 2022 року та повністю поділяє відповідальність за злочини російської держави. Нікому його каяття не потрібні. Його турбує не Україна, а можливість вільно займатися своїм бізнесом. Так само як Романа Абрамовича, Михайла Фрідмана та Петра Авена. Ці самі люди у грудні 2021 року, ще до війни, судилися з англійською письменницею Кетрін Белтон, яка видала книгу "Люди Путіна. Як КДБ повернув собі Росію і почав завойовувати Захід". У ній Белтон називала серед інших осіб прізвища Абрамовича, Фрідмана й Авена як тих, хто виконував конфіденційні доручення Путіна за кордоном. Названі герої намагалися через суд дезавуювати слова Белтон, бажаючи відмежуватися від Путіна, бо розуміли, що зв'язок з ним може стати приводом для санкцій.

Один із небагатьох, кому вдалося уникнути санкцій, став Анатолій Чубайс, який нещодавно отримав громадянство Ізраїлю. На самому початку війни він виїхав з Росії та ні слова не сказав ні на підтримку агресії, ані проти неї. Але в Чубайса, на відміну від Воложа, сильніші контакти на Заході, що тягнуться з того періоду, коли Чубайс був першим віце-прем'єром в уряді Єгора Гайдара та Віктора Черномирдіна. У країнах за ним закріпився статус російського Лешека Бальцеровича, автора ліберальних реформ.

Подібні люди, як Волож, це щури, що біжать з російського корабля, який тоне. І потрібно зробити все, щоб їм не вдалося перефарбуватися й уникнути відповіді. Якщо Волож справді хоче спокутувати свою провину, нехай віддає весь свій добробут на допомогу Україні. І не просто на допомогу біженцям, а на допомогу українським військовим у боротьбі з російськими силовими структурами, яких він, Волож, так ретельно облизував усі ці роки.

Я всегда принципиально пишу на украинском, но, рассчитывая на то, что эту статью прочтет г-н Рабинович, специально напишу на русском, поскольку за годы своего депутатства ему не хватило времени и интеллекта выучить украинский язык. Вообще, судьба Рабиновича – это иллюстрация того, как с возрастом человек может терять хватку и совершать откровенно глупые поступки. Как тут не вспоминать строчки из произведения знаменитых одесситов: ««…Вот тебе ночные прогулки по девочкам! Вот тебе седина в бороду! Вот тебе бес в ребро! » Ипполит Матвеевич за все время экзекуции не издал ни звука…» Вадим Рабинович на старости лет захотел не прогулок по девочкам, а прогулки с Виктором Медведчуком. Это, конечно, большая загадка. Рабинович очень богатый человек, какого рожна ему еще нужно было? Но нет –седина в бороду, бес в ребро… И бешеные ежедневные звуки во время приятной экзекуции на медведчуковских каналах. Решил поиграть в большую политику на закате лет, но настолько заигрался, что оказался предателем Украины, человеком, который обслуживал интересы государства-агрессора. 

Напомню, Вадим Рабинович вместе с Медведчуком летал в Москву, где вел переговоры о перестройке отношений с Россией, притом что у него не было никаких полномочий от руководства нашей страны. Фактически, будучи народным депутатом, он совершал с самого момента своего избрания государственную измену. Но это юридическая квалификация, а фактически у Рабиновича никогда не было никакой политической субъектности. В глазах Москвы он был тем самым средством, которое можно использовать один раз, иначе при повторном употреблении есть риск того, что оно порвется. 

Смешно сказать, Рабинович даже планировал баллотироваться в мэры Одессы, но в последний момент ОПЗЖ все-таки выдвинула Скорика. Еще этого не хватало Одессе – чтобы мэром был откровенный ставленник Москвы. Слава Богу, в 2020 году избиратели не отдали Одессу в руки ОПЗЖ, иначе мы были бы в шаге от «ОНР». 

До 2014 года Рабинович никогда особо не лез в политику, впервые его стал раскручивать Савик Шустер с февраля 2014 года перед президентскими выборами, на которых Рабинович набрал полпроцента. Однако участие в президентских выборах было эффектным заходом в политику. Москва уже тогда задумалась о том, что после бегства Януковича нужны новые люди, которые будут двигать нарративы государства-агрессора. Кроме Виктора Медведчука понадобился и Вадим Рабинович. 

Кстати, сам Рабинович не убежал в Москву, вместо этого обустроился в Израиле, хотя, например, его представитель в Одессе, депутат городского совета Богдан Гиганов, сейчас участвует в российских пропагандистских шоу и проклинает Украину. Видимо, Рабинович настолько использованный, что ему уже нет места в Москве.

Удивительно, какие всё-таки идиоты сидят в Кремле! .. Они искренне верили, что все эти медведчуки и рабиновичи – украинские революционеры, этакие Проспер и Тибул из романа Ю. К. Олеши, которые, будучи московской пятой колонной, смогут поднять народ в назначенный час и встретить цветами русские танки. Оказалось, что это предатели, которые вонзили украинскому народу нож в спину. 

Удивительно, как человек может испортить себе некролог. В 70 лет поздно проживать жизнь заново. Теперь ему нужно жить с позором, с ощущением того, что он за тридцать сребреников продал Украину. Он знал о российском вторжении, но специально выехал заранее, как и другие его однопартийцы. Это предательство интересов украинского народа, который дал Рабиновичу все, что у него есть. Вадим Рабинович думал, что после российской оккупации он приедет в Одессу и смоет в Черном море свой позор. Он ошибся, ибо не только в Черном море не сделает этого, но и в Мертвом тоже. Он навсегда занес свою фамилию в список тех, кто работал на врагов Украины. Предателей никто не любит. Предать можно один раз, как и продать душу кремлевскому дьяволу.

Приводом для цієї перевірки, як відомо, стала справа військкома Одеської області, щодо якого правоохоронні органи мають обґрунтовані підозри в незаконному збагаченні. Вся країна встигла прочитати про віллу в Іспанії, незліченну кількість дорогих машин і розкішний спосіб життя. Цікаво, що в очах такого воєнкома американські підприємці та філантропи рівня Уоррена Баффетта, Білла Гейтса, Марка Цукерберга виглядають як лохи, які роздають гроші, у той час як воєнком скуповую собі та своїй родині десятки дорогих автівок і живе життям римського консула. На жаль, культ грошей та марнотратства є основою нашого життя, на відміну від Заходу де є традиція накопичення яка добре описана Максом Вебером в роботі «Протистанська етика та дух капіталізму».

Навколо цієї справи більше запитань, ніж відповідей. Але далі розбирати окремо взятий випадок конкретного військкома немає сенсу. Цікавіше інше, чому за десять років наша країна у своєму світовідчутті не зробила ривок, а, як і раніше, залишається такою самою пострадянською державою?

Десять років тому на екранах українських каналів транслювалися відео з палацу колишнього прокурора Пшонки, оздоблення палацу Януковича в Міжгір'ї тощо. Тоді здавалося, що в суспільстві подібні кадри викликали протест і Революцію Гідності, бажання сказати всьому світу, що Україна хоче і може жити по-іншому. Але якщо відкинути патетику, чи відбулася насправді Революція Гідності? Щоб дати відповідь на це запитання, необхідно звернутися до етимології цього поняття.

Філософи визначають гідність людини як поняття моральної свідомості, категорію, що виражена в прояві людською особистістю самоповаги та відчуття внутрішньої цінності на тлі власної значущості в цьому світі. Гідність виявляється через зміну вимог до себе й оточуючих. У Священному Писанні сказано: «…якою ви мірою міряєте, такою відміряють вам». Незважаючи на жертви 2014 року, українське суспільство не змінилося. Часто пишуть про те, що не відбулося руйнування старих корупційних інституцій, але інституції – це правила гри, а правила гри пишуть люди. Українці не схотіли інших правил гри. На жаль, це наша відмінна риса: дуже працелюбні, нам не вистачає мотивації доводити все до кінця. На тлі страшних подій 2014 року ми не захотіли змінитись і змінити світ навколо себе.

Після 2014 року у старі бурдюки було влито молоде вино: нове покоління політиків прийшло на державні посади. Проте система стала функціонувати інакше. Найбільш чесні й непідкупні не затримуються на державній службі. Система виштовхує їх.

Коли військком Рівненської області б'є битою свого підлеглого, це не військком б'є битою, це так дозволяє наша суспільна мораль. Тільки святенництво заважає визнати це. Ми всі хочемо бути в білому пальті, хочемо здаватися кращими, ніж ми є насправді. У цьому нам допомагають політики, які каналізують наше роздратування на конкретних людей через медіа, використовуючи це у внутрішній боротьбі.

Необхідно боротися з проявами системи, ув'язнюючи військкомів, які мародерствують під час війни або б'ють битою своїх підлеглих. Але важливо змінити саму систему, а систему можна змінити лише через особисте зростання самосвідомості кожної людини та зростання самосвідомості суспільства в цілому. Наша інфантильність призвела в Україну російську агресію та війну. Росія як шакал відчула запах крові та напала на нас. Якби ми були суспільством сильних і відповідальних людей, агресії вдалося б уникнути. Нападають лише на слабких, а слабкість є продуктом невизначеності в житті.

На жаль, нинішній скандал із вседозволеністю військкомів буде використаний не як привід для змін. Цей скандал розгойдуватимуть для зниження підтримки влади. З іншого боку, і для влади подібна ситуація вигідна, бо вона боїться ситуації, за якої армії суспільство довірятиме більше, ніж владі. Таким чином, цей скандал це гра на зниження для всіх бенефіціарів конфлікту. Зрештою, подібні ситуації закладають основу для політичних торгів і змін на майбутніх виборах.

Отже, ми рухаємося історичним колом. Різні актори крутять суспільними настроями як барабаном, використовуючи суспільну енергію у своїх інтересах. І це за умови, коли Україна веде екзистенційну боротьбу з російськими окупантами. Ця боротьба повинна йти не тільки за території, а й за ставлення людини до себе і до суспільства загалом. Це необхідно на шляху зміни якості державного управління. Інакше відстань між умовним Путіним з палацом в Гілєнджикє та українським воєнкомом буде менша ніж в один крок.

Саме цей канал, що повʼязаний з олігархом Ігорем Коломойським, протягом багатьох років працював на імідж Володимира Зеленського та був одним із основних замовників студії «Квартал-95». У самий розпал президентських передвиборчих перегонів цей канал став головним рупором кандидата в президенти Володимира Зеленського, який йшов на вибори як слуга народу, образ не в останню чергу створений у стінах 1+1. До виборів 2019 року Олександр Ткаченко вважався одним із головних соратників Володимира Зеленського, отже цілком логічно, що після перемоги Президента, Ткаченко став народним депутатом від його політичної партії «Слуга народу».

Перше чим почав займатися медіапродюсер і досвідчений журналіст Олександр Ткаченко на посаді керівника комітету з гуманітарної та інформаційної політики, це, звичайно, посиленням державного контролю за ЗМІ. Ну це не вперше в історії. Як відомо, найактивнішими більшовиками на початку ХХ сторіччя були представники саме знатних родин, наприклад Олександра Колонтай.

Через рік, у розпал пандемії, Олександр Ткаченко отримує посаду міністра культури замінивши Дениса Маслова. На цій посаді кар'єра Ткаченка не залагодилася. Він так і не став ефективним міністром. Навпаки міністерство трусили скандали. Особливо ситуація загострилася від початку повномасштабного російського вторгнення. Міністру ставили у провину патронаж над деякими артистами та журналістами, які за допомогою Ткаченка стали виїжджати за кордон. У деяких випадках, ті, що виїхали, просто не поверталися.

По-справжньому скандал спалахнув тиждень тому, коли суспільству стало відомо про те, що міністерство культури планує витратити кошти на підтримку зйомок комедійного серіалу. І це в той час, коли в українців вже накопичилася психологічна втома, а фінансово підтримувати армію вдається з останніх сил. Розлютила людей інформація про те, що компанія шоумена Юрій Горбунова отримає 33 мільйони гривень від держави на зйомку комедійного серіалу. Сам Горбунов став пишномовно виправдовуватись тим, що десятки міліонів гривень пійдуть на контрпропагандитські цілі. Нагадаю, Юрій Горбунов — це артист, чий професійний шлях також пройшов через коридори 1+1 і кабінет його продюсера Олександра Ткаченка.

Внаслідок цього скандалу вчора ввечері з'явилася інформація про те, що Президент України звернувся до прем'єр-міністра Дениса Шмигаля підшукати нову кандидатуру на посаду міністра культури. У відповідь на інформацію, що з'явилася, Олександр Ткаченко зробив хід конем і подав заяву про відставку, принагідно заявивши, що дуже здивувався позиції президента про яку нібито дізнався зі ЗМІ.

Відхід Ткаченка є важливою віхою у розвитку президентства Володимира Зеленського. По суті, поруч із Президентом вже не залишилося тих, хто становив кістяк його команди на зорі президентства, таких як: Руслан Рябошапка, Олександр Данилюк, Дмитро Разумков, Андрій Богдан тощо.

Дехто вважає, що нова команда президента вже давно хотіла позбутися Ткаченка, тому скандал із державним фінансуванням кінозйомок було інспіровано з метою дискредитації Ткаченка. Це підтверджується прикладом міністра науки та освіти Оксена Лісового, який після оприлюднення інформації про плагіат в його дисертації не втратив своєї посади попри спростування до яких він вдався на початку історії. Ця тема чомусь не зацікавила медіа.

Проте, на мій погляд, це все конспірологія. Те, що Президент активно займається ротацією своєї команди, саме по собі добре, тому що за минулі п'ять років обставини змінилися. Потрібні нові люди та свіжі обличчя в команді.

Проте, ми як демократичне суспільство маємо право розуміти за що саме звільняють Олександра Ткаченка. Це має бути офіційна позиція влади. Інакше ми не можемо сказати яке саме майбутнє чекає на Ткаченко: може його відправлять на пониження? може на пенсію? а може до вʼязниці?

Більш того, звільненння Олександра Ткаченка має стати показовим. Будь-яке мародерство має жорстко каратися Президентом, інакше ми ризикуємо своїм майбутнім та майбутнім наших дітей. Щоб перемогти російських негідників та окупантів, головним принципом нашого життя та функціонування держави має стати принцип «все для фронту, все для перемоги». Тільки так ми здобудемо перемогу над руснею та станемо повноправними членами НАТО та Європейського Союзу.

Цього тижня відбувся саміт НАТО, який увійде до новітньої історії України через свій доленосний характер та ту визначну роль, яку йому приписують різні експерти. Хоч деякі з них і називають його перехідним, закликаючи, затамувавши подих, чекати наступного саміту, який за планом має відбутися у Вашингтоні наступного року.

Треба віддати належне литовській владі, яка змогла створити відповідний супровід для саміту. Всюди було піднято українські прапори, відчувалася атмосфера урочистості, якою були охоплені представники української діаспори. Самі литовці на те, що відбувалося, реагували стримано, хоч, безумовно, багато хто з них у душі співчуває Україні. Але, повторюся, велику роль відіграє литовська влада, яка свідомо збільшує проукраїнські симпатії у своїх ЗМІ.

Балтійські уряди взагалі попереду всієї планети. На відміну від більшості європейських країн, вони охоче культивують проукраїнські настрої. Доказ цього не варто далеко шукати. Достатньо порівняти розмір проукраїнських мітингів у Відні та Вільнюсі. Як кажуть в Одесі, це «дві великі різниці», а також ще одне підтвердження відомої тези Гюстава Лебона – «хто володіє мистецтвом справляти враження на уяву натовпу, той і має мистецтво керувати ним». Балтійські еліти, як ніхто інший, розуміють ступінь загрози, що походить від держави-агресора росії, бо на те еліти і правлячі, що можуть піднятися вище і дивитися далі. А люди скрізь однакові. У їхньому житті держави дуже мало, тому вони не відчувають, що залежать від неї. Хоч насправді це велика ілюзія, адже без держави люди продовжували б залишатися некерованим натовпом. Будь-яка держава служить, з одного боку, подразником громадянського суспільства, з іншого – його фундаментом. Діалектика в суспільному розвитку.

Саміт НАТО підтвердив, що Джордж Орвелл мав рацію, коли в романі «Скотний двір» залишив знамениту фразу – «усі тварини рівні, але є рівніші». Політика побудована на подвійних стандартах. Завжди має рацію той, у кого більше прав. Формальна рівність для людей, як і між державами, – це уявна величина. Коли постало питання про вступ Швеції та Фінляндії до НАТО, рішення було ухвалено протягом дня. Чому? Просто тому, що Швеція та Фінляндія класово свої. Всупереч публічній риториці наша країна сприймається більшістю держав як terra incognita, бо хоч ми поділяємо західні цінності й легко приймаємо західний спосіб життя, але підсвідомо ми для колективного Заходу – досі «не повністю свої», навіть попри нашу героїчну боротьбу проти російських окупантів.

Балтійські держави, так само як і Україна, перебували у складі Радянського Союзу на правах республік, але у Вільнюс і Ригу ніхто не їздив із закликами не виходити із СРСР, як президент США Джордж Буш-старший, який закликав Україну з трибуни Верховної Ради залишитися у складі Союзу. Для Заходу балтійські держави завжди були тимчасово окупованими територіями у складі країни Рад і ставлення до них було іншим. Україна сприймалася як частина російської зони інтересів. Це цинічна правда. Виникають запитання: то що ж робити? чи потрібно здатися на милість переможця та зняти камінь з плечей північноатлантичного альянсу?

Ні. І ще раз ні. Україна має залізом та кров'ю вигризати своє місце в євроатлантичній політиці. Водночас вона має брати приклад з Туреччини, яка за 30 років з бідної країни перетворилася на багату країну зі своїми імперськими амбіціями, яка однаково успішно грає на п'яти геополітичних дошках. У міжнародній політиці слід бути сильними.

Хто платить, той замовляє музику. Нині м'яч на полі США та Німеччини. Як і п'ятнадцять років тому, вони блокують питання вступу України до НАТО. Отже, потрібно створити такі умови для німецького й американського капіталу, щоб він, зайшовши в Україну, тиснув би на свої уряди щодо інтеграції НАТО та ЄС. Західні еліти мислять не емоціями, а бухгалтерією, тому необхідно створити позитивне сальдо наших відносин та мотивувати ці еліти стати на бік України. Поки цього не сталося, вони і далі прикриватимуться п'ятою статтею як фіговим листком, аргументуючи небажання приймати Україну в НАТО побоюваннями третьої світової війни. Хоча було би бажання, а юридична форма, що влаштовує обидві сторони, знайшлася б. Наприклад, можна було б обмежити її дії лише неокупованими територіями.

Багато хто в дитинстві читав, напевно, книгу Леоніда Соловйова «Повість про Ходжу Насреддіна», де він описує, як той проходив повз натовп, що зібрався біля водоймища, в якому тонув лихвар. Всі кричали лихвареві: «Дай руку! », але лихвар і не думав цього робити, поки не підійшов Насреддін і крикнув: «На руку! » І лихвар простяг свою руку, щоб взятися за руку цього чоловіка. У нас часто не розуміють, що колективний Захід – це і є той самий лихвар, який не любить щось давати, бо він любить брати.

Щоб змусити колективний Захід діяти, необхідно апелювати не до ідеї про те, що Україна є форпостом на шляху кремлівських окупантів, треба пов'язувати Захід складною системою договорів, бенефіціяром яких виступить західний бізнес. Саме під цим кутом потрібно сприймати слова британського міністра Бена Воллеса, який заявив про те, що Україна, мабуть, вважає колективний Захід «Амазоном», з якого можна качати допомогу в необмеженій кількості. Якими б прикрими не були такі слова, це керівництво до дії. Необхідно припинити апелювати до доброго та світлого і посилити залежність провідних країн Заходу від України. У такому разі колективний Захід охоче захищатиме Україну і відчинить двері до НАТО.

Поступово наближається саміт НАТО, про який дедалі активніше говорять на міжнародному рівні. За геополітичним значенням його можна порівняти із самітом 2008 року в Бухаресті. Рівень очікувань від цього саміту зашкалює. Так само як і п'ятнадцять років тому, країни НАТО мають визначитися з подальшою політикою розширення на схід. 2008 року країни НАТО фактично зачинили двері перед Грузією та Україною. Це спричинило катастрофічні наслідки. У серпні 2008 року відбулася триденна війна між Росією та Грузією, внаслідок якої остання втратила контроль над Південною Осетією та Абхазією. Ця поразка запустила внутрішньополітичні зміни, результатом яких стала поразка Михайла Саакашвілі на парламентських виборах 2013 року та встановлення в Грузії проросійської влади олігарха Бідзини Іванішвілі. Поразка в Бухаресті остаточно зумовила прихід проросійської влади в Україні. Курс уряду Віктора Ющенка виявився девальвованим, і внаслідок складних політичних інтриг до влади 2010 року приходить Віктор Янукович, який улітку того самого року підписує Харківські угоди, які відкрили можливість для повзучої окупації України. Виступ людей на Майдані Незалежності 2014 року призвів плани Росії до гарячої фази, і тоді у справу вступила російська армія. Таким чином було розпочато процес, плоди якого ми пожинаємо досі. Якщо спробувати звести все до однієї фрази, то НАТО своєю відмовою дати ПДЧ Україні та Грузії підтвердило, що ці країни залишаються в полі російській геополітиці, у рамках якого правлять бал російські правила гри. Це стало фатальною помилкою, яка не тільки не зняла для НАТО проблеми, а, навпаки, у перспективі їх загострила.

Пам'ятаючи досвід попередніх років, багато хто очікує чіткішої позиції від НАТО, тим паче ставки дуже високі. Продовження війни між Росією та Україною та її перехід у перманентний стан створюють серйозні проблеми для безпеки альянсу. Які? По-перше, проблема неконтрольованої міграції. Як би не були країни Заходу економічно зацікавлені в мігрантах, ця війна може затягнути нові їх мільйони з Росії та України, які Захід просто не зможе переварити. Безумовно, міграція завжди підганяє зростання економіки, але в якийсь момент це призводить до непомірного навантаження на соціальну й адміністративну інфраструктуру, що загрожує внутрішніми політичними витратами. По-друге, світ не може довго перебувати в міжнародно-правовому вакуумі, російсько-українська війна порушує дуже багато питань, зокрема щодо сумісності загарбницьких планів держави-члена Ради безпеки ООН щодо свого сусіда з принципами непорушності державних кордонів; або, наприклад, про майбутнє використання касетних боєприпасів в умовах, коли більшість країн світу виступає проти, а в російсько-українській війні цей вид озброєння навіть дуже активно використовується; або про доцільність подальшого існування ООН у нинішньому вигляді. Варто не забувати старої приказки, що на війні всі засоби гарні. Це означає, що чим вищі ставки у війні, тим більше все міжнародне співтовариство входить у нестабільний стан.

Таким чином, Україна має отримати не просто чіткий сигнал про членство в НАТО, а конкретний план і терміни його реалізації. Лише приєднання України до альянсу зніме загрози російській агресії в довгостроковій перспективі. Напередодні саміту поки що немає чітких сигналів з цього питання. Наприклад, радник адміністрації президента США з національної безпеки Джейк Салліван заявив, що США – прихильники політики відчинених дверей, проте Україна має ще дуже багато зробити на шляху вступу до НАТО. Досить абстрактне формулювання. Президент Литви Гітанас Науседа на запитання цього тижня про те, що очікувати Володимиру Зеленському у Вільнюсі, заявив: Президент України не отримає того, на що розраховував, але те, що він отримає, його дуже потішить. Мабуть, йдеться про великий обсяг озброєнь, який сьогодні гостро потрібний Україні. Вже є перші сигнали. Президент США Джо Байден в інтерв'ю відомому ведучому CNN Фаріду Закарії заявив про те, що Україна отримає касетні бомби. Цей вид озброєнь росіяни активно використовують від самого початку війни. Його перевага і небезпека в тому, що в повітрі бомба сегментується на безліч маленьких бомб, які покривають велику територію. Крім того, з'явилася інформація про те, що Україна після війни може отримати особливі гарантії безпеки, схожі на існуючі між Україною та США. Показово, що на цьому тижні були продовжені найординарніші повноваження чинного Генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга. Це означає, що НАТО в процесі планування розглядає посилення своєї участі в російсько-українській війні і для цього не час міняти керівництво блоку.

У будь-якому разі фінальний порядок денний саміту неодноразово змінюватиметься. Попереду ще кілька днів, щоб сторонам зафіксувати свої позиції. Поки що всі експерти наголошують, що в цій дискусії головне слово належить Україні. У зв'язку з цим цікава велика стаття Віллама Аркіна, яка надрукована в американському Newsweek, де він відзначає, наскільки збільшилася роль ЦРУ в Україні під час війни, але наголошує на її самостійності в прийнятті рішень. Зокрема, пише автор, те, що трапилося на Керченському мосту восени минулого року, або політ дронів над Кремлем є повною несподіванкою для ЦРУ.

Так сталося, що Україна має давню конституційну традицію. Першою конституцією в Європі була Конституція Гетьмана Пилипа Орлика 1710 року, яка отримала назву – «Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорозького». Цей документ було ухвалено за сімдесят п'ять років до Конституції США, що свідчить про давні демократичні традиції в українському суспільстві, де гетьман завжди був не богопомазаним царем, а першим серед рівних. Незважаючи на вічну боротьбу за свою державність, нашій країні вдалося накопичити необхідний конституційний досвід у ті недовгі моменти її державності, які не давали спокою сусідам України як із Заходу, так і зі Сходу.

Після розпаду Радянського Союзу відновився конституційний процес, оскільки було очевидно, що молода Українська держава потребує нового зводу законів, який би враховував нові суспільно-політичні реалії, що склалися після 1991 року. Тоді почався дуже довгий і складний процес узгодження, піком якого стала знаменита конституційна ніч та ухвалення нової Конституції. Досі на кадрах хроніки можна бачити, як повільно відбувалися переговори між депутатами про новий настановний державний документ. Але як би важко вони не відбувалися, це був той самий демократичний процес, бо демократія – це завжди процедура. Хоч кожне рішення й досягається шляхом компромісу, подібна система прийняття рішень допомагає залучити до цього процесу здорові громадські сили.

Український торакальний хірург Микола Амосов писав, що з глибокого дитинства в людину закладаються патерни наказу, які обслуговують її протягом життя. Як правило, коридор можливостей для виховання особистості обмежений першими сімома роками життя людини. Таким чином, у перші сім років дитина отримує свій перший досвід, через який згодом усвідомлює дійсність.

У Росії, на відміну від України, конституційний процес звівся до публічної боротьби Верховної Ради РФ та президентської влади. Це, безумовно, був і особистий конфлікт між Хазбулатовим–Руцьким та Єльциним-младореформатором. Їх протистояння настільки загострилося до осені 1993 року, що всі тільки й чекали на криваву розв'язку. Так і сталося. 21 вересня 1993 року з'явився знаменитий указ Бориса Єльцина № 1400 про розпуск З'їзду народних депутатів та Верховної Ради. Відразу після видання указу Єльцин формально був автоматично відхилений від посади президента відповідно до статті 121.6 чинної Конституції. Президія Верховної Ради РФ, що зібралася того самого дня, здійснюючи контроль за дотриманням Конституції, констатувала цей юридичний факт. Наступного дня З'їзд народних депутатів також констатував припинення повноважень президента з моменту видання указу № 1400 та оцінив дії Бориса Єльцина як державний переворот. Протистояння завершилось 4 жовтня пострілом Верховної Ради.

Конституційна комісія Єльцина підготувала проект нової конституції, який було винесено на всенародний референдум 12 грудня 1993 року. Таким чином, Конституція РФ, на відміну від українського Основного Закону, прийнята на всенародному плебісциті та від самого початку президентська за своїм характером, тобто відображала реальну розстановку сил після перемоги Кремля над Білим домом. Це заклало основу для авторитаризму та диктатури в росії. Характер ухвалення конституцій визначив різний політичний стиль двох держав, який на наступному історичному витку призвів до війни.

Звичайно, Конституція України – це не статичний документ і її завдання не тягнути суспільство вниз, а адекватно оцінювати ті внутрішні й зовнішні ризики, які стоять перед нашою країною. Насамперед це дуалізм у виконавчої влади та ефект подвійної підпорядкованості, коли чиновник сам обирає, на кого орієнтуватися – президентську вертикаль або уряд. Незважаючи на те що з 2006 року ми парламентсько-президентська держава, в якій головна роль належить прем'єр-міністру, президент, як і раніше, відіграє визначальну інституційну роль. Після 2006 року змінилося три президенти і ми бачили, як президентський офіс весь час переймав повноваження уряду, при цьому штучно розширюючи владу президента. Виняток, мабуть, становило президентство Віктора Ющенка, під час якого відбувалося постійне тертя між Ющенком і Тимошенко, яке призвело до влади у 2010 році Віктора Януковича, за яким потягнулися Харківські угоди, анексія Криму та частини Сходу нашої країни.

Почасти подібне протистояння було і за часів президентства Порошенка, оскільки прем'єр-міністром від парламентської коаліції став Арсеній Яценюк із партії «Народний фронт». Боротьба з Яценюком призвела до розколу. Досі обидві сторони вважають себе правими в суперечці. Навпаки, за Президента Володимира Зеленського панує тиша, але тільки тому, що він має монобільшість у парламенті, а на посаді Прем'єр-міністра людина без політичних амбіцій – Денис Шмигаль.

Враховуючи необхідність відновлення України після війни, необхідно вже тепер думати про конституційну реформу та виробити ту систему, яка, з одного боку, дозволить підвищити національну безпеку України, а з іншого – забезпечить стабільне зростання реформ.

Рішення про передачу суміжних районів під контроль «Ахмата» та наказ про включення добровольчих об'єднань до складу Міністерства оборони всі трактували як прямий удар по інтересах Пригожина. Почалася операція з видавлювання Євгена Пригожина з політичного поля до Африки. Падіння позицій Пригожина у владній російській ієрархії підтверджувалося тим, що від нього спритно відсахнулися «ТікТок-воїн» Рамзан Кадиров і російський «Генерал Армагеддон» Суровікін.

Чому, власне, Євген Пригожин почав викликати подібну алергію в російської влади? Адже до цього він мав підтримку Путіна всередині системи: кухар легко рекрутував ув'язнених до злочинної організації ПВК «Вагнер» та ображав паркетного маршала Шойгу, перебуваючи при цьому на військово-технічному достатку від Міністерства оборони РФ. Але в якийсь момент Євген Пригожин усвідомив, що набуває популярності й тепер він, а не Путін, «мочитиме в сортирі» того, кого захоче.

Публічність Пригожина стала результатом російської агресії в Україні. Незважаючи на те що на першому етапі військові дії відбувалися на території України, стало зрозуміло через тиждень, що для Росії це не «спеціальна військова операція», а справжня війна. І як на будь-якій війні суспільство хоче бачити та чути свого вождя. Але Володимир Путін як щур ховався в кремлівських коридорах, дотримуючись, як і раніше, режиму самоізоляції на тлі пандемії коронавірусу, яка вже встигла закінчитися. Періодичні виступи Путіна стосувалися всього, крім війни, що, безумовно, озлоблювало росіян, яким до цього промила мозок, чим позбавила розуму, російська пропаганда. Вони підсвідомо почали шукати іншого лідера, людину, яка міцно тримає у власних руках реальну військову і політичну силу. Цією людиною став кримінальний злочинець Євген Пригожин, який від самого початку намагався лізти на політичну амбразуру і привертати до себе увагу світових політичних лідерів. Згодом він добрав смаку та вже не соромився називати реальні втрати російської армії і казати про те, що саме Росія вчинила акт агресії проти України.

Соціологічні опитування почали показувати зростання рейтингу Пригожина та падіння рейтингу міністра Шойгу. На цьому тлі кримінальний злочинець Пригожин остаточно зрозумів, що вже може претендувати на більше, ніж бути на посилках. Тим паче що розбите корито вже замаячило перед кремлівським старцем. Отже, кухар вирішив почати грати у власну гру. Це відчули в Кремлі й вирішили відтіснити його за допомогою того самого наказу, про який було сказано вище. Таким чином, настав момент «Ч» для всіх учасників внутріросійського конфлікту.

Учора ввечері Пригожин оголосив про те, що по позиціях ПВК «Вагнер» було завдано удару силами Міністерства оборони росії за наказом особисто Сергія Шойгу. Це міг бути і цілком своєрідний ґляйвіц, тобто провокація Пригожина для того, щоб розв'язати собі руки для подальших ходів. Тут же він звернувся до росіян і розповів про плани ПВК рушити «маршем справедливості» на Ростов, а далі, якщо буде потрібно, на Москву.

На момент написання статті вже відомо про те, що Пригожин без жодного пострілу зайняв Ростов і Воронеж та висувається до Москви. У таких справах зволікання смерті подібне.

На запису, що поширила його прес-служба, видно, як він, перебуваючи у штабі військового командування в Ростові, розмовляє із заступником міністра оборони Росії генералом Євкуровим і заступником начальника Генштабу Алексєєвим, роблячи їм зауваження і пояснюючи, що вони мусять звертатися до нього на «ви». Тобто фактично кримінальник Пригожин прирівняв себе до кримінальника Путіна і всієї кримінальної російської терористичної держави.

З'являються численні свідчення, що військові частини переходять на бік Пригожина чи займають показовий нейтралітет. Годину тому диктатор і кримінальний злочинець Володимир Путін звернувся до росіян. Він назвав те, що відбувається, "зрадою своєї країни і народу", і заявив, що ця ситуація "послаблює Росію". "Росію заколотом намагаються штовхати до поразки і капітуляції. Дії проти заколотників будуть жорсткими", — спробував налякати російський диктатор.

Тим часом у Москві оголошено режим антитерористичної операції. Таким чином, на наших очах розгортаються революція та громадянська війна всередині держави-агресора, яка має всі шанси призвести цю країну до розпаду. Представники США та ЄС вже висловились на рахунок внутрішнього характеру конфлікту в росії, до якого вони не мають намір втручатися.

Для тих, хто в цьому сумнівається, достатньо послухати слова Путіна про те, що він ночами читає інформацію про звірства «бандерівців». І навіть на подив публіки форуму змусив свого прес-секретаря Дмитра Пєскова включити фільм у дусі радянської пропаганди з доволі знайомим закадровим голосом пропагандиста Дмитра Кисельова. І це все у ХХІ столітті в Санкт-Петербурзі на міжнародному економічному форумі, який 1997 року створювався як аналог Давоського форуму. Путін не соромиться використовувати протухлу жуйку для виправдання своєї агресивної політики. При цьому кількість куртизанок на цьому форумі перевищила реальну кількість учасників. З віп-гостей господар форуму міг хіба що похвалитися президентом Алжиру. До речі, алжирському лідерові було, напевно, особливо приємно подивитися ці фільми часів радянського агітпропу.

Диктатор Путін, говорячи про неонацизм в Україні, явно продукує його на себе. Це типовий приклад проектування своїх поглядів на реальність. Кажучи про неонацизм в Україні, він явно каже про Росію, де за роки свого правління побудував неонацистську систему. Недарма В'ячеслав Володін, голова Держдуми, любить повторювати: «Поки є Путін, є росія, якщо не буде Путіна, не буде Росії». Безумовно, на початку це був елемент риторики і сервільності перед правителем, але, дивлячись на божевілля старіючого диктатора, складається враження, що зараз Володимир Путін повірив в те, про що його лізоблюди говорили протягом 20 років.

До речі, цього року не було Президента Казахстану Касима Токаєва, який виступив на минулому форумі в негативній тональності щодо поглядів російського диктатора. Тоді його виступ спровокував справжній скандал: під час спільної сесії з Путіним на пряме запитання про визнання так званих «ЛНР» і «ДНР» територіями росії Токаєв відповів, що Казахстан ніколи не визнає анексії цих територій і є переконаним прихильником міжнародного права. Усі пам'ятають кадри реакції Путіна, його тремтячі жовна і навіть плювок на адресу Токаєва, коли він демонстративно не міг згадати його ім'я. Це взагалі стиль Путіна. Коли він розлючений, то вдає ніби не пам'ятає імені опонента. Свого часу він не міг пригадати ім'я Олексія Навального, а на зустрічі з діячами культури на запитання музиканта Юрія Шевчука про розгін мітингів опозиції запитав у того, хто він такий, на що була відома відповідь: «Юра, музикант».

У своїй недавній колонці в Telegraph професор Кембриджського університету Роберт Томбс запитує: як виявити момент можливого краху режиму? Він проаналізував низку історичних прикладів і дійшов висновку в тому, що Ленін мав рацію, коли писав: має бути консенсус між нижніми і верхніми класами суспільства з приводу неможливості існування за умов старої системи. Але цього недостатньо, вважає Томбс, бо мусить бути сильний зовнішній фактор, який створить умови для змін. Цим фактором може бути не лише програна війна, а й навіть виграна. Як відомо, незважаючи на перемогу у Другій світовій війні, Велика Британія саме після перемоги ухвалила рішення про остаточну відмову від своїх колоній, настільки відчувалася загальна втома від минулих років. З іншого боку, десять довгих років безглуздої війни в Афганістані надали імпульсу перебудові М. Горбачова, який тоді заявив, що необхідно рухатися поступово але наполегливо, шляхом реформ. Невдалі колоніальні війни призвели до поразки режиму диктатора Салазара в Португалії, який так і не пережив Салазара. До речі диктатура Путіна дуже схожа на диктатура Салазара. За часів Салазара вважалось, що Португалія має свій особий шлях по якому має йти, а опозиція працює на закордонних замовників.

Але вищезгадані приклади ще не говорять про те, що зовнішній фактор обов'язково має призвести до руйнування існуючої структури. Тому приклад війни США у В'єтнамі. Але щодо цього існує просте пояснення: демократії на те й гнучкі системи, щоби випускати пар через вибори.

Все той самий Томбс уважає: що б не сталося з росією, у разі падіння імперіалізму на неї очікує довга тінь посттравматичного синдрому, якого ще довго доведеться долати майбутнім поколінням. Але поразка у війні проти України ще не означає автоматичного відходу диктатора від влади.

Сьогодні Одеська область здригнулася від удару російських безпілотників. Внаслідок цього нальоту кілька людей загинуло, кілька десятків отримали поранення. Черговий злочин, що його скоїли російські окупанти починаючи з 2014 року. Українці вже звикли зустрічати кожну ніч під гул сирен і звуки вибухів. Це та реальність, яка прийшла до нашої країни разом із «русским миром». Це і є його звірячий оскал. Ми маємо справу з групою кремлівських старців, які зробили державу знаряддям своїх злочинів. При цьому всі потуги агресора мають інерційний характер, оскільки сама російська система вже досягла періоду свого напіврозпаду.

І хоч це ще не означає, що завтра росія перестане існувати, проте вона вже не здатна продукувати моделі розвитку. Ціла країна перетворилася на труп, який давно вже не ворушиться, але на його тілі все ж таки орудують мікроби, що завдають шкоди навколишньому середовищу. Вони встигають покусувати один одного, створюючи погане дзижчання, а в покійника через це щоразу рефлекторно здригається якась частина тіла, яку помилково сприймають за прояв життя.

Багато хто бачив кадри допиту командира 72-ї бригади російської армії полковника Романа Веневітіна, що його здійсняли бійці терористичної організації «Вагнер»: побитий і покалічений полковник вибачався за стрілянину у спину вагнерівцям, запевняючи, що це була його приватна ініціатива. Через кілька днів той самий Веневітін опублікував відео, в якому звинуватив вагнерівців у викраденні людей, сексуальному насильстві та у вбивствах цивільних. Полковник заявив, що попереднє інтерв'ю записано під тиском. Таким чином, ми бачимо, як різні частини російської силової машини вступили в прямий конфлікт одна з однією.

Водночас розгорівся конфлікт між колишніми друзями – Євгеном Пригожиним та Рамзаном Кадировим, у процесі якого Пригожин заявив, що в умовах прямого зіткнення вагнерівців та батальйону «Ахмат» Рамзана Кадирова перемога буде за вагнерівцями. При цьому військовий керівник вагнерівців полковник ГУР Уткін нагадав чеченському керівництву, що ще не забув тих часів, коли вони перебували на різних боках барикад під час чеченських воєн. Відповідь Кадирова не змусила довго на себе чекати. У своєму зустрічному зверненні Рамзан Кадиров звинуватив Пригожина у крадіжці на постачаннях продовольства і дорікнув вагнерівцям у непрофесіоналізмі, мовляв, Бахмут вагнерівці брали більше часу, ніж зайняла в «Ахмата» окупація Маріуполя.Ці публічні суперечки між різними силовими відомствами свідчать про те, що російська система тріщить по швах. І тут простежується кілька сценаріїв.

Перший – це громадянська війна за неконтрольованим сценарієм. Таке вже було 1916 року, коли саме російські правлячі еліти розгойдували човен, намагаючись потіснити тих, хто був поруч із царем. Як результат – це призвело до обвалення всієї владної конструкції. Другий сценарій – установлення військової хунти під керівництвом нового «генерала Корнілова». Всі з курсу історії пам'ятають корніловський заколот серпня 1917 року, який через опір Керенського закінчився невдачею. Третій сценарій – успішна спроба владних еліт через війну надати нового імпульсу путінській системі, але вже без Путіна. Четвертий сценарій – це варіант, за якого Путін залишається при владі й навіть військові дії дають новий зміст його правлінню. Нагадаю, за новою редакцією Конституції РФ Володимир Путін має право ще двічі балотуватись на пост президента. Якби не війна, він благополучно знову обрався б як президент 2024 року.Проблема в тому, що це правління було б повністю розрядженим, як повітря без кисню, а життя без будь-якої перспективи. У всіх сценаріях війна вигідна тим, що вона надає ситуації динамізму. Крім того, на війну можна списати дуже багато, включаючи переділ власності в умовах пирога, що стрімко скорочується. Внутрішні потрясіння – це завжди легітимні умови для відібрання та переділу прав власності. Таким чином, сам факт омертвіння російського державного організму ще не свідчить про те, що на бездиханному тілі не може бути сутички комах, які зжирають залишки живої тканини.

Диктатор Володимир Путін сам обрав такий шлях для своєї країни. Точніше, він пішов тим шляхом, що йому запропонувала історія. Якщо подивитися історію росії починаючи із січня 1918 року – з моменту розгону Установчих зборів, то це була гонка сходами, що прямують вниз. Держава почала заміщати особистість, сталося те, що філософ Ісая Берлін називав приматом позитивної свободи. Замість примату прав особистості та духу індивідуалізму був обраний шлях, заснований на утопічному уявленні про розвиток людського потенціалу, який однаковий для всіх і може реалізуватися завдяки спільності цілей людської спільноти.

Це і призвело російську модель до тоталітаризму та відмирання. Перший акт цього відмирання стався 1991 року, потім ненадовго здалося, що може бути інакше, але Путін повернув Росію на колишню лижню. Культивуючи примат суспільних і державних інтересів над інтересами людської особистості, він убив росію, перетворивши її не просто на несучасну країну, а імперію, що віджила свій вік.

Вчора виповнилося сто років американському дипломату Генрі Кісінджеру, шістдесят із яких він впливає на американську зовнішню політику та міжнародну дипломатію. Будучи народженим у Німеччині у 1923 році, він змушений був емігрувати до США, коли після приходу до влади Адольфа Гітлера над його родиною нависла загроза через їхнє національне походження. Всупереч негативному ставленню до німців, на початку 1940-х років саме служба в американській армії та участь у розвідувальних операціях дали можливість отримати американське громадянство.

Після Другої світової війни проблема Німеччини пішла на другий план, натомість вийшла вперед проблема суперництва та конфронтації з Радянським Союзом, включаючи проведення проксі воєн на території третіх країн. Поступово до вироблення основ зовнішньої політики США підключалися професори з найавторитетніших навчальних закладів. Це відображало суть американської меритократії, можливість для найрозумніших отримати доступ до управління країною. Це суттєво відрізняло США від Великобританії, де після Другої світової війни ще довгий час головні посади в країні ділили між собою представники різних родин. Особливо це стосувалося дипломатичного корпусу, де інерція була ще більшою.

Політика така влаштована, що її умовно можна поділити на дві складові. Перша – це пристрасна боротьба за владу, бажання отримати кабінет за будь-яку ціну. На цій стадії не до програми дій. Якщо, в тебе немає конкретних важелів влади, навіть чудова програма так і залишиться марнослів'ям. Але коли ти прийшов у владу, тут уже починається другий етап — генерація нових ідей і смислів. На цьому етапі в американській політичній культурі прийнято збирати всю інтелектуальну піну і поступово інтегрувати її в процес прийняття рішення через незліченну кількість комітетів. Одним із яскравих інтелектуалів ще з середини 1950-х років вважався професор Гарвардського університету Генрі Кісінджер. У той момент до послуг молодого професора вдавалися чинні президенти США — Джон Кеннеді та Ліндон Джонсон. Обидва представники демократичної партії. Проте, свою можливу політичну кар'єру він пов'язував з Нельсоном Рокфеллером, сином відомого американського роду, який кілька разів висувався на президенти, але не став номінантом від Республіканської партії. Піком кар'єри Рокфеллера стало губернаторство в Нью-Йорку і згодом віце-президентство під час каденції президента республіканця Генрі Форда.

За іронією долі, на зірковий олімп Генрі Кісінджер потрапив завдяки зусиллям головного опонента Нельсона Рокфеллера — Річарда Ніксона, який у листопаді 1968 року запропонував молодому професору Гарвардського університету посаду помічника президента з питань безпеки. У своїх мемуарах "Роки в Білому домі" написаних 1979 року, Кісінджер характеризуючи очікування людей від нової адміністрації тверезо пише наступне: "...Однак обіцянки кожної нової адміністрації все одно, що листя в бурхливому морі. Жоден новообраний президент чи його радники не можуть знати, який берег їх може викинути, зрештою, цей шторм, що з граничних термінів, двозначної інформації, складних альтернатив і багаторазового пресингу, наваливающихся усім керівників страны...". На жаль, не тільки американська, але українська політика влаштована так, що з суспільством не хочуть вести чесний діалог і визнати, що між амбітними обіцянками існує непереборна дистанція, яка переломлюється через конкретну політичну практику. Але, як писав поет — "Обдурити мене не важко, я сам обманюватися радий". Виборці так влаштовані, що вони хочуть чути те, що хочуть чути, і якщо вони цього не чують, то виникають проблеми цього політика.

За вісім років перебування в Білому домі Генрі Кісінджер пройшов шлях від радника з національної безпеки до керівника державного департаменту. Він був одним із автором розрядки відносин між СРСР та США. Усі прагнули уникнути повтору карибської кризи, але політика між великими країнами влаштована симетрично. Потрібно було продумати дорожню карту деескалації. У результаті цього вдалося досягти. Зокрема були підписані в 1975 році угоди Гельсінкі, які зокрема гарантували принцип непорушності кордонів і територіальної цілісності держав. За іронією долі, практично через сорок років ці угоди порушив диктатор Володимир Путін, анексувавши Крим та частину територій двох інших українських областей.

Генрі Кісінджер любив проводити човникову дипломатію та курсував між різними столицями. Коментуючи відмінності між дипломатами минулого і нинішніми, він пише наступне: ""...До настання ери моментального зв'язку директиви для особи, що переговорюється, повинні були носити концептуальний характер, тому вони дозволяли отримати уявлення про мислення державного діяча. У нинішні часи вони зазвичай носять технічний характер, а тому нічого не говорять про великі цілі і передумови". Однією з важливих перемог Кісінджера вважається вихід американців із війни у В'єтнамі, яка багато в чому була прологом до схожого виходу з Афганістану восени 2021 під натиском талібів. Часто Генрі Кісінджеру інкримінують підтримку приходу до влади чилійського диктатора Августо Піночета, який скинув соціалістичний уряд народної єдності Сальвадора Альєнде. Тут виявився явний макіавелізм у політиці Кісінджера. Він вважав, що мета виправдовує засоби для її досягнення, отже у боротьбі з комунізмом усі засоби хороші, навіть привід до влади людини, яка потім виправдовувала і провокувала масові вбивства.

Генрі Кісінджер — це дуже суперечлива особистість як будь-яка історична постать. За останні півтора роки на тлі повномасштабної російської агресії проти нашої країни постать Кісінджера набула особливо демонічного характеру. Це сталося після серії торішніх публікацій Кісінджера, в яких він закликав Україну погодитися з анексією Криму та низки інших територій російськими окупантами. Більше того, часто дії диктатора Путіна він називав справедливими щодо відновлення світового балансу сил. У своєму інтерв'ю тижневої давності Генрі Кісінджер вже скоригував свою позицію, закликаючи приєднати Україну до НАТО, говорячи про те, що це єдина гарантія безпеки України від майбутніх актів російської агресії. При цьому Україна на думку Кісінджера, як і раніше, має піти на територіальні поступки.

Емоційна оцінка слів Кісінджера зрозуміла. Наша країна не може погодитись з анексією частини українських територій. Ми заплатили велику ціну за нашу позицію і зобов'язані перемогти російських окупантів та особисто диктатора Путіна у цій війні. Проте позиція дипломатів покоління Генрі Кісінджера вона зрозуміла. Схожої точки зору дотримується і останній посол США в СРСР Джек Метлок, менш публічний ніж Кісінджер. Це люди, становлення яких пройшло у біполярному світі. Вони можуть уявити світ " без росії ", світ де росія — це наддержава. Підсвідомо, вони, як і раніше, розглядають росію крізь призму Радянського Союзу. Росія для них це геополітичний гравець, у якого є сфера своїх інтересів. Більше того, вони також як і Путін вважає, що Захід ошукав Михайла Горбачова та Бориса Єльцина, пообіцявши, що не розширяться на схід. Але час не стоїть на місці. Політична кон'ютура змінюється, вона не статична і третьому десятку 21 століття росія вже назавжди втратила право визначати майбутнє пострадянських держав. Змінилася зовнішньополітична кон'юнктура.Як би ми не ставилися до Кісінджера, треба визнати, що хай і суперечлива, але він, як і раніше, помітна постать на геополітичній дошці. І кожен його виступ є поштовхом до тисяч коментарів у ЗМІ.

Завдання ж України йти своїм шляхом і здобути перемогу у цій війні, відновивши нашу територіальну цілісність. Ніхто не може похитнути нас у наших прагненнях.

Фактично спокійний вхід представників цих формувань на територію росії продемонстрував, що ця країна вже не має кордонів не тільки де-юре, а й де-факто. Де-юре кордони, з погляду міжнародного права, перестали існувати 30 вересня 2022 року, коли були анексовані території Запорізької, Херсонської, Донецької та Луганської областей. Враховуючи те, що світ, як і раніше, визнає ці області суверенними територіями України, Росія як держава перестала де-юре існувати, бо кордон – це одна з ознак державності. Але після 22 травня виявилося, що кордони перестали існувати й де-факто. Повстанські підрозділи ЛВР і РДК спокійно зайшли на територію кількох сіл, їм практично не було чинено опір. Те, що сталося, викликало сплеск роздратування з боку російських пропагандистів. Вони навперебій почали писати про черговий акт зради з боку Міністерства оборони росії.

Ця подія сталася наступного дня після того, як терористичне об'єднання ПВК "Вагнер" заявило про взяття Бахмута, хоч цю інформацію представники Міністерства оборони України відразу дезавуювали. Взяття Бахмута мусило мати великий пропагандистський ефект у Росії та у світі. З одного боку, Володимиру Путіну життєво важливо показати хоч якісь успіхи на полі бою, з іншого – будь-які так звані перемоги російської армії можуть стати точкою опори для російських пропагандистів серед європейських і американських політиків, які постійно закликають до перепочинку та нових Мінських домовленостей. Заради цього росія поспішала взяти Бахмут. Це місто мало стати і місцем тріумфу Євгена Пригожина, який очевидно вже готується до політики в постпутинській росії, бо уявні успіхи терористичної організації ПВК "Вагнер" можуть допомогти йому створити навколо себе ореол переможця та захисника національних інтересів росії на тлі продажної російської еліти, яка двадцять років продавала країну західним капіталістам. Якою б дикою ця риторика не здавалась у нас в Україні, у росії вона частина національного дискурсу.

Вторгнення ЛВР і РДК на територію Росії перекреслило ці плани. Індекс цитованості цієї новини багаторазово перевищив новини з Бахмута. Події в Бєлгородській області спровокували вчорашнє інтерв'ю Євгена Пригожина, який спробував повернути тему Бахмута на порядок денний, принагідно розкритикувавши вищих чиновників росії за те, що вони ховають своїх дітей від війни. Цікаво, що російська офіційна влада прокоментувала вторгнення ЛВР і РДК, у звичному дусі заявивши, що, мовляв, тому й потрібна була спеціальна військова операція, бо Україна становила загрозу для кордонів росії.

Для самого диктатора Путіна поступове перенесення бойових дій на тереторію росії не розглядається нічим екстраординарним. Його легке ставлення до людських життів виявилось набагато раніше до 2022 року. Можна пригадати як в результаті теракту під час мюзеклу Норд-ост у будинку Театрального центру на Дубровці у 2002 році загинули 130 людей, пʼять з яких загинули від рук терористів, всі інші від отруєння газом, що використовувався російськими силовиками при заході в будівлю. Незважаючи на такі втрати, диктатор у подальшому називав цю операцію успішними діями російських спецслужб. Для Путіна людське життя нічого не варто. Отже, навіть якщо війна охопить інші регіони росії, диктатор буде продовжувати агресію стільки наскільки в нього вистачить ресурсів. 

На питання американських ЗМІ про ставлення Білого дому до подій у Бєлгородській області та про можливе використання західної зброї повстанцями спікер Держдепу США Метью Міллер заявив, що Білий дім не має даних щодо цього, але додав, що саме від України залежить, як вести цю війну. Це дуже важлива зміна зовнішньополітичної парадигми мислення Заходу. Ще два роки тому наша держава часто була одним із субʼєктів прийняття рішень, і обговорення цих рішень з нею – найбільше, на що вона могла розраховувати. За два роки все змінилося. Тепер ми стали проактивним суб'єктом ухвалення рішень і самі визначаємо собі порядок денний. До речі, ця позиція Білого дому збіглася з ухваленням рішення Парламентською асамблеєю НАТО, на якій російські злочини проти України були визнані геноцидом.

Це дуже важливе рішення, яке говорить про усунення позиції колективного Заходу стосовно росії в бік більшої ескалації. Зміни повільно накопичуються, але реалізуються миттєво. Лише два місяці тому було ухвалено історичне рішення про видачу ордера на арешт Володимира Путіна за викрадення та примусову депортацію українських дітей, наразі йдеться про визнання факту геноциду українців з боку диктатора. Це означає, що ордер на арешт може чекати на Володимира Путіна й за іншими епізодами. Зростання рівня токсичності Володимира Путіна впливатиме на лояльність його еліт щодо нього. Судячи з подій у Бєлгородській області, еліти якщо не відмовили в довірі до Володимира Путіна, то точно близькі до такого рішення. На цьому тлі переобрання Володимира Путіна наступного року стає менш ймовірним, а зміна влади більш реалістичним сценарієм.

Учора держсекретар США Ентоні Блінкен у відповідь на зауваження сенатора-республіканця Ліндсі Грема про те, що державу-агресора росію досі не визнано державою-спонсором тероризму, несподівано кинув фразу: «Ніколи не кажи «ніколи»». Позицію Блінкіна швидко підхопили американські ЗМІ, які почали тиражувати її як якийсь меседж Вашингтона Москві з пропозицією сісти за стіл переговорів. Цей меседж є справедливою реакцією США на ескалацію риторики, яку постійно чути з Москви. Незважаючи на збільшення обсягу західної військової допомоги та впевнене просування Збройних Сил України в напрямі деокупації територій, що їх тимчасово захопив Кремль, росія, як і раніше, вважає, що точку неповернення ще не пройдено.

Цю думку у свідомості російського диктатора Володимира Путіна культивують і різні представники Заходу, зокрема Угорщина заблокувала виділення Україні сьомого траншу в розмірі 500 мільйонів євро з Європейського фонду миру для купівлі необхідних озброєнь. Нагадаємо, що Угорщина є членом НАТО і Європейського Союзу. Особлива позиція Угорщини й особисто прем'єр-міністра Віктора Орбана в російському питанні ставить під сумнів майбутнє євроатлантичного простору і створює ілюзію в російського диктатора, що все може піти на краще, головне – продемонструвати довгу політичну волю до опору. Таким чином, не підтримуючи допомогу Україні, Віктор Орбан прирікає нашу країну на нові російські терористичні атаки і загибель людей.

У цій ситуації існує тільки єдина можливість зупинити беззаконня, що відбувається, і відновити дію міжнародного права. На найближчому липневому саміті у Вільнюсі Україна має отримати чітку перспективу входження до НАТО і ЄС. Лише інтеграція України до вищезгаданих міжнародних організацій назавжди зніме проблему російської загрози.

У своєму недавньому есе в The Washington Post колумніст Леон Арон дійшов висновку, що в путіна є два способи закінчити цю війну, яку він не може виграти і від якої не може усунутися, і один із них – «продовжувати доти, поки Україна не буде знекровлена і на Заході не настане втома від України». Не можна погодитися з тезою Томаса Фрідмана про те, що путін – найнебезпечніший дурень у світі. Путін дуже хоче, щоби так думали. Насправді Володимир Путін – просто дурень. І як кожен дурень, упевнений у тому, що він найнебезпечніший у світі. Але тільки від світу залежить реакція на дії цього дурня. Тепер, як ніколи, потрібно згадати, що ми всі в одному човні. Російська агресія проти України – не з'ясування відносин двох сусідів, це акт політичного терору однієї держави проти всієї міжнародної системи.

Під час Нюрнберзького процесу прокурор Руденко виголосив таку промову: «Панове судді! Вперше в історії людства правосуддя стикається зі злочинами такого масштабу, що спричинили такі тяжкі наслідки. Вперше перед судом постали злочинці, які заволоділи цілою державою і саму державу зробили знаряддям своїх жахливих злочинів. Вперше в особі підсудних ми судимо не лише їх самих, а й злочинні установи, що вони їх створили, людиноненависницькі «теорії» та «ідеї», які вони поширюють з метою здійснення давно задуманих злочинів проти миру і людства…» Ці слова радянського злочинця і ката прокурора Руденка стосовно німецьких катів повністю стосуються і держави, яку побудував диктатор Володимир Путін. Путін зробив російську державу знаряддям своїх жахливих злочинів.

Тоді світ думав, що повністю відрефлексував жахи Другої світової війни, назвавши посібників гітлера злочинцями. Але цього було недостатньо. Комуністичний режим був таким самим злочинцем. Більшовики також використовували державу як знаряддя своїх злочинів проти українців, улаштувавши кілька голодоморів, убивши цвіт української інтелігенції. Нині слабкість Заходу в минулому обернулася новою війною, в якій путін, наступник більшовиків, використовує державу як знаряддя злочинів не лише проти своїх громадян, а й проти України та всього європейського континенту.

Отже, європейські й американські політики мають виявити своє лідерство та ухвалити рішення про вступ України до НАТО і Європейського Союзу. Захід має допомагати Україні до перемоги над російськими окупантами. Злочинний режим путіна має бути названий терористичним, а росія – спонсором тероризму. Це історична місія таких політиків. Тільки так стабільність і благополуччя можуть бути досягнуті в усьому світі.

This article was prepared in co-authorship with the Austrian politician, head of the friendship group with Ukraine Gunther Fehlinger

Yesterday, the US Secretary of State Antony Blinken, in response to Republican Senator Lindsey Graham's remark that Russia has not yet been recognised as a state sponsor of terrorism, unexpectedly threw out the phrase: «Never say never.» Blinkin's position was quickly picked up by the US media, which began to reproduce it as a kind of message from Washington to Moscow with an offer to sit down at the negotiating table. This message is a fair reaction of the USA to the escalation of rhetoric that is constantly heard from Moscow. Despite the increase in the amount of Western military aid and the confident advancement of the Armed Forces of Ukraine in the direction of deoccupation of territories temporarily seized by the Kremlin, Russia, as before, believes that the 'point of no return' has not yet been passed.

Various representatives of the West also cultivate this opinion in the mind of Russian dictator Vladimir Putin, in particular, Hungary blocked the allocation of the seventh tranche of 500 million euros from the European Peace Fund to Ukraine for the purchase of necessary weapons. We will remind that Hungary is a member of NATO and the European Union. The special position of Hungary and personally of Prime Minister Viktor Orbán calls into question the future of the Euro-Atlantic space and creates an illusion in the head of the Russian dictator that everything can get better, the main thing is just to demonstrate a long-term political will to resist. Thus, by not supporting aid to Ukraine, Viktor Orban is dooming our country to new Russian terrorist attacks and loss of life.

In this situation, there is only one possibility to stop the lawlessness that is taking place and to restore the operation of international law. At the upcoming July summit in Vilnius, Ukraine should receive a clear prospect of joining NATO and the EU. Only the integration of Ukraine into the above-mentioned international organizations will forever remove the problem of the Russian threat.

In a recent essay in The Washington Post, columnist Leon Aron concluded that Putin has two ways to end this unwinnable and intractable war, and one of them is to «continue until Ukraine is bled to death» hoping that the West will get tired of Ukraine. One cannot agree with Thomas Friedman's thesis that Putin is the most dangerous fool in the world. Putin really wants us to think so. In fact, Vladimir Putin is just a fool. And like every fool,  he is the most dangerous in the world. But the reaction to the actions of this fool depends only on the world. Now more than ever, we need to remember that we are all in the same boat. Russian aggression against Ukraine is not a clarification of relations between two neighbours, it is an act of political terror by one state against the entire international system.

During the Nuremberg trial, Soviet prosecutor Rudenko made the following speech: «Gentlemen, judges! For the first time in the history of mankind, justice is faced with crimes of such a scale that caused such grave consequences. For the first time, criminals who took over the entire state and made the state itself an instrument of their terrible crimes appeared before the court. For the first time, in the person of the defendants, we judge not only themselves, but also the criminal institutions that they created, the misanthropic «theories» and «ideas» that they spread with the aim of committing long-planned crimes against peace and humanity…» These words of the Soviet criminal in relation to Nazi executioners fully apply to the state built by the dictator Vladimir Putin. Putin has made the Russian state a tool of his terrible crimes.

At that time, the world was confident that it had completely reflected the horrors of the Second World War, calling Hitler's henchmen criminals. But this was not enough. The communist regime was criminal as well. The Bolsheviks also used the state as an instrument of their crimes against Ukrainians, staging several famines, killing the blossoming of the Ukrainian intelligentsia. Now the weakness of the West in the past has led to a new war, in which Putin, the successor of the Bolsheviks, uses the state as an instrument of crimes not only against his own citizens, but also against Ukraine and the entire European continent.

Therefore, European and American politicians should show their leadership and adopt positive decision on Ukraine's accession to NATO and the European Union. The West should help Ukraine to defeat Russian invaders. Putin's criminal regime should be called terrorist, and Russia should be treated as a sponsor of terrorism. This is the historical mission of such politicians. Only in this way, stability and well-being can be achieved throughout the world.

Крім особистих комплексів, для російського диктатора рішення народу України піти в напрямі інтеграції до Європейського Союзу стало особистою образою, яка призвела через дев'ять років до рішення вчинити акт повномасштабної агресії проти нашої країни 24 лютого 2022 року. Саме тому через чотири дні, 28 лютого 2022 року, Президент Володимир Зеленський, голова Верховної Ради Руслан Стефанчук і прем'єр-міністр Денис Шмигаль звернулися до лідерів Європейського Союзу із заявою про бажання України вступити до Європейського Союзу відповідно до статті 49 Договору про Європейський Союз. Цей жест означав психологічний перелом у війні. Це був знак усьому світу про те, що Україна не має наміру здаватися і продовжуватиме боротися за свою незалежність та за свій європейський вибір. Таким чином стався повний розрив із росією, і це відкрило дорогу до позитивного для України рішення Європейської Ради від 23 червня минулого року.

Нині перед Україною стоять два важливі завдання. Перше – перемогти у війні проти росії та повернути всі свої території. Друге – забезпечити вступ до Європейського Союзу та НАТО. Для цього потрібно вже тепер здійснювати багатополісну політику всередині Європейського Союзу, а саме намагатись притягнути на свій бік Австрію та австрійську громадську думку. Традиційно росія та Австрія мали дуже близькі відносини, що складалися століттями. Австрії, на відміну від східноєвропейських країн, пощастило, бо вона недовго була окупована радянськими військами. З 1945 року Австрія, як і Німеччина, була розділена на зони окупації. 1955 року в результаті політичного компромісу вдалося відновити територіальну цілісність Австрії і прибрати звідти радянський військовий корпус. У свою чергу Федеральний конституційний закон Австрії проголосив її постійний нейтралітет. На відміну від східноєвропейських країн, Австрія не мала спільних кордонів із СРСР. Таким чином, в Австрії не встигла сформуватися негативна колективна пам'ять, пов'язана з радянською окупацією. Більше того, австрійські правлячі еліти намагалися вибудовувати відносини з радянськими, розуміючи, що подібна політика ніяк не загрожує їхній територіальній цілісності та самоідентифікації.

Незважаючи на засудження повномасштабної агресії росії проти України за рік, ми так і не побачили знакових зрушень австрійської політики в бік України, хоч би подібних до Німеччини. Понад те, ми побачили відкритий демарш частини депутатського корпусу під час промови нашого Президента в австрійському парламенті. Крім того, треба говорити відверто, що австрійська влада хоч і ніяк не перешкоджає, але ніяк не заохочує акції на підтримку України у великих австрійських містах. Це свідчить про те, що австрійський трек української європейської політики має бути посилений і ми маємо робити все, щоб впливати на австрійську громадську думку та на правлячий клас. Це необхідно в рамках середньострокової стратегії України на вступ до Європейського Союзу до кінця десятиліття, що минає. Ми мусимо навчитися розмовляти з Австрією однією мовою. Мій життєвий досвід говорить про те, що переговори завжди відбуваються навколо різних цінностей, тому їхній успіх залежить від того, наскільки сторони готові промацати і зрозуміти, що для співрозмовників є по-справжньому важливим, а що другорядним.

Мій короткий візит до Відня та зустріч з депутатами парламенту Австрійської Республіки був спрямований на промацування цих інтересів та створення нової ефективної платформи для цивільного діалогу. Загальне враження від багатогодинного спілкування полягає в тому, що в Австрії є здорові сили, які готові розгорнути проукраїнську кампанію та посилити український вектор австрійської політики. Необхідно поєднувати українську діаспору в Австрії та формулювати нові сенси цих відносин. На порядку денному дуже багато сутнісних питань, у тому числі статус українських біженців у Відні, їх інтеграція до австрійського суспільства за збереження зв'язку з батьківщиною. Це складні питання, які потрібно вже тепер обговорювати на неформальному громадському рівні. Громадянські ініціативи відіграють велику роль у європейській політиці. 

Як тут не згадати одного з отців Європейського Союзу, Жана Монне, який, пішовши з посади керівника верховного органу (Європейської комісії), створив неурядову організацію – Комітет дії за Сполучені Штати Європи, – яка стала платформою для вироблення політичних рішень і зближення позицій сторін.                                                                   

На фото депутат нижньої палати федеральних зборів Австрії Андреас Мінніх та відомий австрійський політик Гюнтер Фехлінгер.

Конфронтація із Заходом була єдино можливою формою зовнішньої політики в умовах, коли треба було боротися з дисидентами і незгодними. Боротьба з інакодумством була неможлива без умовного зовнішнього ворога, рівного за силою суперника, який в очах радянських громадян посилював би враження від того, що відбувається. Радянська влада відчувала себе банкрутом, їй були потрібні ідеологічні скріпи, якими намагалися створити «історичну спільність – радянський народ». Експеримент не вдався, і щойно відкрилася кватирка – всі республіки побігли від Радянського Союзу як чорт від ладану.

Після розпаду Радянського Союзу нічого не змінилося. 9 травня, як і раніше, використовувалося як скріпа, за допомогою якої Москва намагалася тримати біля себе вже незалежні республіки, враховуючи те, що нічого альтернативного ні в галузі економіки, ані в галузі політики запропонувати не могла. З приходом Путіна 9 травня знову стало відкритим символом конфронтації із Заходом. Принагідно, перемога радянської армії стала перемогою російської армії. Путін не втрачав нагоди образити інші республіки, заявляючи про те, що головний внесок у перемогу над гітлеризмом зробила саме Росія.

Другий рік поспіль у цей день Володимир Путін у своїй промові практично не згадує про Другу світову війну, однак постійно говорить про Україну, намагаючись подати агресію проти України та Заходу як продовження справи предків, як священну війну проти «нацистів». Путін скоїв злочин перед ветеранами, перетворивши 9 травня на вульгарне казенне свято. Він убив у ньому душу, залишивши лише псевдодержавні хворі інтереси. По суті, саме Путін духовний син Гітлера, саме Путін, другим після Гітлера, розв'язав кровопролитну війну в центрі Європи.

Агресивна війна Росії сформувала в українському суспільстві консенсус щодо 9 травня. Абсолютна більшість українців більше не хоче святкувати 9 травня – День перемоги – як частину радянського та путінського міфу. Водночас більшість населення за рух у бік євроатлантичної інтеграції, а саме за інтеграцію до Європейського Союзу. День об'єднання Європи в контексті російської агресії набуває для нас особливого значення. Це не тільки день, коли було прийнято документ, який згодом заклав основу створення перших європейських спільнот і Європейського Союзу. Це – символ єднання всієї демократичної Європи для боротьби з мракобіссям і диктатурою. Не забуваймо, що Україна з минулого року – вже держава-кандидат на вступ до Європейського Союзу. Це означає, що вектор нашого зовнішньополітичного розвитку визначено на довгі десятиліття.

В Україні має бути не лише географічний центр Європи, в Україні має бути політичний центр Європи. Наша країна довела, що ми є оплотом європейських цінностей, про які забула Європа за останні десятиліття, ми повернули об'єднану Європу до життя. Боротьба українського народу дала можливість об'єднаній Європі згадати найголовнішу фразу з Декларації Шумана: "…єдина Європа буде створена не одразу і не в готовому вигляді; вона виникне на основі реальних справ та фактичної солідарності…» В українській боротьбі відроджується єдина Європа.

Ще 2019 року в інтерв'ю журналісту Олексію Пивоварову він хвалився, що підрозділ терористичної групи так званої ДНР, до якого він мав відношення, встиг убити велику кількість людей. Мабуть, за ці заслуги він став кандидатом у депутати на виборах до Держдуми від партії «Справедлива росія – за правду». На той момент включення до списку злочинця Прилєпіна допомогло протягнути до Держдуми партію «Справедлива росія», яку очолює Сергій Миронов. Ця людина у статусі кандидата в президенти РФ 2004 року заявила про те, що проголосувала за Володимира Путіна. За вміння лизати начальство Миронов почав свого часу керувати верхньою палатою парламенту держави-агресора аж до 2011 року, коли Раду Федерації очолила уродженка України та соратниця диктатора Валентина Матвієнко.

Одержавши Прилєпіна, його одразу викинули ще на стадії підбиття підсумків «виборів», бо він відмовився від мандата і передав його однопартійцеві. Тоді було очевидно, що злочинець Прилєпін, будучи шаленим фашистом, міг своєю злою харизмою розбурхати цвинтар, на який перетворилася за російського диктатора Державна Дума. Захар Прилєпін – це запеклий негідник, який в умовах відходу Путіна від влади міг стати небезпечним гравцем російської політики.

Своїми промовами ця людина радикалізувала російську політику. Останнім часом Прилєпін дедалі частіше публічно солідаризувався з іще одним злочинцем – засновником ПВК «Вагнер» Євгеном Пригожиним, який, до речі, вчора обрушився з дуже різкою критикою на адресу міністра оборони Шойгу та начальника генерального штабу окупантів Герасимова. По суті, нині в Росії розігрується той самий сценарій, що й у Веймарській республіці 1933 року, коли з'явилася група людей, яка заявила про те, що німецьку армію вдарили ножем у спину і саме тому вона програла в Першій світовій війні. Така риторика, а також повна апатія еліт дозволили одному австрійському художнику прийти до влади і вже розв'язати Другу світову війну в дусінаціонал-соціалістичної ненависної ідеології.

Злочинець Євген Пригожин рухається в цьому напрямі, а тому закидає звинуваченнями російську владу. Технологія перевірена часом і стара, як світ. Так само, як технологія вибивання стільця, на якому сидиш. Очевидно, що замах на Прилєпіна могли цілком організувати російські спецслужби, які не зацікавлені у зростанні авторитету злочинця Пригожина. Їм вигідно тримати його прив'язаним на повідку, а не при владі поряд із старіючим Гінденбургом-Путіним.

Маховик війни розкручується дедалі сильніше, і росія занурюється у хвилю терору всередині країни. Терор у росії поступово стає соціальною нормою. Своїми метастазами він охоплюватиме дедалі більше страт російського суспільства, занурюючи його у стан страху за майбутнє. Невдачі російської окупаційної армії на фронті будуть виводити на перший план таких людей, як злочинець Пригожин та бандит Прилєпін.

Якщо замислитися про відому фразу Ф. І. Тютчева «Нам не дано передбачати, як наше слово відгукнеться…», що найповніше характеризує політику як таку, то можна побачити, що помах крила метелика може спровокувати на іншому кінці світу цунамі, а може Армагеддон. Фашистська риторика прилєпіних і татарських бумерангом повернеться до росії. Так само, як і 1917 року, божевільні солдати будуть виносити на багнетах усіх, хто засів на рублівках, і тих, хто за роки правління Путіна заповнив для себе неабияку скриньку. Терор має початок, але ніколи не завершується.

Путін поставив свою країну перед дилемою: або її чекає страшний кінець, або страх без кінця. Гарного виходу для росії не лишилося. Ця територія зависла на волосині історії. Один необережний рух – і вона впаде у прірву. Країна вад, у якій столиця досі бенкетує під час чуми, росія приречена на те, щоб стикнутися з чорнотою життя у всіх його проявах. Російські чорносорочники вже готуються маршувати вулицями Москви. А «ніч довгих ножів» уже перебуває в очікуванні тих, хто напав на Україну, крутонув барабан історії та кому випало – криваве зеро.

Руссю вже давно ніде не пахне, а пахне навіженством одного диктатора, який увірував у те, що країна за часи його правління піднялася з колін. Але вочевидь – ні. Навпаки, Росія при Путіні впала на коліна. Він знищив СНД, розгромив творчий клас, видавив із країни заповзятливих людей, перетворив російську армію на банди мародерів та вбивць. Також тотально розбещилася російська суспільна свідомість. Росія за часів Путіна перетворилася на зґвалтовану жертву, яка в заціпенінні застигла перед своїм ґвалтівником.

Тепер очевидно, що всі заборони знято. Немає жодної точки на карті Росії, яка б не вважалася легітимною воєнною метою. Нещодавно міністр оборони ФРН Борис Пісторіус дав зрозуміти, що в умовах війни Україна має право застосовувати ті дії, які випливають із логіки воєнного протистояння. На наших очах відбувається те, про що писав автор так званої "російської весни" злочинець Владислав Сурков за два місяці до початку російської агресії. Він назвав це "соціальною ентропією" – переходом соціальної напруги на суміжні території. То була ідеологічна рамка для виправдання вічного правління Володимира Путіна.

Світ ворожий, а Росія – це обложена фортеця, яку треба рятувати від Заходу і НАТО. Для цього потрібно зацементувати правління Путіна. Недарма речник Держдуми В'ячеслав Володін виголосив знамениту фразу: "Є Путін – є росія, немає Путіна – немає росії". Перекладаючи позицію Суркова людською мовою, щоб зберігалося відчуття життя, потрібно було вийняти стрижень внутрішнього життя з українського суспільства і замінити зовнішнім. Але сталося навпаки. Легка прогулянка обернулася фіаско. Виявилося, що ЗСУ набагато сильніші за російську армію і здатні вибити окупантів з українських територій, які вони зайняли.

Удар безпілотників по Кремлю – це знак російським елітам. Ставки підвищуються, маски скинуті, більше жодних ігор з диктатором не буде. Він, звичайно, може залишитися при владі, але Росія буде максимально ізольована. Світ звикає жити без росії так само, як людина, що зазнала інсульту, звикає жити без паралітичної руки.

Російська пропаганда зробила велику помилку, розповідаючи про війну проти України як війну НАТО проти росії. Адже після російської поразки навіть найбільш аполітичні росіяни відчують, що їхня країна програла в цій геополітичній і воєнній битві. Наприкінці існування СРСР Захід святкував перемогу над "імперією зла", але більшість російського населення не сприймала аварію Радянського Союзу як трагедію. Лише через десять років соціально-економічних реформ з'явилася ностальгія за молодістю. Але на зламі епохи не було відчуття поразки, воно було розмитим і не пов'язаним із загибеллю сотні тисяч людей. Тепер же росії доведеться поринути в прірву проблем і суперечностей, звідки не буде виходу.

Вже всім очевидно, що за ядерною риторикою Володимира Путіна ховається безсилля. Застосувати ядерну зброю проти України – це підписати собі смертний вирок. Ніхто не зрозуміє ядерної війни в центрі Європи та сотні тисяч людських жертв променевої хвороби. Інших козирних карток у Володимира Путіна немає. Усі карти вже давно кроплені. Як тут у зв'язку з цим не згадати слова поета       М. Ю. Лермонтова:

А вы, надменные потомки
Известной подлостью прославленных отцов,
Пятою рабскою поправшие обломки

Игрою счастия обиженных родов!

Вы, жадною толпой стоящие у трона,
Свободы, Гения и Славы палачи!
Таитесь вы под сению закона,
Пред вами суд и правда — всё молчи! ..
Но есть и божий суд, наперсники разврата!
Есть грозный суд: он ждёт;
Он недоступен звону злата,
И мысли и дела он знает наперёд.

Війна схожа на землетрус, ударні коливання якого можуть відчуватись і за сотні кілометрів. Але особливо складно тим, хто перебуває безпосередньо в епіцентрі того, що відбувається. Це вимагає відчуття пульсу часу, розуміння напрямку руху маятника історії, уміння адаптуватися до того, що відбувається, і здатність впевнено стежити за горизонт. Усе це описується словом "гнучкість", чи "антикрихкість", у термінології культового футуролога останнього десятиліття Нассима Талеба.

Подібні катаклізми різко змінюють смакові уподобання в музиці та їжі, змінюється підхід до моди, змінюються пріоритети в житті. Збільшення кількості розлучень показує, який контраст становлять собою люди до і після початку війни. Той, хто ще вчора вважався для нас рідним, в один момент стає чужим. Ті, з ким ми товаришували, раптом перестають для нас існувати. Ці люди ніби випадають із нашої щоденної рутини. Адже ми всі живемо ритуалами і звичками. І коли вони змінюються в нас, ми виштовхуємо з життя все те, що їм не відповідає, включаючи людей. Так улаштована природа людини.

Про це необхідно пам'ятати, коли ми говоримо про політику, бо політика – це така сама частина життя людини. Хочемо ми того чи ні, але всі ми одночасно є об'єктами і суб'єктами політичного процесу. Це суспільний бік нашого життя. Як зауважив один відомий політик початку ХХ століття, не можна бути частиною суспільства і одночасно бути вільним від нього. Модель поведінки людина відрефлексувала в приватних питаннях та поширила на суспільне життя.

Українська політика за минулий рік зазнала суттєвих змін. Змінився сам дискурс. Неможливо собі уявити політиків і експертів, які нині роздумують у студії про необхідність зближення з країною-агресором, тобто тих, хто продовжує залишатися на проросійських позиціях, або перебуває за межами України, або повністю змінив свою риторику. Тими, хто не встиг зробити ні перше, ані друге, вже активно займається СБУ. Паралельно змінилися і настрої українського суспільства. Кількість любителів держави-агресора неабияк зменшилася після року терористичних атак, вбивства мирного населення, руйнування міст і насильницької депортації українських дітей. Причому така еволюція поглядів відбулася переважно в південно-східних областях України, західні регіони нашої держави завжди з великою настороженістю ставилися до росії та були готові чекати агресію в будь-якій формі від росіян.

Еволюція політичних поглядів південно-східних областей України говорить про те, що більше не існує штучно нав'язаного ззовні політичного поділу українців за географічною ознакою. Прикмети цього тренда було видно ще в 2014 та 2019 рр., коли за колишнього президента Петра Порошенка та чинного Президента Володимира Зеленського голосувала приблизно рівна кількість виборців по всій Україні. Оскільки географічний контур електоральних симпатій українців остаточно канув у Лету, постає питання, які політичні тренди будуть затребувані в Україні після перемоги у війні та хто буде здатний їх точно артикулювати?

Виходячи із сьогодення, бачиться, що найближчі п'ять років політичний дискурс в Україні абсолютно точно крутитиметься навколо теми війни та колективної пам'яті, пов'язаної з цією війною. Одні політичні сили звинувачуватимуть інших у тому, що вони не ухилилися від нав'язаної агресором війни, інші проклинатимуть Мінські угоди як такі, що призвели до війни. Обидві групи політичних сил звинувачуватимуть третю в тому, що вона кликала в Україну цю війну, створюючи ілюзію того, що на росіян в Україні хтось чекає. Безумовною темою наступних років стане відновлення України та напрями відновлення. Враховуючи курс нашої країни в напрямі євроатлантичної інтеграції, зростатиме попит на прозорість і боротьбу з корупцією.

На нас чекає масовий прихід нових людей у політику. Війни і революції завжди є точками опори, спираючись на які найбільш пасіонарні люди роблять собі ім'я. Ця війна остаточно знищила пострадянський клас українських політиків. Нині буде час повоєнного покоління в політиці.

Тут ми повертаємося до базової конструкції Радянського Союзу – в'язниці народів, що її створив Ленін 30 грудня 1922 року, яка була своєрідним протиставленням Російській імперії. За задумом Леніна, Радянський Союз мав стати відповіддю на національні сподівання народів, які на рівні із соціальними запитами служили тригером революційних подій у Росії протягом усього ХІХ та початку ХХ століття. Більшовикам потрібно було запропонувати картинку побудови іншого суспільства, повністю протиставити себе попередньому режиму.

Для цього була створена ілюзія побудови системи, де, по-перше, рішення ніби приймали робітники і селяни. Але насправді їх приймала правляча бюрократія, котра за своїми звичками нічим не відрізнялася від можновладців царських часів. По-друге, треба було показати, що всі національні проблеми вирішено. Для цього, власне, і створювався Радянський Союз як «добровільне об'єднання народів, що обрали соціалістичний шлях розвитку».

Таким чином, обидві ці заходи стали своєрідною відповіддю на революційні роки. При цьому через розуміння, що бюрократичні еліти в радянських державах з часом почнуть фрондувати, було прийнято рішення створити максимальну кількість конфліктів усередині республік, щоб Москва виступала своєрідним арбітром вирішення цих суперечностей. На цьому будувався вплив більшовиків, який зберігався до приходу Михайла Горбачова до влади, наприкінці правління якого радянська система управління остаточно лопнула і пішла в рознесення.

Незважаючи на розпад Радянського Союзу, інерція його підходів до дипломатії продовжила своє існування, тобто фактично російська дипломатія пішла второваним шляхом. За відсутності позитивних інтеграційних сценаріїв і стимулів до об'єднання Москва обрала шлях медіатора у вирішенні територіальних конфліктів, які сама ж активно створювала і розвивала.

Москва провокувала карабаський конфлікт, події в Придністров'ї, конфлікт між Тбілісі та грузинськими територіями, а саме Південною Осетією й Абхазією, вплив на Таджикистан через захист від загрози з боку талібів у Афганістані й т. ін. В Україні, наприклад, за відсутності національних суперечностей як таких Москва спробувала розгойдати ситуацію в Луганській та Донецькій областях спочатку через політичні технології, а потім і через пряму підтримку колабораціоністів і бойовиків. Однак Росія не вміє бачити. Вона як цар Мідас, при дотику якого до предметів усе перетворювалося на золото, але, на відміну від останнього, все, чого торкається Росія, перетворюється на лайно.

Повертаючись до карабаського конфлікту, Росія зробила все, щоб не лише зіпсувати відносини між Вірменією та Азербайджаном, а й максимально послабити Вірменію, створивши ілюзію у вірменського народу, що так звана Нагірно-Карабаська республіка має право на існування. Хоч від самого початку було очевидним, що Азербайджан зробить усе, щоб повернути свої території назад під свій контроль. Питання було лише в часі, коли це станеться. Тим більше, враховуючи те, що Азербайджан із другої половини 1990-х років активно розвиває свої збройні сили, користуючись підтримкою Туреччини.

Прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян опинився в дуже складній політичній ситуації. З одного боку, очевидно і вже всім зрозуміло, що Нагірно-Карабаська Республіка приречена на припинення свого існування, з іншого – оголосити про це своєму народу політично невигідно і може спровокувати протести і навіть революцію. На відміну від Азербайджану, Вірменія – це демократична держава, де вже кілька разів народ змінював правителів. Більш того, сам Пашинян прийшов на хвилі революції.

До речі, саме Вірменія вплинула на становлення в Азербайджані авторитарної держави. Після програшу в Першій карабаській війні демократичну систему в Азербайджані було демонтовано і до влади в Баку повернулася родина Алієвих.

Встановлення КПП у Лачинському коридорі стало можливим завдяки тому, що російські окупанти та диктатор Путін загрузли у війні з Україною. Після року війни в Путіна залишилося не так багато союзників. Серед них президент Туреччини – Реджеп Ердоган.У такій ситуації Росія готова здати Вірменію з тельбухами, аби зберегти відносини з Анкарою.

Ця історія дуже повчальна для Вірменії і говорить про те, що іноді потрібно діяти проактивно і розуміти: щодня ціна виходу із ситуації зростає. Вірменія піде з Карабаху, але за набагато гірших умов і не за своєю волею. Однак будь політична еліта Єревана далекоглядніша, вже давно можна було вирішити цю проблему, зберігши лице та свої позиції.

Незважаючи на те, що у практичному відношенні "Кримська платформа" не могла вплинути на долю півострова, збори провідних світових держав засвідчили: не беручи до уваги анексію, Крим, як і раніше, сприймається як невід'ємна частина України відповідно до норм міжнародного права. У той момент захід сприймався як суто декларативний, оскільки було очевидно, що Росія сама Крим не віддасть, а забрати його силою означало розпочати дуже велику війну, до якої Україна тоді психологічно була не готова, а навколишній світ начебто не підтримав ініціативу України з ревізії статус-кво.

Повномасштабне російське вторгнення 24 лютого 2022 року знову порушило питання щодо належності Криму в порядку денному. У перший місяць війни, коли стало очевидно, що з наскоку всю Україну не взяти, держава-агресор вдалася до тактики шантажу, намагаючись змусити Україну визнати анексію Криму. Для успіху цієї авантюри до неї залучили ще й деяких західних політиків, які почали на повний голос верещати про те, що Україна має змиритися та поділитися частиною своєї території.

І в цьому, зокрема, виявилося абсолютне нерозуміння Росією ситуації в Україні, яке ще не раз за цей рік сповістить про себе. Жоден президент України ніколи б не визнав анексію частини української території іншою державою, бо інакше народ тут же усунув би його від влади. В Україні дуже сильні демократичні інститути і зворотний зв'язок. Більше того, представники громадянського суспільства дуже часто підмінюють владу для вирішення поточних питань українських військових. Отже, від самого початку педалювання цього питання в переговорах було безумством з боку держави-агресора.

З другої половини 2022 року подальші переговори між Росією та Україною щодо Криму в принципі втратили будь-який сенс. Жодна із сторін не була готова до того, щоби поступитися своїми інтересами. Будь-яка війна – це завжди стрес, який викидає назовні все найсвітліше і все темне. Для України головним страхом був страх поразки, страх втратити державність, як уже неодноразово бувало в історії. Лише стійкість українських воїнів та мудрість військового командування змогли спростувати цей страх і змусити українців повірити у свої сили. У свою чергу, Росія, напавши на Україну, як завжди, розбудила в собі звіра. За рівнем жорстокості й кривавості російська революція 1917-1921 рр. цілком перевершила революції Франції (1789–1794 рр.) та Німеччини й Угорщини (1848–1849 рр.). За міжусобним і децентралізованим терором зазвичай слідує ще жорсткіша державна диктатура. Росія приречено ходить історичним колом. Процеси проти російських опозиціонерів, побиття Олексія Навального у в'язниці, вирок Володимиру Кара-Мурзі на 25 років позбавлення волі – все це свідчить про те, що Росія скочується до свого звичного архетипу поведінки. Спіраль терору розв'язана.

У цій ситуації будь-які переговори між двома країнами немислимі. Для України важлива перемога і лише перемога. Як правильно сформулював Президент Володимир Зеленський: "Все почалося з Криму і має закінчитися Кримом". Тільки відновлення контролю над островом може розрубати гордіїв вузол російської агресії. Але щодо Росії все зовсім інакше. Росія знає, що програє цю війну. Володимир Путін знає, що він даремно розпочав свою агресію, він знає, що своїм учинком розбудив у російському народі ті криваві сили, які його першого занапастять. Проте в інформаційну епоху, коли вміють маніпулювати реальністю, можна відстрочити настання тієї самої реальності. Для цього головне – продовжувати війну. Тут спадають на думку слова Бориса Пастернака:

...И прятать в ней свои шаги,

Как прячется в тумане местность,

Когда в ней не видать ни зги.

Другие по живому следу

Пройдут твой путь за пядью пядь,

Но пораженья от победы

Ты сам не должен отличать.

И должен ни единой долькой

Не отступаться от лица,

Но быть живым, живым и только,

Живым и только до конца...

Диктатор Володимир Путін як людина і як політик існує, поки росіяни не можуть відрізнити поразку від перемоги, а не можуть вони відрізнити доти, доки триває війна. Але довго ситуація тривати так не може. Україна має перемогти в цій війні. Потрібно не просто повернути Крим. Потрібно провести повну реституцію прав приватної власності на 2014 рік. Крим має стати центром тяжіння західних інвестицій. Поєднуючи свою унікальну історію, він може стати хабом для хайтека всього світу. Але таке майбутнє у Криму можливе лише після повернення під контроль України.

Упродовж останнього року всі живуть в очікуванні швидкої смерті Володимира Путіна. У різних ЗМІ постійно циркулює інформація про можливе онкологічне захворювання диктатора. Як доказ цієї точки зору, наводяться різні аргументи, у тому числі постійний медичний супровід Володимира Путіна у всіх його поїздках, а також кадри, під час яких Путін демонструє дивну міміку та жестикуляцію. Насправді є спроба видати бажане за дійсне.

Як будь-яка літня людина, Володимир Путін, очевидно, хворіє на різні захворювання, при цьому насправді нічого не говорить про те, що в нього онкологія, а тим більше про те, що він скоро помре. Якщо абстрагуватися від пропаганди свідомої чи несвідомої, яка є частиною будь-якої війни, то необхідно вибудовувати стратегії подальшого розвитку нашої країни з урахуванням різних сценаріїв. Перефразовуючи Карла фон Клаузевиця, "пропаганда – це продовження війни іншими засобами". На прикладі архівних матеріалів, що їх нині розслідують спеціальні органи США, ми бачимо, що завжди моделюються найрізноманітніші сценарії. Це допомагає перевірити кожну модель на стійкість і прийняти зважене рішення.

На сьогоднішній день у нас немає фактів, які б свідчили про те, що диктатор помре або втратить владу в найближчій перспективі. Більше того, повернення України до кордонів 1991 року та вигнання окупантів з Криму не є стовідсотковою гарантією того, що Володимир Путін зійде з історичної сцени і опиниться в кошику для сміття. Велика помилка – порівнювати початок ХХ століття з початком ХХІ століття в Росії, говорячи про те, що програна війна, як і сто років тому, може послужити революції. Війна – це завжди контекст реалізації давно назрілих змін.

Сто років тому, за влучним висловом мешканця мавзолею на Червоній площі, "Росія була вагітна революцією". Накопичилася критична маса суперечностей соціально-економічного характеру, коли вже низи далі жити так не могли, а верхи правити інакше не хотіли. Була цілком зрозуміла, хай і утопічна, соціалістична ідея. Вона була точкою опори, реальною альтернативою, так само як і в 1980-і роки реальною альтернативою соціалізму, що стрімко деградував, став капіталізм.

У такій ситуації революція та зміна державного ладу лежать на поверхні й очікують на свій час. Але в Росії, незважаючи на те що Путін знищив усі демократичні інститути, немає реальної альтернативи існуючій соціально-економічній моделі розвитку. Всупереч поширеній думці в державі-агресорі досі діє негласна угода: "Ви не лізете в політику, а ми не ліземо до вас". Це означає, що люди, як і раніше, готові бути абсолютно аполітичними. Реформатори в Росії програли 1990-і роки. Свого часу Олександр Солженіцин в одній зі своїх останніх праць, а саме "Червоне колесо", писав, що Росія внаслідок більшовицької революції програла ХХ століття. Так само можна сказати про 1990-і роки. На хвилі переходу від комунізму до капіталізму можна було збудувати прозорі демократичні інститути. Замість цього було збудовано несучасну державу, яка тепер становить загрозу для всього світу і вчиняє злочин за злочином під час повномасштабної агресії проти України.

Політичні реформи завжди добре проводити одночасно з економічними. Кажуть, що за перші місяці після інсульту людина може повернути собі максимум когнітивних та фізичних функцій. Якщо цього не відбувається, то потім дуже складно досягти видимого результату. Таке саме спостерігається під час переходу від соціалізму до капіталізму. Перші роки – це вікно можливостей, яке швидко закривається.

Отже, можна дійти висновку, що сподівання на об'єктивні обставини обвалення російської тоталітарної системи може не виправдатися, а Володимир Путін, навіть зазнавши поразки, залишиться при владі. Це означає, що Україні необхідно думати, як посилити свій вплив на Росію після цієї війни. Закрити не вийде. Досвід США, Франції та Великої Британії це яскраво показує. Їхнє потурання призвело до падіння Веймарської республіки, після чого владу захопили націонал-соціалісти й особисто Гітлер. Якщо ми не хочемо, щоб замість старіючого Путіна-Гінденбурга з'явився молодий націонал-соціаліст і злочинець Стрілков-Гітлер, необхідно все робити для того, щоб впливати на російську політику, у тому числі шляхом допомоги у формуванні проукраїнської політичної сили, яка проводитиме проукраїнську політику в новій Держдумі та працюватиме з частиною російської еліти, яка за допомогою України захоче зняти із себе санкції на Заході.

Нам мало перемогти і повернути всі свої території аж до кордонів 1991 року, включаючи Крим. Ми маємо забезпечити довготривалий вплив на наших ворогів.

Цей скандал виніс на-гора кілька дуже важливих проблем, про які варто поговорити. По-перше, Олександр Смирнов, як досвідчений піарник, мусив розуміти, що в дискусії часто важлива не сама суть, а стиль. Принагідно образивши у своїй публікації Києво-Могилянську академію, він попустився дуже брутальної помилки. Києво-Могилянська академія є національним надбанням України, своєрідною колискою становлення української національної ідеї. Саме з її стін вийшла плеяда журналістів та політиків, які були причетні до Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2014-го. По-друге, саме Києво-Могилянська академія завжди задавала тренди розвитку освіти в Україні. Це чи не єдиний університет в Україні, який випускає фахівців, які відповідають потребам ринку. Більше того, цей виш має зв'язки та міцну репутацію на Заході. Ображати такий навчальний заклад за умов російської агресії означає рухатися проти кон'юнктури часу. Також подібними образами ти сам ведеш дискусію в бік від своїх же тез.

У результаті Смирнов у наступних публікаціях поскаржився на "культуру скасування", після того як суспільство почало тиснути на партнерів "Tabasco" з вимогою припинити ділові відносини. Хоч, по суті, Смирнов намагався у своєму посту застосувати той самий прийом щодо Києво-Могилянської академії. Свої недвозначні образи він аргументував рішенням заборонити використання російської мови у стінах цього навчального закладу, забувши при цьому про розхожий вислів: "У чужий монастир зі своїм статутом не лізуть".

Києво-Могилянська академія мала право прийняти таке рішення, яке стало реакцією на злочини росіян у цій війні. І тут не важливо, що російська мова не є колективною власністю Росії. Російською мовою розмовляють багато українців, серед яких десятки тисяч військовослужбовців ЗСУ. Але очевидно, що будь-яка людина в умовах психологічної напруженості вимагає своєрідної розрядки. Це може виявитися або в розбитій тарілці, або у прийнятті рішення про заборону російської мови у своїх стінах. Приблизно схоже сталося в ситуації мовного рішення Києво-Могилянської академії. Цей крок адміністрації вишу резонував із настроєм студентів. Можливо, через десять років, коли рухне режим диктатора Путіна і Росія перетвориться на нормальну країну, це рішення буде переглянуто, але поки що його необхідно поважати.

Тепер повернемося до слів Оксена Лісового про зв'язок між мовою спілкування та патріотизмом. Безумовно, одним із критеріїв патріотизму людини є володіння державною мовою. Взагалі до державної мови ставляться дуже серйозно всі пострадянські країни, які зазнали тиску з боку метрополії. Можна взяти, наприклад, Литву, де головний мовний інспектор Аудрюс Валотка заявив, що з березня наступного року, після дворічного мораторію, каратимуть тих роботодавців, чиї працівники не володіють литовською мовою.

Мова – це становий хребет державності. Необхідно знати і любити українську мову, бо це частина культурно-політичної айдентики України. Але стверджувати, що лише спілкування українською мовою виховує патріотизм, – це напівправда. Можна спілкуватися українською в родині, при цьому будучи корупціонером. А можна спілкуватися вдома російською мовою, але при цьому дуже любити Україну, боротися з російською агресією та відстоювати інтереси України в усьому світі. Ми щиро любимо Литву і дуже вдячні за її допомогу в боротьбі з російськими окупантами, але не треба забувати, що Україна набагато більша за розміром, тому й амбіцій у ній має бути набагато більше, ніж у Литви.

Через нашу геостратегічну позицію ми вступимо до Європейського Союзу і НАТО, станемо головними провайдерами безпеки на пострадянському просторі. Саме з цієї причини Захід заплющував очі на багато злочинів диктатора Путіна. Але після початку вторгнення на нашу територію Росія остаточно себе дискваліфікувала, перетворившись з гаранта безпеки на агресора. Нині роль модератора багатьох економічних і політичних процесів після перемоги приготована Україні. Це означає, що ми мусимо будувати вдома інклюзивну державу. Ми маємо залучати найкращих фахівців з усього світу. Нехай вони розмовляють будь-якою мовою, головне, аби платили податки і тим самим зміцнювали обороноздатність України. Водночас уряд України мусить зробити все, щоб стимулювати зростання видання наукової та публіцистичної літератури українською. Всі українські вчені мусять знати досконало кілька мов, а також мати доступ до сучасних онлайн-бібліотек – Jstor, HeinOnline та інших. Політичні гасла – це дуже добре. Тільки від міністра тепер очікують конкретних дій в умовах, коли внаслідок російської агресії багато вчених і студентів покинули Україну. Необхідно створити такі умови, щоби після нашої перемоги люди повернулися назад. Саме інтелектуальний потенціал у XXI столітті формує додаткову вартість держави в ланцюжку виробництва товарів та послуг. А гасло нині мусить бути лише одне – перемога і лише перемога України над російськими фашистами й окупантами.

Востаннє переговорний трек було перервано рівно рік тому у квітні 2022 року: з одного боку, тоді ЗСУ вдалося вибити окупантів з північних територій України, з іншого – усьому світу стали відомі злочини російської армії на окупованих територіях. Інформаційний ефект був настільки масштабним, що різко звузив коридор можливостей лідерів західних країн щодо педалювання ідеї переговорів. Крім того, у квітні минулого року стало для всіх очевидним, що будь-які реальні переговори сторін узагалі неможливі. Для України з кожним днем війни повернення до статусу кво, тобто до 24 лютого, було неприйнятним.Народ би не зрозумів і не схвалив такого рішення.Після всіх жертв і руйнувань людям важливо визначитися з тим станом, що Україна перемагає, а саме відчути смак перемоги.

Але для диктатора Путіна питання повернення до кордонів 24 лютого взагалі не виникало. По суті, повернутися до кордонів 24 лютого 2022 року, або ще гірше для нього: до кордонів 30 грудня 1991 року, означало би політичну смерть.Поки триває війна і не підсумований рахунок у протистоянні, Путін і його пропаганда можуть пояснювати російському суспільству, що «все йде за планом і нема про що турбуватися», включаючи навіть «перегрупування з Харківської області».Російське суспільство готове вірити в цю брехню, оскільки ще нічого не закінчено, а тому рано підбивати підсумки. Тут спрацьовує російське «авось», національний архетип Росії – «авось пропетляем».Але в той момент, коли на табло остання хвилина гри і звучить свисток судді, це означає закінчення. І тут у російському суспільстві п'яний чад зміниться похміллям і дикою ненавистю до Путіна за національну ганьбу.

У такій ситуації немає простору для переговорів. У цих обставинах гармати кажуть, а дипломати мовчать.І хоч Україна зазнала в цій війні багато жертв, час працює на неї. Щомісяця західні країни розширюють номенклатуру своєї допомоги нашій країні, у той час як країна-агресор Росія змушена розконсервувати радянський мотлох. Але західні країни на те й старі демократії, щоби постійно вести дискусії у своїх державах. Фактично західним лідерам доводиться постійно боротися з ментальними настановами та перешкодами на шляху прийняття рішень.  

Саме тому Україна змушена час від часу говорити про переговори як можливу опцію. Це взагалі фірмовий стиль демократій – «ніколи не рубати з-за плеча, приймати половинчасті рішення, залишаючи опції виходу для опонента». Стратегія м'якого задушення опонента. Україна змушена копіювати стилістику Заходу, якщо ми хочемо не просто підтримки, що триває, а й стратегічно вступити до Європейського Союзу і НАТО.Щоби бути частиною клубу, потрібно мислити та діяти як заведено в цьому клубі.Коли партнер з тобою на одній хвилі, тобі комфортно з ним працювати і рухатися вперед. Він не викликає в тебе роздратування своєю запальністю.

Таким чином, кожна пропозиція переговорів закриває певний ґештальт для європейців.Пропозиція була, Росія не відреагувала і не хоче по-доброму, тому треба дати Україні ще більше зброї, щоб вибити окупантів з усіх територій, включаючи анексований Крим.

З огляду на політичну кон'юнктуру очевидно, що подібні заяви зробив саме заступник керівника Офісу Президента України авторитетному західному виданню Financial Times, яке є системорозрізнюючим для західних еліт.Статус Сибіги достатній, щоб його почули, але натомість для української нації в умовах війни важливі слова Президента України, а не пересічних чиновників його Офісу. Від Президента ми чуємо чіткий меседж: «Уся територія України буде деокупована, включаючи Крим».Це справді надихає суспільство на боротьбу з російськими окупантами.

Таким чином, слова Андрія Сибіги принципово нічого не змінили. Україна поверне всі тимчасово окуповані території, а всі розрахунки диктатора Путіна кануть у небуття.

Це реакція простої людини на зовнішній стрес. Кожен із нас за цей рік набув свого досвіду війни. Кожен із нас по-своєму сприйняв те, що відбувається. Настало те, що Стефан Цвейг назвав колись зірковим моментом в історії, у такі моменти ти вже не можеш ухилятися від ухвалення рішення та відповідальності. Життя перевіряє тебе на стійкість і на відданість своїм принципам. Частина людей виїхала з країни, інші залишилися і в міру своїх сил продовжують боротися за свою родину та свій український дім. Чомусь людина так влаштована, що вона починає по-справжньому щось цінувати тільки під загрозою втрати. У момент, коли українська державність була на волосині, багато хто раптом зрозумів масштаб ролі, яку Україна відіграє в нашому житті. Це сформувало колективну волю та дало змогу боротися. Маси людей почали вступати до лав ЗСУ або приєднуватися до волонтерського руху. І в цьому виявилася сила України, її головна відмінність від держави-окупанта. В Україні дуже сильне громадянське суспільство і як наслідок – система горизонтальних зв'язків. Це дозволило вирішувати багато завдань оперативніше і якісніше, ніж це робить противник.

Уже кілька днів я перебуваю по роботі у Харкові, де практично на кожному кроці можна зустріти сліди російських злочинів. До війни Харків уважався одним із найкомфортніших міст в Україні. Велику увагу приділяли розвитку інфраструктурних об'єктів. Багато харків'ян досі з ностальгією згадують довоєнний час, коли можна було користуватися доступними якісними послугами за ціною, значно нижчою від інших міст. У разі зростання добробуту міста якось вдавалося стримувати зростання цін. Місто жило в повній гармонії, було дуже красивим, зеленим, з великою кількістю наукових центрів. До речі, Харків та Одеса багато в чому схожі. Незважаючи на те що на рівні країни харківські політичні та бізнес-еліти не досягли таких успіхів, як дніпровські чи київські, Харків завжди залишався стратегічно важливим українським містом і середовищем, звідки до органів державної влади вступали висококласні фахівці.

Дивно, як у ХХІ столітті можлива така кількість руйнувань… Терор, що його розв'язала країна-агресор у центрі європейського континенту, абсолютно вибивається із загального контексту розвитку сучасної доби. Росія – це анахронічна держава, яка намагається повернути прогресивне людство на попередній рівень розвитку. Ця країна розуміє, що не може відновити біполярний світ, в якому вона була б гегемоном. Але вона хоче повернути анахронічний світ, світ, у якому немає правил, а міжнародне право є просто набором нічим не підкріплених папірців. Будучи не в змозі підтягнутися і змінити себе на краще, Росія хоче, щоб увесь світ перетворився на джунглі.

Харків став тим містом, яке прийняло на себе удар ворога одним із перших, але він вистояв. Багато харків'ян змушені були покинути місто, і це безумовна втрата. Найцінніше, що є в будь-якій державі, це людський капітал. Можна відбудувати все що завгодно, але не можна відновити цей потенціал. Між українським Харковом та російським Бєлгородом формально лежить відстань у 80 км, але насправді ці міста розкидані одне від одного на століття. Повномасштабне вторгнення лише збільшило цю дистанцію. Два світи – два Шапіро.  

У китайській мові слово "криза" складається з двох ієрогліфів: один означає "небезпека", інший – "можливість". Перед Харковом та іншими українськими містами, перед нашою державою загалом нині виникає унікальна можливість швидких змін. За цей рік ми переконалися, що запорукою територіальної цілісності та незалежності України є Збройні Сили України та інші сили української оборони. А це означає, що наступного дня після нашої перемоги ми мусимо робити все, щоб наша обороноздатність тільки посилювалася. Це вимагатиме великих ресурсів, і тут провідну роль відіграватиме місцеве самоврядування. Про це, зокрема, пише у своїх звітах Світовий банк, який уважає, що джерелом економічного відродження України має стати партнерство між місцевим бізнесом із різних українських міст і урядом, з одного боку, та міжнародними партнерами – з іншого. Але це той шлях, який ми мусимо пройти. Як відомо, шлях довжиною в тисячу лі починається саме з першого кроку.