«Никак не пойму одного: почему укропатриотизм проявляется исключительно в укроидиотизме, нам со стороны это видно особенно хорошо?

…

- И кто же занимается у вас этим?
- спрашиваю президента Одесской туристической ассоциации Ивана Липтугу.

- Да есть у нас тут особо озабоченные украинским патриотизмом товарищи,
- осторожно подбирая слова, отвечает тот мне»…
©

Зам. главного редактора Комсомольской Правды Сергей Пономарев
Из статьи «Свадьба в Малиновке» по-одесски» в «Комсомольской Правде»
(не в той, что «КП в Украине», а в настоящей, для людей, московской КП)
25 марта 2015 г.

* * *

Про туристичну айдентику нової Одеси.

В самому центрі нашого міста до сих пір стирчить «якір-серце» відвертого українофоба Артємія свєт Лєбєдєва/Толстава і саме цей же якір до сих пір використовується нашою міськрадою у всій туристичній айдентиці Одеси.

Ті, для кого це все «какаяразніца», кого це не обходить, можете далі не читати.

Але, якщо вам не все одно і ви приймете за аксіоми ці три пункти, то у мене до вас є питання.

Аксіоми:

1)

Мушу константувати, що незважаючи на те, що у нашій міськраді є людина що керує туристичною галуз'ю Одеси, з однієї простої причини, — з причини війни України з Росією, ні туристів у хоч якійсь достатній для цього кількості, і як наслідок, ні туристичного бізнесу, в Одесі сьогодні немає і нажаль, напевно до кінця війни не буде.

2)

Попсовий «якір-серце» Лєбєдєва є нічим іншим, як таким самим маркером прив'язки до Москви, маркером Русскаваміра, яким був донедавна, вже демонтований пам'ятник матушкє нашей наваросскай Єкатєрінє-Софії-Аугустє-Фредерікє Ангальт Цербст фон Дорнбург Цвай.

Саме тому я вангую, що тіньовим очільником добре фінансованого і скоординованого ідеологічного супротиву його демонтажу з боку міськради Одеси буде головний по неіснуючому у нашому місті туризму, Іван Ліптуга.

Просто тому, що демонтаж Лєбєдєвського сєрдєчка буде йому як серпом по…, як ножем по власному гаманцю. Ну, ви зрозуміли.

(так, в Одесі знають на кого саме зареєстровано торговий знак «якір-серце» і про те, що після початку великої війни з цього якоря болгаркою зпиляли згадку про авторство студії Лєбєдєва, також знають).

3)

Після демонтажу Артьомовського якоря, на його місце якнайскорше треба встановити (і щоб він там стояв принаймні до кінці війни) інший, ясно і недвозначно український символ.

* * *

А зараз просте питання:

Біля якого з візуально знакових місць Одеси сьогодні можуть сфотографуватися

мізерна частина відпочивальників/туристів,

одесити що приїхали з фронту у відпустку додому,

родичи і друзі одеситів що зараз воюють (для того, щоби потім послати це фото на фронт),

наші воїни що лікуються у військовому шпиталі,

біля якого з знакових місць в центрі Одеси можуть робити телерепотражі з Одеси українські і закордонні тележурналісти так, щоби без слів, вже по зображенню було видно, що сьогоднішня Одеса це не «трєтій горад в Расссійскай імпєрії», а українська Одеса:

- Біля одного з 2-х пам'ятників Пушкіну?

- Біля пам'ятника Воронцову?

- З третього люку біля Дюка?

- Ваш варіант?

Після того, як київський художник Андрій Ярмоленко намалював для обкладинки єдиного в Україні оунліукраїномовного суспільно-політичного журналу «Український Тиждень» (№42/466/ від 19 жовтня 2016 року) ось цей «ЯКІР-ГЕРБ», я знайшов його телефон і обговорив з ним  тему — як він дивиться на те, щоби одесити почали використовувати цей його малюнок?

Він відповів, що якщо в Одесі громадські організації почнуть використовувати цей його якір герб у своїй діяльності (без цілі комерції), то він тільки за і дозволяє робити це безкоштовно.

Але якщо одеські бізнесмени почнуть почнуть користуватися чи цим його малюнком, чи об'ємною фігурою зробленою за цим малюнком у бізнес цілях (з метою фінансового зиску), то тоді треба буде зв'язатися з його адвокатом, бо авторські права.

Ось цей український бойовий якір-герб.

Єдине що треба було би підправити у ньому виготовляючи форму для відливки (звісно, що на мій особистий смак і звісно, що виключно після обговорення з автором), це трошки видовжити його, зробити його трошки «стрункішим».

Якщо б цей наш Якір-Герб, відлитий у бронзі, вже сьогодні стояв на місці Артімійо-Ліптугівскького попсового аполітичного сєрдєчка

(як писав Класик — «повинні ми любити всіх п, з, у… бо ми народ широкий і гостинний»),

то я би перший сфотографувався би біля нього і розіслав би це фото всім своїм друзям і родичам і по Україні і по всьому Світу, по країнам де вони зараз живуть.

І хай він простоїть там, принаймні до кінця війни.

* * *

А вже по нашій перемозі в цій війні і як наслідок, — відродженню туризму,

можна буде спокійно розробляти нову туристичну айдентику нової, вже повоєнної української Одеси.

Напередодні тих подій, 1 травня 2014 року в інтерв'ю журналістці Катерині Сєргацкової, Артьом Давидченко сказав таке:

«Я им куплю виски, если они разбомбят Куликово. Это же как 30 ноября в Киеве,

– рассказывает мне Артем Давидченко, один из лидеров одесского Антимайдана.

– У меня в этом случае руки будут развязаны полностью. Если что-то произойдет с Куликовым полем».…

Артем – брат Антона Давидченко, который уже полтора месяца содержится в киевском СИЗО по обвинению в сепаратизме. Именно Антон возглавил Антимайдан и организовал в феврале лагерь на Куликовом поле. Он занимался пророссийскими движениями в Одессе еще с 2006 года».

Так і сталося 2 травня. В центрі Одеси, в бою, котрий неспровоковано, порушивши всі попередні домовленості про ненапад саме у цей день (бо в цей день на футбольний матч Черноморця з Металістом до Одеси приїхали ще й автори відомої пісні про *уйла харківські ультрас і перед матчем на Соборці був великий мирний український мітинг) підло і нахабно розпочала дружина Антимайдану і першими ними було вбито десятника одеського «Правого сектора» Ігоря Іванова.

І вбили вони саме такого одесита, про якого так полюбляють розповідати ті, що так на словах шанують багатонациональність української Одеси — один дід турок і бабця болгарка, другий дід — росіянин і бабка українка.

 Пізніше, з центру міста бій перенісся до Куликового поля. Де в результаті дебільної тактики оборони антимайданівців і прямого саботажу тодішнього начальника МЧС Володимира Боделана (він 40 хвилин забороняв виїзд пожежних машин на пожежу в будинку профсоюзів) там загинула 31 людина.

Загальна кількість загиблих з обох сторін — 43 (данні з укр. Вікіпедії).

Зараз я вже можу про це писати, бо оголошена владою в Одесі півторадобова «комендантська година» вже закінчилась.

 З 21:00 9 квітня до 6:00 11 квітня в Одесі і всій одеській області від північної Сарати і аж по Ізмаїл на Дунаї на румунському кордоні, оголосили посилену «комендантську годину».

Речник Одеської ОВА пояснив причину так:

-«Ми врахували урок з трагедії, яка сталася напередодні (на залізничному вокзалі) в Краматорську. А також це зроблено з метою – не допустити масового скупчення людей, щоб убезпечити їх від можливих ракетних ударів… бо досі існує велика ймовірність загрози ракетного удару».

Але одночасно та сама влада сама створила всі умови, щоби створити в Одесі таку саму потенціальну ціль для російських ракет, як у Краматорську, а саме — велике масове скупчення людей в будинку залізничного вокзалу Одеси.

Бо напередодні, тією ж самою владою, також було офіційно оголошено, що :

«В период действия комендантского часа вход в железнодорожные вокзалы Одессы и области, а также посадка на пассажирские поезда будут разрешены только транзитным пассажирам, а также пассажирам, попавшим на вокзал заранее, до начала комендантского часа.

Выход с вокзалов может быть ограничен полицией из соображений безопасности.

Просим учитывать это при планировании путешествия и следить за возможными изменениями в расписании».

Тобто — всіх хто мав намір виїхати з Одесі з вечора 9 і до ранку 11-го квітня, одеська влада сама зібрала у «велике масове скупчення людей» у будинку одеського залізничного вокзалу, де всі вони провели ніч з 9 на 10-те.

І слава Богу, що ні вночі з 9 на 10-те, ні в день 10 квітня росіяни, так і не лупанули ракетою по повнісінькому людьми одеському залізничному вокзалі.

Хоча і мішень для них там була вже підготована і вони самі заздалегідь про це були попереджені зрозумілою для них російською мовою через одеські ЗМІ…

Ось, дивіться — ви колись чули словосполучення:

Місто Герой Берлін?

Місто Герой Париж?

Місто Герой Рим?

Чому герої? А тому, що на їх територіях за всю історію людства було багато воєн і визначних битв.

Дикість? Дикість.

Бо героями можуть бути тільки люди. Живі люди.

Але радянськи коміуністи-атеїсти, у 1965 році, за Брежнєва, придумавши цей чисто язичницький кунштюк, вдалися до чистісінького примітивного релігійного поганства — оголосили героєм неживе.

Чим «місто герой» відрізняється від «гора герой», «ліс герой», «ріка герой», «дерево-герой»?

 (бо на тій горі, у тому лісі, на тій річці, під тим деревом колись була якась велика битва)

Придумувалося це, не маюче аналогів в історії цивілізованого людства «ноу-хау» нашвидкоруч, і на колінці», тому вийшло костурбато і незавершено.

Наприклад — якщо є «місто герой», то чому зупинилися тільки на цьому?

А де «вулиця герой»? Де будинок герой? Де третій поверх дев'ятиповерхового будинку герой?

Де кінець кінців квартира герой?

Ще раз повторюю — героями були, є і будуть лише ті люди, котрі той геройский вчинок на території якогось міста учинили.

Але до чого тут вулиці, будинки, каналізація і водопровід цього міста, котрі вже стояли задовго до того геройського людського чину, де живуть зараз живуть, чи жили самі герої, і коті будуть стояти, коли там будуть жити діти і онуки героїв?

У 1789 році, напередодні штурму вже османського Хаджибея, де-Рібас у письмі ген. Попову називав Хаджибей містом :

»…В один час утра Прошу вас мой генерал передать его светлости, что я вполне готов;

канонерские лодки поставлены в хорошем месте, и я начну огонь только тогда когда начнет огонь батарея поставленная со стороны г.Гудовича.

В случае если ГОРОД посмеет стрелять по нас, завидя нас с рассветом, я отвечу только по трем первым выстрелам…

Канонерские лодки будут стрелять по очереди: всех их 28»…

В найавторитетнішій енциклопедії Рос. імперії, енциклопедії Брокгауза і Ефрона, в статті «Одеса» написано:

«В польских актах XIV в. местность О. значится в числе литовских владений…

В XVI в. в ханских ярлыках упоминается бывший здесь Качибеев маяк, принадлежавший Литве…

ОСНОВАН Качибей, вероятно, еще в XV в. и к концу столетия был значительным торговым городом…

После 1772 г. турки еще более укрепили Хаджибей, и взять его нашим войскам в 1789 г. было довольно трудно.

… в 1794 г. Хаджибей был обращен в военно-торговый порт и ПЕРЕИМЕНОВАН в Одессу» (в 1795 году)…

На всю статтю «Одеса» про Катерину ІІ-гу в енциклопедії Брокгауза і Ефрона взагалі не згадується ані пів слова.

Стаття «Одеса» Великій Радянській Енциклопедії (БСЭ):

«ОДЕССА (ЦЕНТР ОДЕССКОЙ ОБЛ.)

город, центр Одесской области УССР.

О. ОСНОВАНА на месте татарского поселения Качибей, первое упоминание о котором относится к 1415...

По Ясскому мирному договору 1791 Хаджибей вошёл в состав России. В августе 1794 в Хаджибее по проекту инженеров Ф. Деволана под руководством А. В. Суворова и Дерибаса (см. Рибас И.) начала создаваться морская гавань…

В 1795 Хаджибей ПЕРЕИМЕНОВАН в Одессу»…

І закономріно, що ще 19 столітті професор В. Надлер (1840 – 1894 рр.) декан історико-филологичного факультету одеського университету писав:

«Волей или неволей приходится признать, что в 1794 году в Хаджибее не происходило никакой закладки нового города и что день 22 августа (2 сентября по новому стилю), который привыкли праздновать с такою помпою одесситы, имеет лишь то значение, что в этот день окончено было заготовление материалов для портовых работ и приступлено было к самим работам, причем, насколько можно судить из документов, не происходило никакого торжества».

А звідки ж взявся цей імперський фейк/міф «заснування» і короткої історії Одеси?

І тут секретів нема.

Бо тут вже починається не історія, а ідеологія і політика. Російська антиукраїнська імперська ідеологія і політика.

Придумав цей міф статистик Воронцова Аполлон Скальковський у 1830-ті роки. А так як це брехня імперська від початку і до кінця, то і дату міфичного «заснування» Катериною ІІ-ю того, що вже давно існувало щоби заради орденів і грошенят ще вдаліше підлизати нижче поясу ззаду тодішній владі, то і дату Скальковський призначив не зі стелі, а саме на 2-ге вересня, на  відомий у ті роки всім його сучасникам день коронації тодішнього імператора Миколи І-го.

І не спинило його навіть те, що 2 вересня 1794 року місто ще називалось Хаджибеєм, а перейменоване в Одесу воно було тільки наступного, 1795 року.

Друге дихання цей міф про «Єкатєріну-матушку основатєльніцу» отримав вже після розпаду СРСР у 90-ті роки минулого століття зусиллями наших одеських до 2014 року латентних, а з 2014 року частково відвертих ватників і українофобів.

Коли пишатися своїм родоводом від «комісаров в пьільніх шлємах» стало вже зовсім западло, з подачи Москви вони згадали про «Новоросію, которую мьі потєрялі под хруст французской булкі» і скоренько перейменували пам'ятник імператриці Катерині в пам'ятник «засновникам Одеси», котрі ніби-то і заснували Новорусскую Одесу на пустому місці — серед безлюдного, безводного дикого поля.

Не всі одесити знають, що у 2007 році новоробний і вже перейменований на «Пам'ятник засновникам» було побудовано Русланом Тарпаном на московські гроші (Лужков дав Тарпану на відновлення цього символу російської імперської присутності в Одесі 5 мільонів доларів)

Тому що «заснування» Катериною Одеси, це той наріжний камінь, на котрому вся ця антиукраїнська новорусская конструкція тримається і якщо висмикнути його з фундаменту, то…

Тому що якщо більшість одеситів і надалі будуть впевнені у тому, що Одесі всього 200 з лишком років, то це значить, що «своїм» вони будуть вважати тільки імперсько-радянський період історії Одеси.

Тобто, вони будут продовжувати вірувати в існуванні неіснуючого в природі «указа о основании Одессы матушкой-основательницей Екатериной», будуть продовжувати вважати, що до того, як сюди прийшли війська Рос. імперії, на місці Одесі нічого не було і що штурмував де-Рібас трьома колонами не вже існуюче з 1415 року портове місто Хаджибей (з фортецею, мечеттю, караван-сараєм, маяком, міськими хамамами, кофейнею-кафене, житловими кварталами, цвинтарем, складами-пакгаузами, котре займали простір від сучасної вулиці Гоголя до сучасної вулиці Канатної, і це місто у тому вигляді, у якому воно дісталося новим завойовникам від османів добре видно на карті Гаджибейської затоки роботи де-Волана 1791-91 років надрукованої ним у 1793 році), а, як брехав Губарь — одинокую крепостушку подле ничтожной татарской деревеньки до 20ті хижин бутового камня и кирпича-сырца крытых камышом.

І якщо імперський миф короткої історії Одеси буде володіти одеситами і надалі, якщо вони і надалі будут вважати правдою міф про «»ісконі новорусскій город Одесу», то як наслідок, одесити будуть підсвідомо чинити супротив змінити хоть щось в місті, будуть опиратися намаганням змінити пріоритети, бо вважатимуть це відступом від « нашого справжнього минулого» до якого ми звикли і яке нам на шкоду переписують на догоду чергової нової київської влади.

Що власне і потрібне Кремлю.

* * *

Неможливо вилікувати хворого, хвороба котрого обумовлена його багаторічним нездоровим штибом життя, якщо хворий вимагає від лікаря:

-«Лікарю, лікуйте мене»,

а сам при цьому не збирається міняти старий звичний нездоровий спосіб життя.

Не було цього фото з однієї причини — справжня дата капітуляції=кінця війни з Німеччиною — 7 травня 1945 року, місто Реймс.
8-го цю перемогу вже святкував весь світ за виключенням СРСР.
Бо Сталіну закортіло влаштувати ще одне урочисте підписання того, що вже було підписано, повторити його у Берліні ввечорі 8-го у присутності маси журналістів, фото і кінокамер (це як друга шлюбна ніч для самодура батька нареченого, бо він, бач, спізнився на першу справжню і вимагає щоб повторили ще раз «на біс» для нього особисто, бо він хоче щоби при людях простирадло з червоною міточкою йому винесли).

А коли з Кремля дали команду радянському народу що вже можна святкувати свою, окрему від решти світу перемогу Колими над Бухенвальдом, бо забаганку Сталіна виконано і другий дубль того що відбулося 7-го ще раз, вже у більш пристойних декораціях, з ліпшим освітленням і парадними мундирами на присутніх було вдало відзнято 8-го, поки всю ніч газети «Правда» і «Ізвєстія» друкували «Приказ верховного главнокомандующего по войскам Красной Армии и Военно-Морскому Флоту № 369», в Москві вже було 9-те травня.

У первых настоящей причиной была невысказанная вслух боязнь того, что если Порох останется, то украинизация Украины рано или поздно станет из разговоров реальностью. Все к этому шло — и квоты на украинский язык на ТВ и радио появились и русского блатняка-шансона по украинскому радио уже почти не услышишь и украинское украиноязычное кино начали снимать…

И тогда они, русскоультурноговорящие, привыкшие, что именно они играют первую скрипку, уже не смогут продолжать быть такими. Потому что им придется переходить на украинский, а нафига оно им надо, когда им и так хорошо?

И внутренне понимая. что все разговоры про то, что Порох страшный барыга — это чепуха, они вслух повторяли как повод «барыгу вон». Потому что даже формально будучи проукраински настроенными, они не не могли себе позволить вслух признаться, что где-то в глубине души они против единственной настоящей Украины — против украинской Украины, но за ее эрзац- за русскоязычную укрАину, олицетворением которой и есть денационализированный до степени русскости никто по национальности Зеленский. А не этот нерусский Порох-Вальцман.

Для вторых настоящей причиной есть их вульгарное понимание самого смысла существования отдельного государства Украина. Не как государства украинской нации, а государства как денационализированного механизма взаимообогащения граждан, где рулит только экономика, а необязательный национальный гарнир к основному финансовому блюду можно менять вечером переключая каналы с украинской шароварщины в исполнении Зеленского на русскую сарафанщину в исполнении Галустяна, с сарафанщины на американскую ковбойщину чисто посмотреть на ставших афроамериканцами негров, или любое другое по вкусу, настроению и дням недели. Лишь бы холодильник был полон и условная колбаса дешевой.

Почему всю историю человечества в одной нормальной крепкой семье одни порядки, а в другой такой же свои, другие и еще нигде никогда никому в мире не удалось заставить одну семью стать крепкой нормальной и успешной копируя и повторяя и применяя у себя абсолютно все внутрисемейные порядки другой успешной крепкой семьи — такой вопрос им даже в голову не приходит.

Для таких самой страшной страшилкой было «воруют» и экономика только из-за этого она и не работает. А национальные интересы интересные команде Порошенко, им вообще неинтересны и непонятны и вообще, это ненужная добавка только все усложняющая и мешающая — тот самый боковой карман, который собаке бежать мешает.

Многие их них, читая вроде правильными словами написанные предвыборные обещания Зеленского, принимали их за чистую монету абсолютно игнорируя тот факт, что формально правильные слова и обещания сказанные аферистом, сказаны им только для того, чтобы охмурить будущую его жертву.

Отсюда и логика по которой раз во всем мире 2$+2$=4$, то стоит только убрать воров, наладить экономику и все пойдет путем, все во всем мире этого хотят и русские тоже, это политики нас рассорили, а нам делить нечего, я посмотрел коронавирусу в глаза и увидел, что он тоже не хочет карантина, поэтому надо договариваться, сойдемся по середине и наконец заживём с коронавирусом в мире дружбе и согласии. Мы-то ему уже будем как свои, он нас и не тронет.

А какой была истиная причина «убрать Пороха» (какой бы его фамилия не была), у ваших знакомых?