Відкрив рахунок російським кораблям, «мацав» Зміїний та застосував міномет «Судного дня»: історія українського морпіха  

Не так давно міський голова Геннадій Труханов відзначив пам'ятним знаком «За оборону Одеси» артилериста 21-ї окремої мехбригади Дениса Дідичука, який 22 березня 2022 року командував артилерійською батареєю, що прикривала узбережжя.

Підрозділ Дениса зміг підбити російський корабель, який обстрілював причали на Дачі Ковалевського, і тим самим запобігти цілком імовірному ворожому десанту в районі нашого міста. Це був другий випадок у світовій історії, коли для ураження морської цілі використовувалася берегова реактивна артилерія.

Перший випадок ураження військового корабля «градами» теж стався в Одеській області. У ніч проти 7 березня 2022-го батарея реактивної артилерії 35-ї окремої бригади морської піхоти відкрила рахунок російським кораблям, ураженим РСЗВ.

Майже два роки подробиці історичної операції були приховані від громадськості. Зі 100% вірогідністю не вдалося навіть ідентифікувати підбиту російську балію. Спочатку експерти схилялися до того, що «бавовна завітала» на патрульний корабель «Василь Биков», пізніше — що на малий ракетний корабель проєкту 1239 «Самум». За останньою версією — вдалося влучити в прикордонний сторожовий корабель проєкту 22460. Саме такий «Смарагд» у листопаді 2018 року стріляв по українських катерах, які намагалися пройти через Керченську протоку.

Кореспондент «Думської» поспілкувався з командиром батареї Іваном Іжицьким, талановитим артилеристом з винятковим бойовим досвідом і просто цікавою людиною.

Невисокий, енергійний, з невеликою бородою. Іван виглядає молодшим за свої 29 років. Він родом із Хмельницької області. У 2017 році закінчив Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Сагайдачного. Починав служити в 32-му окремому реактивному полку Військово-морських сил України. У 2018-му став командиром реактивно-артилерійської батареї 35-ї бригади морської піхоти.

Повномасштабне вторгнення Їжак (такий позивний у Івана) зустрів у чині капітана. Ввірений йому підрозділ прикривав сорокакілометрову ділянку берега від Затоки до Лебедівки.

«Основне завдання було захистити узбережжя від можливого десанту, — згадує Іван Іжицький. — Хоч ділянка у нас була доволі великою, але реально зручних для висадки — три-чотири точки. Ми їх пристріляли й чекали. Пам'ятаю, в ніч на 24 лютого був повний місяць. Я пів ночі відбігав між КСП (контрольно-спостережними пунктами, — Ред.), щоб зорієнтувати бусолі для точного засічення цілі. Потім написав другу: «Чи все гаразд?» — а за п'ять хвилин почув вибухи з боку Одеси. Почали летіти новини, побратими почали писати: «Почалося!»

Наступного тижня на ввіреній ділянці нічого не відбувалося. За словами Їжака, тиша лякала більше, ніж якби було зіткнення. Артилеристи об'єдналися з прикордонниками, у яких були потужні засоби радіолокаційної розвідки. Згодом завдяки їм вдалося виявити й уразити корабель. Вивчали місцевість, виявляли шпигунів і диверсантів. Уперше противник з'явився на горизонті 4 березня — один із постів відрапортував: «Ціль на горизонті».

«Він маневрував, провокував нас, — розповідає артилерист. — Намотував кола, то заходив у наші територіальні води, то виходив, і з кожним разом усе ближче до берега. Три доби, щодня він цим займався, а ми спокійно спостерігали, вивчали його поведінку. У принципі дійшли до того, що він в один і той самий час за одним і тим самим маршрутом працює, прямо за графіком».

До цього часу Маріуполь уже був в оточенні, окупанти пробивалися до Миколаєва. Іжицький щодня телефонував побратимам на більш гарячих ділянках фронту і не знаходив собі місця через бездіяльність.

«Я звернувся до свого начальника майора Віталія Калініна, він підтримав, запросили в командування ВМС дозволу відпрацювати по кораблю, — згадує офіцер. — Я хотів насамперед їх відлякати, щоб вони не почувалися впевнено і нахабно в наших водах».

Командування дало добро, і Іван почав готувати операцію. Противник підходив до берега на відстань 19-20 км. За максимальної дальності «градів» у 20 з половиною кілометрів вразити противника було непростим завданням. Потрібно було висунути машини буквально на пляж. Завдяки прикордоннику Олександру Мірзі, який виріс у цих місцях, вдалося знайти надійне місце, де техніку складно було розгледіти як ворогу з повітря, так і місцевим зрадникам на суші.

«В артилерії найскладніше — це ураження рухомих цілей, — пояснює артилерист. — На суші є дорога, ми знаємо, куди приїде ціль через певний час, а в морі корабель може рухатися як йому заманеться. БМ-21 (122-мм реактивна система залпового вогню «Град», — Ред.) не призначена для точкового удару, повним зарядом вона накриває чотири гектари. Тільки 2% снарядів потрапляють чітко в ціль».

Загалом, як зрозумів читач, розрахувати точку зустрічі російського корабля з українським снарядом було непросто. Щоб збільшити шанси ураження корабля, довелося навіть відступити від деяких правил.

«Ми вели його по радару, — згадує Іжицький. — Дунай (позивний майора Калініна, — Ред.) коригував за допомогою дрона, оснащеного тепловізором. Августин (командир реактивного взводу, старший лейтенант Артем Волошин, — Ред.) працював на точці, практично на бровці схилу. Довелося поставити машини ближче, ніж того вимагають правила, щоб снаряди лягали купчастіше. Загалом, імпровізували».

«Спочатку він ішов рівно, але щойно я поставив точку — почав маневрувати, ніби відчув, — сміється воїн. — Але моя чуйка виявилася кращою. Я не переставив точку, мені здалося, що він просто виляє від нудьги, як на автомобілі. Знаєте, щоб перевірити, як дорогу тримає».

Перша пара пристрілювальних снарядів лягла за кілька метрів за кормою ворожого корабля. Противник зрозумів, що по ньому працюють, і почав розвертатися. Блискавичне коригування, і весь реактивний пакет накриває російську бойову одиницю. Іван згадує, що бійці раділи як діти, коли на екрані планшета з корабля, що палав, почав розлітатися боєкомплект і відійшла рятувальна шлюпка.

За ураження російського корабля герой нашої публікації отримав орден «За мужність» III ступеня. У складі нового підрозділу його відправили деблокувати Миколаїв і звільняти Херсонську область. Артилерист встиг попрацювати навіть із мінометом «Судного дня» 2Б8, здатним стріляти боєприпасами з ядерною боєголовкою. Росіяни давно поставили його на самохідне шасі та назвали 2С8 «Тюльпан», а ось в Україні ці надпотужні гармати залишилися хіба що на постаментах.

«Знайшли два ці міномети в музеї, дали мені й кажуть — працюй, — розповідає Їжак. — З його допомогою ми вибивали росіян із Давидова Брода і тримали плацдарм за Інгульцем. Важко з ним працювати. Там найпростіша міна важить 130 кг. А складати її 45 хвилин, швидко не втечеш із позицій, як на «Граді».

У перерві між боями на Херсонщині Іван Іжицький примудрився взяти участь у ще одній спецоперації, що стала першим кроком до звільнення Зміїного. Разом зі своїми побратимами воїн пристрілявся із системи реактивного вогню по захопленому ворогом острову.

«Це, напевно, через мій характер, — сміється Їжак. — Я дуже легкий на підйом. Мій майор Дунай каже: «Маєш авантюрку, ти ж з «Урагану» працював». Я сказав, що якщо ще десяток орків помре, то я, звісно, за».

4 травня 2022 року величезний «Ураган» (реактивна система залпового вогню калібру 220 мм, - Ред.) завантажили на баржу. Знайшовши непримітне і тихе місце, команда Івана прощупала Зміїний.

«Можна сказати, ми відкрили сезон, — розповідає військовослужбовець. — Хоч і прив'язалися до коси, але навестися все одно виявилося непросто — не сильно, але качає. Задумка була в тому, щоб перевірити, чи є сенс із такого стріляти. Тому що острів маленький, влучити по ньому складно, як у п'ять копійок. У підсумку з 16 снарядів 11 прилетіли по острову. Зрозуміли, сенс є».

Нині майор Іван Іжицький служить в одному з підрозділів героїчних Військово-морських сил України та продовжує захищати Україну!

Автор — Олександр Гіманов