Руїни, російські звалища та скалічені долі: який вигляд має південь України після втечі окупантів  

Понад три місяці тому, 11 листопада 2022 року, нога російського окупанта востаннє торкнулася правого берега Дніпра. Слідчі, прокурори та журналісти досі збирають свідчення злочинів, скоєних «братнім народом», який тепер уже з-за річки продовжує завдавати терористичних ударів по мирних селах і містах.

Чи не щодня в новинах з'являється інформація про знайдені в підвалах будинків катівні. Тиждень тому у звільненій Снігурівці Миколаївської області виявили тіла 27 місцевих жителів, які загинули під час окупації.

Воєнний кореспондент «Думської» Олександр Гіманов відвідав село Давидів Брід на Херсонщині, де 17 лютого співробітники прокуратури ексгумували і перепоховали ще одну жертву безглуздої війни. Слово автору.

У Олени Трофімової тепер дві могили.

Першу, невелику, менш ніж метр завглибшки, 25 червня минулого року викопали удвох сусідка жінки, 70-річна Таміла Васіна, та один із небагатьох чоловіків, які залишилися в окупованому селі, недолугий і вічно напідпитку Василь.

У другу могилу через вісім місяців зотліле тіло Олени вже в труні й з усіма належними почестями опустили родичі, які повернулися до звільненого села.

Я стою на краю села, біля цвинтаря, обнесеного складеним із каменю-дикуна парканом. Біля нього припарковано кілька автомобілів: жовтий ВАЗ-універсал із труною на даху, поліцейська машина і медичний мікроавтобус. Степовий, не по-зимовому теплий вітер колише траву, тріпає похоронні вінки на могилах і висушує сльози у присутніх жінок.

- Ми виїхали 3 квітня, а вона залишилася стежити за господарством, — розповідає сестра загиблої Рита. — Вмовляли виїхати, але вона не хотіла. Нас шестеро братів і сестер у родині було, вона найстарша. Завжди активна, всім допомагала. Наша мама змогла виїхати 13 червня, а через два тижні Олени не стало.

Жінка загинула у дворі свого будинку після того, як снаряд, що прилетів, відірвав їй обидві ноги. Чий саме був снаряд, встановить слідство. Рита впевнена, що стріляли росіяни.

- Ще коли ми в селі були, вони почали гатити та звинувачувати нашу армію, Збройні сили, — згадує вона. — А ми ж не дурні, ми бачили, що це вони роблять. Бачили, як виїжджають і стріляють.

Позбавлене впізнаваних ознак, висушене тіло ретельно оглядають судовий медик, прокурор і слідчий поліції. Після всіх необхідних процедур і заповнення паперів Олену акуратно разом із покривалом переносять в оббиту червоною тканиною труну й опускають на дно нової могили. Туди ж - збитий із двох дощок безіменний хрест.

Останню руду грудку землі на кришку труни кидає Ольга Дьячкова, сваха загиблої. Кидає лівою рукою, бо правої в неї немає: відірвало того ж дня, коли загинула Олена. Ольга змогла добігти до школи, де розташувалися окупанти, і переконати їх перетягнути висячу на шматках шкіри руку джгутом Есмарха, вколоти знеболювальне і відправити до найближчого шпиталю. На допомогу Олені вони йти відмовилися, і до ранку жінка стекла кров'ю.

За словами прокурора Романа Гута, це вже 11-та ексгумація за три тижні роботи на довіреній йому ділянці. Роман народився і виріс у сусідньому селі Мала Олександрівка. Син воює на Донбасі, дружина — у Великій Олександрівці працює лікарем.

- У кожному селі, де стояли окупанти, зафіксовано зґвалтування, грабежі, крадіжки та вбивства, — каже прокурор. — Я не хочу давати емоційних оцінок, але, на моє глибоке переконання, це можна описати одним словом — «звірство».

Перший раз окупанти пройшли через село, не затримуючись, 28 лютого 2022 року. Отримавши по зубах у Баштанці та під Вознесенськом, відкотилися назад. Місцеві відраховують окупацію малої батьківщини з 9 березня. Величезна колона техніки рухалася того дня з четвертої до 10 ранку.

- Стояв страшний гул, коли вони заходили, — розповідає Рита. — Ми одразу у вайбер, листуватися. Навіть передати не можу, яка їх тьма була. У школу заселилося 1200 осіб. Ми на розі якраз живемо. У мене донька у вікно дивилася. Вона ще не розуміє, їй не так страшно було.

Мешканці згадують, що спочатку будинками пройшлася росгвардія. Озброєні автоматами, коли десять, коли 15 осіб влаштовували рейди, шукали атовців і патріотів.

- Ці ще нормальні були, — згадує Ольга Думич. — До деяких заходили в будинки, до деяких ні, записували дані, хто живе. Сказали, щоб ми не боялися, що вони, мовляв, прийшли з миром, нас визволяти від якихось нацистів і бандерівців і все буде добре. Обіцяли, що не даватимуть солдатам мародерити.

За якийсь час у село заїхали буряти й кадирівці. Будівлю сільради окупували «днрівці». Почалися грабежі та крадіжки. Чоловіків призовного віку, які залишилися в селі, затримали та вивезли до Каховки. Закрилися магазини, аптека, зникла електрика.

- Женю Волошина забрали, — зітхає Ольга Думич. — Я якраз прийшла під школу просити, щоб вони допомогли померлу корову на скотомогильник відвезти. Там мати його прийшла, Галина, просити, щоб випустили. Він повернувся потім через місяць чи два. Нічого не розповідав, але було видно, що йому довелося перенести щось страшне.

20 травня російські терористи обстріляли колону мирних жителів, які за заздалегідь оголошеним коридором намагалися виїхати з окупованої території. Загинуло троє людей, ще шестеро дістали поранення.

За вісім місяців окупації в Давидовому Броді не залишилося жодної вцілілої будівлі. Зірвані дахи, знесені стіни, зрешечені автомобілі, розбиті вікна… А найжахливіше — скалічені долі, підірване здоров'я і відібрані життя.

Як казарму окупанти використовували школу. Будівля оточена окопами, бліндажами та капонірами. В останніх досі іржавіє спалена українською артилерією Z-техніка. Навколо — традиційний для російських військових срач: розкидана пластикова тара від «чеського пива» виробництва рф і мінеральної води, пляшки від української горілки та шампанського, банки з-під консервів «Дружба народів». Посеред внутрішнього подвір'я навчального закладу — перевернутий вибуховою хвилею дитячий автобус.

Від самої школи мало що залишилося. Основний удар артилерії припав на фасадну частину, яка завалилася з другого на перший поверх, поховавши під собою склад боєприпасів і, судячи із запаху, кількох окупантів. Крізь щілину в будівельному смітті можна розгледіти з десяток протитанкових мін. Слава Богу, без детонаторів.

Створюється чітке відчуття, що окупанти намагалися використовувати як смітник будь-яке доступне приміщення. У Будинку культури звалище влаштували в оркестровій ямі, у сільраді паковання від сухпаю валяються поруч із фекаліями.

На вулиці зустрічаємо місцеву жительку Тамілу Васіну, яка допомагала викопувати могилу для загиблої Олени. Жінка повільно бреде вздовж зруйнованих дощенту хат. Таміла все життя прожила в Давидовому Броді, наприкінці 1990-х жителі обрали її сільським головою, потім до пенсії працювала головним бухгалтером сільради.

В окупації жінка втратила чоловіка, ворожі ракети розбили хату, розірвали корову та іншу живність.

- Нікому не побажаю залишитися, — ділиться спогадами Таміла Яківна.

Ми стоїмо з нею біля скинутого з постаменту бюста Олександра Суворова. Ім'я імператорського генералісимуса носив за радянських часів місцевий колгосп.

- Перший час ховалися від обстрілів у погребі. Коли хату розбило, ми, щоб дощем не заливало, намагалися дах закрити. Чоловік тягав сам важкі речі, і в нього лопнув кишківник. Траса на Берислав була закрита, і ми не могли його вивезти, потім пішло зараження. Я бігала до росіян по лікаря. Прийшов малий, каже: «Не встиг училище закінчити, можу лише рану перев'язати». І все. Потім усе-таки вийшло його в лікарню вивезти. Він там місяць лежав, але не впорався, помер.

Росіяни, які втекли за Дніпро три місяці тому, залишили після себе безліч нагадувань. Поля навколо села всіяні боєприпасами, то там, то тут із чорнозему стирчать хвостовики ракет, у вигорілих посадках причаїлися десятки смертоносних пристроїв: «пелюстки», касетні боєприпаси, що не розірвалися, протитанкові міни та бозна-що ще.

За день піротехніки проводять від трьох до п'яти контрольованих підривів вибухонебезпечних предметів, які зібрані по посадках, бліндажах, дитячих садках і покинутих приватних будинках. На розмінування школи пішло два дні - знайшли одну пастку і величезну кількість боєприпасів, що не розірвалися.

Ще одним нагадуванням про те, що до ворога трохи більше ніж 60 км по прямій, служить бойова пропаганда. Автомобільна радіостанція без зусиль ловить тут радіохвилі російського божевілля, де пісні про якесь купецтво (XXI століття, на хвилиночку) змінюються хвацьким шансоном «На ваші санкції ударимо танцями», а музичні блоки розділяє реклама соснової олії. І добре, якби цим обмежувалися, проте щопівгодини з динаміків лунає беземоційний голос диктора, який зачитує з аркуша зведення про те, що Бахмут захищають іноземні найманці, а у звільнених (читай, знищених) населених пунктах знаходять нацистську літературу, надруковану за гроші держдепу.

В останні місяці окупації в селі з довоєнним населенням у майже дві тисячі осіб залишалося лише 54 жителі. Нині, попри відсутність у Давидовому Броді світла і газу, до своїх домівок ризикнули повернутися 350 селян, серед яких 32 дитини.

Останньою людиною, з якою нам пощастило поспілкуватися перед від'їздом до Одеси, стала листоноша Тетяна. Жінка теж пережила всю окупацію. Одного дня росіяни звідкись дізналися, що її син воює з 2014 року в АТО, прийшли з обшуком, ставили на коліна і навіщось фотографували в погребі.

- Ми були мічені: у нас син воює. Хтось нас 20 травня здав, можливо, сусідка. Ми думали, що вони нас уб'ють. Їх вибивали кілька днів. О четвертій годині ранку вони почали відходити. А о пів на другу бачимо, як наші хлопці заходять. Такі чумазенькі, наші морпіхи. Одеські. Ви б їх бачили, такі красені. Ми жили без світла десять місяців, але це зараз не головне, головне, що окупантів тут немає.

Автор — Олександр Гіманов