Поля-«їжаки», собаки-людожери та села-привиди: одеський байкер розповів, як возить гуманітарку до прифронтових районів Миколаївської області  

Ще півроку тому ці хлопці ловили адреналін на трасі, ганяючи на мотоциклах, і вчили байкерів-початківців хвацько керувати залізними кіньми, а сьогодні у них нове «захоплення» – допомагати мирним жителям на прифронтовій території. Кілька разів на тиждень волонтери з громадської організації Hello moto вирушають до найвіддаленіших районів Миколаївської області, щоб доставити воду, продукти та частинку надії на те, що незабаром пекло, яке влаштували російські окупанти на українській землі, закінчиться.

Керівник організації Hello Moto Одеса Сергій Сергієнко розповів «Думській» про роботу волонтерських гуманітарних конвоїв та про свої враження, які він збирає дорогою до пунктів призначення.

«Бува, їдеш, а поле, наше гарне, українське поле, все, наче їжак, втикане снарядами. Такий біль бере! Адже ми й досі живемо ніби у двох реальностях. Повертаєшся з цього пекла, де люди навіть не можуть пройти вулицею, випроставши спину, лише перебіжками, а в Одесі ніби немає ніякої війни – літо, тусовки. Сюрреалізм! Дай Боже, щоб нікому не довелося в цьому каятися», — каже Сергій Сергієнко.

Сергій і сам не до кінця усвідомлював реальність того, що відбувається, поки не почав їздити до прифронтової зони. Та й кому хочеться вірити в те, що в двадцять першому сторіччі за примхою божевільного тирана армія рашистів буде так холоднокровно винищувати наш народ і стирати з лиця землі цілі міста… Але зруйновані вщент будівлі, старенькі, які залишаються жити в руїнах, тому що не можуть відірвати себе від дому, покинута ворожа техніка, яку Сергій побачив на власні очі, дуже швидко змусили усвідомити те, що відбувається.

До війни Сергій Сергієнко був тим, хто вмів жити у моменті. Він професійно займався улюбленою справою – мотоспортом. Понад 12 років тому за його ініціативи в Одесі з'явилася мотошкола для всіх бажаючих придбати мотоцикл і навчитися ним керувати. Тут можна було не тільки освоїти ази водіння, а й навчитися контраварійної їзди, швидкісного маневрування та гальмування. А у 2011 році за підтримки мотошколи було створено службу екстренної мотодопомоги СЕМПО, яка надавала всебічну допомогу мотоциклістам, які потрапили у ДТП. Трохи пізніше члени спільноти навіть отримали дипломи парамедиків та професійні аптечки, що дозволило їм встановити чергування містом.

У вільний час члени мотоспільноти не лише зустрічалися та активно проводили дозвілля, а й займалися благодійністю – збирали допомогу для медичних закладів та дитячих будинків. Тому коли в Україні розпочалася повномасштабна війна, байкери швидко знайшли, за що взятися.

«У нас тут хлопці, які хочуть служити, але їх із якихось причин не беруть до лав ЗСУ. Я, наприклад, комісований у 2010 році і не можу піти на службу», — розповідає Сергій.

Таким чином сформувалася команда з 15 осіб – це інструктори, стоматологи, бухгалтери, моряки, програмісти та підприємці. Є серед них і жінки. Однією з перших підключилася до волонтерства тендітна дівчина на ім'я Ганна. У неї в команді особлива місія – вона фіксує життя у сірій зоні на фотокамеру. Значну роль у команді відведено і дружині Сергія Ользі. Однак до прифронтової зони подружжя ніколи не їздить разом – щоб у разі непередбачених ситуацій було кому виховувати їхню дитину, каже Сергій.

Першим кроком стала участь байкерів у патрулюванні Одеси під час комендантської години. Головне спостереження за місяці патрулювання – повне ігнорування одеситами правил воєнного часу.

«Люди ніяк не реагують. А поліцейські, не маючи можливості покарати їх, просто перевіряють документи. Порушники не несуть матеріальної відповідальності, хоча я вважаю, що добре було б запровадити таку норму закону і буйних доставляти до райвідділу, молодих відправляти до військкомату», — каже наш співрозмовник.

За його словами, часто трапляються любителі «русского міра» з листуваннями в російських телеграм-каналах, п'яні водії та дрібні злодюжки. Але найкориснішою функцією нічного патрулювання, на думку волонтера, є затримання наркокур'єрів.

«Їх трапляється дуже багато», – зазначає Сергій.

Лише патрулюванням волонтери мотоспільноти не обмежилися. Побачивши необхідність допомоги цивільному населенню, а саме потребу в питній воді для Миколаївської області, вони почали діяти. Вирішили їхати до Миколаєва та завантажили мікроавтобус 2,5 тоннами води у пляшках, яку байкери купували за свої кошти. Місце зупинки обрали інтуїтивно – на першому перехресті в районі Сухий Фонтан. Дізнавшись, що хлопці роздають воду, місцеві жителі розвантажили бус за лічені хвилини. Тоді стало зрозуміло, що такі поїздки стануть регулярними.

Завдяки тому, що добрий друг Сергія Аркадій Дабагян – керівник організації Червоного Хреста у Миколаївській області, волонтерам доводилося заїжджати до найвіддаленіших районів області. Він давав інформацію, де допомоги волонтерів люди потребують найбільше. Одним із найважчих спогадів для Сергія залишається поїздка до Корабельного району Миколаєва, коли там не вщухали обстріли.

«Ми потрапили у двір із кількох сталінок, куди за два дні до цього прилетіла ракета. Незважаючи на те, що там мало що вціліло, люди залишалися там жити. Було ще холодно, люди сиділи на вулиці, контужені, враження було моторошне», — згадує Сергій.

Наразі, за спостереженнями волонтера, у нанеселених пунктах Миколаївської області практично не залишилося дітей та молоді, а за гуманітарною допомогою приходять здебільшого люди за 50-ть. А буває, що в селі, в якому до війни мешкало понад тисяча людей, залишилося лише 30-40.

Іноді волонтери потрапляють у села-привиди, де, крім кількох пенсіонерів, їх зустрічають лише зграї осиротілих домашніх тварин. Тож віднедавна байкери почали возити ще й корм для них. Проте якщо коти можуть ловити польових мишей чи птахів, то собакам важче знайти їжу у покинутому селі. І часом їжею для зграй здичілих собак стають кинуті на українській землі тіла окупантів. У зв'язку з цим у прифронтовій зоні намітилася ще одна серйозна проблема — ветеринари кажуть, що у собак, які спробували людське м'ясо, змінюється психіка.

«Місцеві намагаються відстрілювати таких собак, бо вони стають агресивними та вже розцінюють людину як їжу. А щодо трупів російських військових, це справді так. У кращому випадку окупанти спалюють їх, і такі місця кремації ми бачили. Трупи розкладають на шинах і підпалюють. Очевидно, їм не потрібно звітувати перед родичами», — розповідає Сергій.

Чи не в кожній поїздці байкери потрапляють під обстріли — коли чуєш вибухи не вухами, а тілом, каже Сергій. У таких випадках волонтерам доводиться ховатися у бомбосховищах або сидіти у кюветах. Часто поради місцевих жителів буквально допомагають волонтерам врятувати життя.

«Бабуся старенька підійшла і каже, мовляв, хлопці, давайте швидше ховайте бус із зворотного боку, бо наші відпрацювали і зараз буде відповідь. І я вам скажу, вони рідко помиляються», — каже Сергій.

Безпека для волонтерів – на першому місці, тому всі екіпіровані турнікетами, джгутами, бронежилетами. Кожен знає, за якою командою потрібно лягати на землю, що можна, а що не можна чіпати, адже на полях багато снарядів, що не розірвалися.

На жаль, траплялося волонтерам бачити й трагічні випадки, — розповідає Сергій. Одного разу хлопці стали свідками, як боєприпас ворожого «Піона» прилетів поряд з молодим хлопцем, котрий біг за водою через стадіон. Часом волонтерам доводиться надавати допомогу пораненим, перетягувати джгутами розірвані чи ампутовані кінцівки та зупиняти кровотечі до приїзду медиків.

Іноді завдяки тому, що машини обладнані вогнегасниками, байкерам доводилося брати на себе роль пожежників і рятувальників. Коли 23 квітня одна з ворожих ракет влучила у житловий комплекс «Тірас» в Одесі, Сергій із товаришами оперативно вирушили на місце трагедії.

«Я брав участь у розборі завалів тієї квартири, де загинули три покоління – бабуся, донька та онука. Ми своїми руками їх діставали, і мене це дуже вразило. Я бачив, як істерили мужики, бо це неможливо переварити. Це був той момент, після якого у мене не залишилося жалю до окупантів. З 14 року ставало зрозуміло, що вони не зовсім адекватні, а зараз, коли я побачив на власні очі яку «любов» вони несуть по всьому світі, все стало зрозуміло остаточно», — каже волонтер.

Сергій згадує, що тоді познайомився з жителями сусідньої із зруйнованою квартирою у «Тірасі». Жінка розповіла, що лише за день до ракетної атаки у пошуках спокою та безпеки вони виїхали з Миколаєва до Одеси.

За час візитів до прифронтової зони у волонтерів набралася ціла колекція військових трофеїв. Здебільшого це уламки різних снарядів, які Сергій дарує волонтерам за кордоном.

Кілька разів байкери їздили за гуманітарною допомогою до Німеччини, звідки привозили не лише продукти, а й медичні засоби та ходунки. Ліки та медичні пристрої хлопці передавали відділенню Червоного Хреста та військовому госпіталю, а продукти доставляли мирним жителям на передову. Також було кілька поїздок до західних регіонів України та допомога з Америки. Наразі волонтерів чекають у Болгарії, Франції, Туреччині та Польщі.

Одеські волонтери вступають у конгломерації з фондами та організаціями, привертають увагу закордонних помічників. Наприклад, відомий гуманітарний волонтер Елісон Томпсон повністю сплатив купівлю продуктів для двох гумконвоїв, а це сотні тисяч гривень. Активну участь у волонтерстві спільно з байкерами бере БФ «Країна 4.5.0», зокрема її керівник Вікторія Кротова та волонтер Аліса Мелкумян.

Всю гуманітарну допомогу, привезену з-за кордону, волонтери декларують та звітують за кожну пайку. Вони вирішили не передавати гуманітарні вантажі на баланси організацій та фондів і все доставляють на місця та передають людям особисто до рук.

Зрештою, ділиться Сергій Сергієнко, волонтери стали залежними від адреналіну таких поїздок та від бажання допомагати.

«У нашому випадку ситуація посилюється тим, що ми маємо нагоду проїхати туди, куди не можуть інші. У мене залежність від того, що ми можемо проїжджати далі і далі та надавати допомогу людям. Мені було достатньо побачити вдячні очі людей один раз», – каже Сергій.

А нещодавно місто виділило волонтерам невелике занедбане приміщення, в якому вони планують обладнати склад, щоб активніше допомагати ще й переселенцям.

Автор Надія Маркевич, фото Ганна Баратинська