Старий, невдаха-контрабасист і 16-річний жиголо: багатогранний талант артиста найкращого одеського театру  

Культурний оглядач «Думської» Ірен Адлер розповідає про багатогранний і самобутній талант видатного театрального діяча нашого міста, який виступає в одному з найкращих театрів не лише Одеси, а й, мабуть, і всієї України.

Завсідники театру «На Чайній» з особливим задоволенням відвідують моновиставу Владислава Костики «Вихід». Тут Влад грає абсолютно несхожу на себе особистість: закомплексованого, недоглянутого, неадекватного музиканта, який міцно п'є, якого обтяжує навіть його непопулярний інструмент. Режисер Євген Резніченко зробив усе, щоб глядачі побачили невдаху-контрабасиста.

А по життю Влад, звісно, перша скрипка театру. Непристойно талановитий, шалено чарівний, переможно сексуальний, він грає, ставить, викладає і змушує заздрісників злісно шипіти: «С-с-с-самозакоханий!». І є в кого закохатися, скажу я вам (вистава «Паоло і Франческа», де наш герой постав тим самим фатальним, неперевершеним Паоло, додала артистові і шанувальників, і хейтерів). Чи грає Влад сліпого молодого американця («Маленький Донні, який переміг морок»), чи вельми літнього італійця («Люди похилого віку») — це завжди стовідсоткове потрапляння в образ. Чим заздрити, краще повчитися працьовитості та віри в себе (хоча якщо таланту недобір, все буде марно).

З 2011 року Костика працює в театрі «На Чайній», з 2012 до 2017 був також артистом Одеського театру юного глядача імені Юрія Олеші, де, на хвилиночку, зіграв Гамлета, і нехай постановка сама по собі була суперечливою, роль, про яку мріє практично будь-який актор, вдалася. У 2012-му Владислав закінчив Одеське театрально-художнє училище за спеціальністю «актор драмтеатру», у 2016-му — Харківський національний університет мистецтв (ХНУМ) імені Котляревського за спеціальністю «актор театру анімації», тобто театру ляльок.

Передумов для побудови театральної кар'єри доля начебто не давала. Тато помер, коли Владу було лише вісім, мама працювала то продавцем, то барменом майже цілодобово. Бабусі могли б виручити, але їх не було, і навчання в хлопчика просувалося погано.

«У нас не було в школі театру, зате я співав на шкільних святах, для мене це був привід прогулювати уроки, — зізнається Влад. — Я хотів якось внутрішньо бути артистом, але театр терпіти не міг. Коли нас водили зі школи в театри, я шукав слушну мить, щоб звалити, не дивитися цю нісенітницю, в яку не вірю, від якої мені не смішно і не сумно. Після 11-го класу я вступав у політех і у водний за балами, ходив на підготовчі курси. Але зрозумів, що не хочу бути інженером, у мене з точними науками так собі. І мама мене вмовила піти в ПТУ на автослюсаря вчитися, там лише рік навчання. Я пів року повчився в ПТУ на Ленінградській, на більше мене не вистачило. Взимку я дізнався, що є у нас театрально-художній коледж в Одесі, і почав готуватися до вступу.

Я нічого не знав про Станіславського. Мені було майже 19, і я був переконаний, що коли ти хочеш стати артистом, приходиш до театру і тебе беруть або не беруть. Не знав, що на це вчаться. Мені сказали в училищі вивчити вірші, я вивчив, прийшов, вступив. Причому вивчив штук двадцять віршів Єсеніна, і більше нічого не знав. Якби раптом мене попросили почитати щось крім Єсеніна, я б не зміг».

Дізнавшись, що «на це вчаться», Влад став вчитися дуже завзято. Результат з'явився не відразу.

«Я, звичайно, люблю себе похвалити, взагалі не позбавлений самолюбства, на щастя, є люди, які мене охолоджують, — посміхається Владислав. — Навіть якщо я десь проявляюся, як гусак самозакоханий, то хоча б доводжу справою, що маю для цього підставу. Але в коледжі був одним із найсереднісіньких на курсі. Майстер наш мене якось не особливо бачив, у мене навіть жодної п'ятірки з майстерності не було. З нашого курсу я став актором і Настюша Борисова, яка працює в обласній драмі. Усі інші — ні. Мені були цікаві майстерність, мова, сценічний рух, хореографія, профільні предмети. Все інше я погано вчив, у мене тому немає червоного диплома, трійки з усіх непотрібних предметів.

Удома в мене є книжки з філософії, сам купую, історію театру дуже люблю, теж купив багато книжок. Читати я почав у коледжі. Наш хореограф Сільветта Едемівна Атауліна, вона в «Масках» зараз працює, свята людина. За розкладом хореографія у нас була раз на тиждень. Вона з нами займалася шість разів на тиждень, була такою мамою на курсі. І ось вона змушувала читати. Тепер я повернутий на профільній літературі, пов'язаній із технікою мовлення, акторською майстерністю. Якщо обирати між художньою літературою і профільною, завжди виберу профільну».

На другому курсі щаслива випадковість допомогла Владу стати одним із «чайників».

«Я хотів звалити з другого курсу коледжу і вступити до університету Карпенка-Карого, там тоді набирав курс Рушковський, у нього була найсильніша майстерня, — розповідає артист. — Поїхав до Києва, вступив, але вступив на контракт. А за контрактом платити не міг навіть половину суми. Ми з мамою ледве нашкребли грошей, щоб я поїхав на іспити. І я в засмучених почуттях повернувся до Одеси. Мій педагог із мовлення Ольга Кондратьєва, яка ставила «Якби акули стали людьми», сказала: «Слухай, мені тут хлопчик потрібен, я приведу тебе в такий театр, недержавний, там пограєш».

Я прийшов у театр «На Чайній», та там і залишився. Потім був у нас спектакль студійний «Свята сімейка», а я ж студію і тренінги не відвідував, але до мене підійшов режисер Саша Онищенко зі словами: «У нас хлопчика не вистачає, хочеш грати?». Я кажу: «Звичайно, хочу». Виходить, я довчався на третьому курсі, останньому, і вже грав дві вистави. А ближче до випуску, у травні, ми почали читати п'єсу «Ave Марія Іванівна» і репетирувати потроху. Так мене прихистили Саша Онищенко (директор театру «На Чайній», — Ред.) і Таня Параскева».

Звісно, Олександр Онищенко став справжнім учителем для Влада.

«Саша зіграв головну роль у моїй долі, він мене навчив усього, що я зараз вмію, чим я керуюся. Він головний критик мій, якщо починаю задаватися, він знаходить потрібні слова, щоб мене опустити на землю. Саша мені завжди дуже допомагав, це видно хоча б за тією кількістю ролей у його виставах, які я зіграв. Більшість його вистав у Театрі «На Чайній» — за моєї участі.

Ідеальний варіант становлення артиста відбувається, коли дають дуже різні ролі. Сашко застерігає: «Не грай тут Донні, не повторюйся». Зараз Саша в армії, ніяково його зайвий раз турбувати, як і наших акторів Олега Фендюру та Вову Ангела, які теж служать. Олег Шевчук повернувся, його звільнили. Але хоча Саша трохи відірваний від театрального процесу, він зробив мені величезний подарунок, прийшов до мене у звільнювальний день на мою виставу «MORE», потім зробив якісь зауваження, але загалом похвалив».

Чорна комедія «Дві дамочки в бік півночі» дає змогу артистові перевтілитися в кількох чоловічих персонажів, зокрема, в 16-річного жиголо. А ось у «Старих», де його партнерами стали Денис Фалюта і Валерія Задумкіна (тепер її у виставі замінила Марія Кабакчей), Влад грає 76-річного Луїджі Палью, та так, що навіть руки стають артритними, з розпухлими суглобами. Повна ілюзія! Невипадково Владислав Костика і Денис Фалюта отримали премію за найкращу чоловічу роль на міжнародному театральному фестивалі «Vasara» (Літо).

«Ми дуже довго це репетирували з Сашею Онищенком, близько року. Були перерви, тому що я довчився тоді ще на заочному в Харкові разом із Лєрою Задумкіною. І майже рік ми репетирували без ось цих старечих масок.

Сашко сказав правильну річ: «Якщо на сцені будуть тільки люди похилого віку, то через десять хвилин це набридне. Якщо немає дії і немає історії, немає ваших взаємин, буде просто прикольно: молоді грають старих». А потім Саша покликав наших постійних глядачів, стареньких двох чоловіків і таку ж глядачку. Ми брали в них інтерв'ю, знімали на камеру, вони розповідали про життя, ми спілкувалися з кожним десь годину-півтори.

У підсумку нічого не залишилося у Дениса з того, що він підглянув у свого дідуся. Я щось для себе у свого знайшов. Одягнув капелюх, окуляри, і якось так воно пішло саме. Але, знову ж таки, це був останній штрих. Саша в цьому допомагав, стежив, щоб ми не награвали. Знаю, що все виходить переконливо, але намагаюся про це менше думати, а то одразу ж починає виростати в ділянці верхівки щось із золота і дорогоцінного каміння», — посміхається Влад.

З 2017 року Костика — педагог в Одеському театрально-художньому коледжі. Сподівається, що з часом і педагогом виявиться хорошим:

«У всіх життєвих справах я досить ледачий. У театрі готовий репетирувати, скільки потрібно, не втрачаючи ентузіазму. Тільки я знаю, скільки в це вкладаю. Як педагог я, звісно, молодий і недосвідчений, але мені вдається домогтися результату, хоча й не завжди. Зі студентами намагаюся багато працювати, десь умію їх заразити своєю ідеєю. Викладаю вже майже сім років, когось за цей час так і не заразив… А є такі, що в професію, як то кажуть, вдаряються. Я ж зі сценічної мови педагог і з майстерності, акцентую на техніці, диханні, голосі.

Останні два роки всі заняття веду українською мовою, мені це подобається, хоча раніше я нею ніколи не думав і мало говорив. Поставив виставу «MORE» українською, але сам у ній граю польською, це справляє вибуховий комедійний ефект. Актор Міша Гошар зробив зручну транскрипцію, він знає польську фонетику, орфоепічні норми. Польська близька до української, я сам перекладав за допомогою словників п'єсу з польської на українську, і потроху звик. Хочу тепер зіграти як актор українською, і працюю над цим, практикуюся».

Поки Олександр Онищенко, головний диригент, так би мовити, оркестру «чайників», служить не Мельпомені, а Марсу, перша скрипка, тобто Влад Костика, несе особливу відповідальність. Цю музику можна слухати вічно!

Автор — Ірен Адлер, фото Володимира Андрєєва та з особистого архіву артиста