У кожного століття — своє середньовіччя: що об'єднує папуаське полювання на відьом і російські «шахеди»

Наш невтомний Дмитро Жогов, перший знавець усякої чортівні, приніс новий матеріал. Звісно, про відьом — точніше, про захист тих, кого звинуватили в чаклунстві. І це у 2025 році. Свій репортаж про журналістку, яка бореться з середньовічними забобонами, він здав якраз до Дня пам'яті жертв звинувачень у чаклунстві.

Цього разу його занесло навіть далі, ніж ми могли припустити — в Папуа — Нову Гвінею, де жінок забивають камінням, спалюють і калічать за «сангуму». Вам здається, це далеко і не має до нас ніякого відношення — просто прочитайте до кінця.

Існують офіційні міжнародні дні. Це ті, які затвердила ООН. Проникливі промови з трибун, паради, покладання вінків, часом страйки. Ну як 10 грудня — День прав людини (Human Rights Day) або 20 червня — Всесвітній день біженця (World Refugee Day).

Є міжнародні дні та свята жартівливі. День обіймів, день кунілінгусу, день піци, день лівої п'яти. Ці взагалі хто завгодно міг придумати — тіктокери, рекламщики, блогери. Деякі — веселі, деякі — тупі, але всі вони неофіційні. Хоч і називаються словом «міжнародні».

А іноді трапляються й такі: сьогодні, 10 серпня, — День пам'яті жертв звинувачень у чаклунстві (International Day of Remembrance of the Victims of Witch Hunts).

Що це за звір? Цей день теж неофіційний. Але цю дату просувають активісти, правозахисники, дослідники. Деякі організації, такі як «Адвокація на захист звинувачених у чаклунстві» (Advocacy for Alleged Witches) і «Міжнародна мережа проти звинувачень у чаклунстві» (International Network Against Accusations of Witchcraft), проводять акції та кампанії саме 10 серпня.

Виявляється, в цей день 1628 року був страчений Йоган Георг Фукс, канцлер міста Бамберг (Німеччина) — високопоставлена і шанована людина, звинувачена в чаклунстві. Ця дата символізує перехід полювання на відьом від «маргінальних жертв» до «будь-якої людини», незалежно від статі, стану чи освіти.

Здавалося б — і Бог з ними. 1600 якийсь затертий рік. Згадувати в цей день багаття Інквізиції або Салемські процеси? Це заняття студентів істфаку.

Виявляється, все не так, і справи про вбитих відьом не тільки припадають пилом в архівах Ватикану. Сьогодні більш ніж в 60 країнах світу люди піддаються переслідуванням, остракізму, тортурам, їх навіть вбивають — тому що їх звинуватили в чаклунстві.

МАРДЖОРІ, ЯКА РЯТУЄ ВІДЬОМ

Одесу атакували шахеди. Трасуючі риски куль у нічному небі креслять пунктири. Гуркіт вибуху — і миттю зникло світло в сусідній багатоповерхівці. У мене лампочка кілька разів блимнула, але не згасла.

Я лише з досадою поглянув на світильник. Дуже не хотілося, щоб наша розмова перервалася. І особливо не хотілося знову залишитися в спекотній задусі та темряві. Я розмовляв з дівчиною з розумними очима, журналісткою з Папуа — Нової Гвінеї.

У мене — північ. У Марджорі Фінкео (так її звуть) — робочий ранок. Але на роботу вона не пішла — лихоманка Денге. Для мене це звучить як Ебола. Страшно та екзотично. Але Марджорі каже, що пару днів — і все пройде.

Вона — моя колега, журналістка, яка рятує жінок, звинувачених у чаклунстві. Тих, кого забивають камінням, спалюють, ховають живцем або рубають мачете. Я прочитав про неї у французькій газеті. Здається, в Le Monde: безстрашна борчиня з забобонами в країні, де їх безліч. А це інколи небезпечно. Я розшукав Марджорі в соцмережах і запропонував поговорити про її роботу.

Я ще здивувався, що у неї відкритий профіль у Facebook. Я читав, що вона отримує чимало погроз через те, що захищає жінок, звинувачених у чаклунстві. Чесно, я хотів зрозуміти, як можна любити країну, в якій щодня відбувається насильство. Де банди контролюють райони. А в лісах, кажуть, досі є племена канібалів?

Коли Марджорі погодилася на інтерв'ю, вона лежала з лихоманкою Денге, я сидів за «двома стінами», і мені акомпанував гуркіт «шахедів», а у неї була температура під 40, і ми мило розмовляли про людську дикість, мракобісся і способи, як з ними боротися.

^{Фото люб'язно надано Марджорі Фінкео}

Марджорі часто їздить в інші країни. На курси журналістів. На всілякі семінари. І в США, в тому числі. Чому вона не залишиться там? Можливо, вона задається тим же питанням, знаючи, що я живу в країні, яка воює за своє право на існування. Де ніхто не застрахований від прильоту ракети або «шахеда». Ймовірно, це і є патріотизм.

Марджорі за свою країну — горою. Вона припиняє всі мої спроби заговорити про канібалізм. Мовляв, люди часто неправильно сприймають їхню культуру, а насправді людей там ніхто не їсть!

«Канібалізм дійсно існував у минулому, але це було ще до того, як Австралія взяла під контроль Нову Гвінею — у 1950-х роках. Зараз у нас зовсім інші проблеми, які набагато важливіші!», — пояснює вона.

На мій сором, я дійсно дуже мало знаю про Папуа — Нову Гвінею. Мій батько був моряком, і я в дитинстві вивчав морські карти й прокладав його маршрут. Я знав, що він йде в Сінгапур, потім в Японію — і поруч була Папуа — Нова Гвінея. Але він чомусь туди жодного разу не заходив. Для мене ця країна була terra incognita.

І лише недавно я дізнався, що Папуа — Нова Гвінея підтримує Київ в ООН.

Що колишній міністр закордонних справ Джастін Ткаченко — етнічний українець. Його, щоправда, вже зняли зі скандалом, але сам факт! Що прапор Гвінеї схожий на чорно-червоний прапор УПА. Що війна побічно вдарила і по економіці Папуа — Нової Гвінеї. Я навіть подивився відео голого вождя або шамана племені Хулі, де він висловлює підтримку Україні.

У 2021 році найбільша щоденна газета Папуа — Нової Гвінеї Post Courier почала щотижня публікувати матеріали про насильство SARV (Sorcery Accusation Related Violence — насильство, пов'язане зі звинуваченнями в чаклунстві).

Вони включали розслідування, історії жертв, аналіз наслідків атак і репортажі про роботу правозахисників. Марджорі була автором цієї рубрики. Вона пояснює, що головна мета — підвищити обізнаність і змінити сприйняття проблеми в суспільстві.

Щорічно в країні відбуваються сотні випадків насильства через звинувачення в sanguma (чаклунстві). За рік може бути від п'ятдесяти до ста вбивств. А тортур, побиття — і зовсім дуже і дуже багато. Давайте на одному прикладі все і пояснимо.

СУХА ВЕРБА В ГІРСЬКИХ МІСЦЯХ

До села Лаколам, провінція Енга, веде відмінна дорога. Туди ходять маршрутки. Не треба прорубувати мачете дикі зарості та по пояс у воді пробиратися до аборигенів з обличчями в бойовому розфарбуванні.

Звичайно, в горах є місця, дістатися до яких можна тільки на одномоторному літаку або здійснивши дуже складний піший похід. Там мешкають племена, які живуть у дерев'яних каркасних хатинах зі стінами з листя каруки — довгими й колючими. Замість цементу — глина. Чоловіки ходять у головних уборах, зазвичай висотою більше метра, зроблених з тисяч смарагдово-зелених жуків.

Але виявляється, і туди добираються, в тому числі й українські, місіонери! І живуть там місяцями, проповідуючи аборигенам слово Боже. Екзотично? Ще та як. Тисячі мандрівників із захопленням пишуть про красу диких племен. Вже влаштовують тури з Москви для нуворишів, щоб подивитися на дикі племена. А там — яка-не-яка, а копійка і самому племені капає. Ляпота?

А подорож до Лаколам більше схожа на поїздку в… Березівку. Тільки у нас — степи. У них — зелені гори. І хвацькі водії. Вони так вправно і несподівано кружляють по «серпантину», що дух захоплює.

А від тутешньої «Березівки» ще треба пройти або проїхати по ґрунтовій дорозі. У нас такі хутори, села розкидані по карті. Суха Верба. Або Красносілка. Так і тут.Є хатинки простих людей. Є «торти» — або замки місцевих нуворишів.

Марджорі у своїй статті пише:

«Мама Люсі Опоскі була 50-річною і дуже сильною жінкою. Вона була люблячою і турботливою дружиною, повною життя. Мати сімох дітей, вона була шанованою матріархом родини Опоскі в селі Лаколам, провінція Енгa. Родина трималася на силі Люсі, яка була першою з двох дружин. Вона тримала свою родину разом, вирощуючи величезні сади, щоб прогодувати 14 дітей — 7 своїх і 7 від другої дружини.

Крім того, вона розводила свиней і курей, щоб продавати їх і оплачувати навчання дітей шкільного віку. Життя було безтурботним, сім'я була щаслива, і їхня безпека залишалася непохитною, оскільки вони жили поруч з розкішним особняком мільйонера Джейкоба Люка.

Він помер недалеко від свого будинку. На прогулянці. Після цього почалося полювання на відьом.

^{Джейкоб Люк і його будинок}

Люсі та ще сім невинних жінок були схоплені розлюченими місцевими жителями та звинувачені в чаклунстві. Натовп підозрював: жінки з села використовували чаклунство, щоб з'їсти серце Люка!

Люсі витягли з будинку, побили та кинули на автомобільну шину. Жінку катували, змушуючи дивитися її сім'ю. Синів, які нічого не могли зробити, щоб врятувати свою матір. Вони катували її і змушували назвати інших жінок, «які їй допомагали в чаклунстві».

«Коли змучена вимовила імена інших, вони облили її гасом і підпалили».

Після цього натовп кинувся шукати інших. Схопили ще дев'ятьох. Вижили тільки дві. І подібне відбувається постійно. Так що це не Суха Верба під Березівкою.^{Пастор тримає череп своєї дружини, яку звинуватили в чаклунстві і вбили сокирою}

СТРАХУ ПОПЕРЕКИ

«Якщо мені доводиться висвітлювати випадок, коли жінку підвішують, а під її ногами розпалюють вогонь з шин — то це справа про чаклунство. Зазвичай тортури тривають понад шість годин, в той час, як все село підтримує те, що відбувається. Жінці розпечені металеві прути вводять в інтимні місця і змушують зізнатися», — розповідає Марджорі

Робота над такими репортажами — це завжди високий ризик.

«Ми виїжджаємо на місця тільки з поліцією і правозахисниками, які можуть втрутитися і врятувати жертву. Тому що, якщо ми приїдемо без захисту, то самі можемо стати жертвами нападів з боку жителів села. Але їдемо».

Я їй співчуваю і кажу, що наші журналісти теж часто ризикують своїм життям.

Згадую події 2 травня. Роззявлені пащі та божевільні очі прихильників «русского мира». Вони були готові вбивати. І з радістю взялися стріляти в одеситів. Кореспонденти «Думської» кілька разів були поранені. Не тільки там, не лише тоді.

Я кажу, що, потрапляючи в полон, українські журналісти піддаються нелюдським тортурам. Вона мені співчуває, знає, що таке фанатизм, помножений на дикість. Іноді це навіть про ставлення до жінок у Папуа — Новій Гвінеї.

«Бути жінкою-журналісткою і працювати в сфері безпеки в цій країні — непросте завдання через безліч культурних особливостей і традиційних вірувань. Чоловік тут — глава сім'ї та громади, тому жінці-журналістці складно добувати репортажі, особливо у віддалених селищах», — пояснює Марджорі.

Жінки не мають права приймати рішення, брати участь у переговорах і є найбільш вразливою групою під час племінних конфліктів.

«Жінок-журналісток не завжди вітають, — додає вона, — і нам доводиться шукати способи домовитися, щоб отримати інформацію».

Говорить, обережно зважуючи кожне слово. Недарма пройшла десятки тренінгів і курсів. Її мова — відшліфована.

Я ж скажу простіше, там жінці в присутності чоловіка краще мовчати. Чоловік не повинен ходити по воду в селах — це обов'язок жінок. Жінки дуже дивуються і навіть лякаються, коли з ними заговорили туристи. Я знаю, що в гірських племенах є старі жінки з двома пальцями на руках або навіть одним. Такий був звичай: вони відрубували собі пальці в ритуалі скорботи. Якщо вмирав хтось із членів сім'ї, то жінка повинна була відрубати собі палець.

І все ж Марджорі здається щасливою у своїй «Mama ground». І їй так хочеться, щоб в них не бачили екзотичних дикунів.

«Я впевнена, що багато людей, які приїхали в Папуа — Нову Гвінею, закохалися в нашу прекрасну країну. Тут найкращі пляжі для серфінгу, тропічні ліси, річки і водоспади».

^{Фото люб'язно надані Марджорі Фінкео}

«Місцеві жителі і громади — хороші люди, особливо в віддалених селах і провінціях. Конфлікти у нас відбуваються тільки між власними племенами, а не з чужинцями».

На цьому ми закінчуємо розмову, а через кілька днів її профіль у Facebook зникає. Я роблю висновок, що їй знову погрожували. Жінок звинувачують у чаклунстві, катують і вбивають по всьому світу. Ви думаєте, це нас не стосується?

Талібан — друг Росії — постійно практикує страти жінок за чаклунство. У Чечні — справжні облави на «чаклунок». Їх, щоправда, поки не рубають мачете, а змушують принижено просити пробачення по телебаченню. Все як любить Кадиров.

Невігластво не збирається здаватися. Але озброюється не тільки мачете, а й ракетами, «шахедами». І воно буде наступати…

Головне — не боятися. І не здаватися невігластву. Так робить моя колега — Марджорі Фінкео. Так робимо і ми.

Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов