Захисники душ: як українські вчителі переживають війну та окупацію

Сьогодні країна відзначає День працівників освіти України.

Свій матеріал спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов присвячує усім українським вчителям, які зіткнулися з війною та окупацією.

Коли Аліна Василівна навчала дітей-переселенців в одеському притулку смажити оладки, я одразу відзначив для себе: ось це справжня Вчителька. І мені відразу захотілося величати її на ім'я-по батькові.

Вона зі знанням справи значимо розповідала, скільки додати дріжджів, як збивати тісто. Чому на тісті виступають бульбашки. Принагідно пояснювала, як потрібно одягатися під час готування.

Діти, два хлопчики та дві дівчинки, заворожено слухали й поспішали витерти стіл, заколоти зачіски, щоб не потрапило волосся у страву, збити тісто.

У неї чисто вчительський голос, здатний звучати, коли треба, владно й чітко. А коли й ласкаво: «Ось так береш тісто і на сковорідку! Ага! Вимазалася в борошні! Тепер розумієш, для чого фартух потрібен».

Оладки виходили підсмажені, шипіли й прискали маслом, їх подавали з чорничним варенням.

- Тепер помили посуд і прибрали за собою на столі. І будемо займатися.

Вони займалися математикою, читали. Усе робили з охотою.

Вночі був приліт. Поруч, у собор. Він сумно охнув відлитими в Греції дзвонами. Запалав.

Вибухова хвиля гулом прокотилася притулком. Тріснуло кілька вікон. Вона підскочила, напружено вслухалася в темряву. Вила сигналізація на машинах, гавкав собака. Засмерділо гаром.

Вона подумала: дивно, чому серце не калатає, руки не трясуться? Вона чуйно слухає, чи немає ще прильотів, наче звір із пружинистими м'язами, що вже звик до грізних звуків.

- Ми звикли до вибухів, — розповідає вона. — Виє сирена. Стріляють. А ти йдеш собі вулицями, як ні в чому не бувало. Ловлю себе на думці: Аліно Василівно, ти взагалі оборзела! Ти втратила страх! Є така приказка. Якщо ви бачите в будь-якому місті України людину, яка під час тривоги або вибухів спокійно собі йде і не реагує на це, будьте впевнені — вона з Херсона.

Поцокала по підлозі кігтями Ляля, маленька собачка. Нервово облизується. Тявкнула на гул за вікном. Теж бойовий собака.

Вони з Аліною везучі. Багато пережили разом.

Щойно приїхала з Одеси провідати квартиру в Херсон, узяти деякі речі — ба-бах! Приліт у їхній дім!

- Я підстрибнула на табуретці, з Лялею на руках.

Живуть вони з чоловіком у гуртожитку-чотириповерхівці. Прилетіло в дах, у технічний поверх. Пошкодило тримальну стіну.

- Така величезна дірка, два на три в діаметрі, — нарікає Аліна. — На щастя, і світло, і газ, усе залишилося. Єдине, ми не знаємо, що з комунікаціями опалювальними. Ми навіть не можемо допроситися нікого, щоб прийшли перевірили.

За вікном ахають залпи. Ляля підтявкує:

- Це наші! — задоволено каже Альона. — Давайте, милі! Давайте! Коли наші хлопчики стріляють, і воно там влучає, то це для нас, як колискова.

Аліна веде зараз уроки дистанційно і бігає по інстанціях, намагаючись когось змусити відремонтувати будинок — до осінніх дощів, щоб вода крізь дірку не полилася. Поки що марно.

Викладає інформатику для початкових класів. І фізкультуру. Раніше працювала завучем.

Аліна вмикає радіо, першу-ліпшу станцію, і Ляля співає. Під Шуфутинського «Єврейський кравець». Жалібно підвиває.

Скільки років собачці, невідомо. Аліна названа мама.

- Лялечка з'явилася на другий день після визволення Херсона, — бере песика на руки Аліна. — Я завжди мріяла про такого маленького, запазушного песика. У неї були господарі, лікарі. Але вони втекли чи то до Криму, чи то до росії. Залишили собаку сусідам. А потім він якось опинився у наших партизанів. Доводилося їй і голодувати, «мівінку» їсти, сухарики гризти.

А потім партизани принесли моїй свекрусі й кажуть: «Нам треба далі йти, визначте в хороші руки!» Я як її побачила, вирішила, що вона моя-моя.

На Лялечку я можу виплеснути всю свою любов, ніжність і ласку. На жаль, онуки зараз далеко від мене. Ось їй все і дістається.

КОЛАБОРАНТИ, ПСЕВДОРЕФЕРЕНДУМ І МАМКА БУРЯТА

53 загальноосвітня школа в Херсоні, на думку Аліни Василівни, чудова. Хороший дружний колектив! У кількох містах працювала, і в столиці, але ця школа чимось привабила.

- 24 лютого донька телефонує: «Мамо, збирай усе! Усі документи, війна почалася!» Ми з донькою працюємо в одній школі. Із шостої ранку батьки почали масово писати: «Даші сьогодні не буде, Петрика не буде…» І тут же школа оголосила на три дні дистанційне навчання. Потім ще продовжили. Важкий, смурний час.

Звісно, батьки запитували: «Аліно Василівно, що робити? Їхати чи ні? Я говорила як мама і бабуся: «Навчання — це, звісно, важливо, але набагато важливіше — життя і здоров'я ваших дітей. Відвезіть дитину, якщо є куди відвезти.

Ще коли Аліна працювала в київській школі, у них було дуже розвинене національно-патріотичне виховання. На багатьох фотографіях вона з дітьми у вишиванках з українськими символами. Аліна й сама брала участь у Революції Гідності. В окупацію всі ці фотографії довелося заховати.

Школу окупанти закрили. Охорону поставили.

- Перша зустріч з окупантами відбулася дивно. На запах, — розповідає вона мені.

- Це як?

- Іду ринком, риюся в телефоні й відчуваю, як біля мене таке віяння… поту, бруду, затхлого чогось. Я голову підіймаю, а біля мене пройшло двоє з автоматами. Було страшно.

Ой! У нас тут анекдот був! Йде ринком бурят-окупант і веде із собою щось. Мамка його метр у стрибку з кепкою. Одягнена в радянські спортивні штани з витягнутими колінами. І зверху на ній щось таке, що в нас навіть на брудну роботу не надягають. І ось він їй купив наш херсонський помідор. Великий такий помідор! Вона йде ринком і вхопила помідор обома руками, і вся вгризлася в нього і така: «Холосе! Смачна!»

А всі продавці тихо іржуть. Ну, формений цирк приїхав!

В окупації доводилося стояти в черзі по кілька днів у банку, щоб отримати тисячу гривень. Доводилося стояти в черзі з 600-700 осіб за молоком. Чоловік 100-200 по хліб. І весь час було страшно. Коли стоїш у черзі і їдуть дві-три машини, навантажені цими виродками, а зверху сидить кулеметник у масці, весь закутаний. І ти думаєш: «Господи, тільки б у нього не здригнувся палець». А вдома, коли чуєш стукіт у двері, одразу переживаєш: хто прийшов? А вони ж могли в будь-який момент у будь-яку квартиру увійти.

- Колаборанти-вчителі зустрічалися?

- Була одна колега, вона сама родом із росії. Я її зустріла в день «референдуму», вона мені стала розповідати, як усе добре! Які хороші зарплати!

Я дивлюся на неї й питаю: «Про що ви зараз говорите?» — «А ти що, не бачиш? У них зарплати які великі!» — «Так це все скоро закінчиться», — «Ні! Зараз підійдуть ще сили, відсунуть хохлів від Херсона якомога далі, і будемо жити тут спокійно!»

І я згадала одного свого улюбленого героя: «Дайте його хоч за горло потримати!» (Прокоп Серко з кінофільму «За двома зайцями»). У мене так руки й потягнулися. Але не можна було: дуже багато поруч людей.

Страшно було в день «референдуму», коли всіма квартирами ходили двоє цивільних і двоє військових з урною для голосування і бланками. Я принципово не хотіла брати цей бланк. Ще я того дня ходила на ринок і бачила точку, де голосують просто на ринку.

А вони бюлетені відкривали і дивилися, хто як проголосував. І запитують у мене: «Ви голосувати будете?». Я: «Ой, хлопці, якби я знала, що ви прийдете, я б даремно не ходила. Я вже сходила, проголосувала сьогодні».

Вони потопталися і пішли.

- А вербувати вас намагалися? Учителі окупантам потрібні були.

- Спроба була. Я відмазалася тим, що в мене лежачий батько і мені треба бути з ним. Навіть якби вони залишилися в нас надовго, я б пішла працювати прибиральницею, продавчинею, але не вчителем!

Ми хоч і невелика нація, але ми сильні. Дивується весь світ, як ми досі тримаємося. Нам же ніхто більш як три дні не давав. Вчителям України, які жодного дня не працювали на кацапську школу, я хочу сказати: спасибі вам, дорогі! Я вас люблю тільки за те, що ви з України! А ще моїм колегам — українським вчителям, напередодні свята хочу побажати натхнення, здоров'я, креативності та творчості, бо саме від нас із вами залежить, яким буде майбутнє покоління нашої держави, а значить, якою буде наша Україна!

Автор — Дмитро Жогов