Голоси з фронту: що означає День визволення Одеси для тих, хто захищає її сьогодні

Нумо чесно: ви згадали, що сьогодні — день визволення Одеси?

— Ми сьогодні пішли на Алею Слави покладати квіти! — вигукнуть нечисленні. — Ми шануємо дідів!

— Досить щороку розколупувати ту саму ранку. «Ми шануємо, ми пам'ятаємо, ми можемо повторити!» — роздратовано кажуть інші. — Он, 411-та батарея в занепаді. Шануєш — бери пензлик, фарбу і зафарбовуй намальовані хуї на танчиках. І на небо поглядай — а то прилетіти може від таких самих фанатів «дідів»!

А що з приводу 10 квітня думають військові?

Я запитав у знайомого старшини другої статті, який у мороз і дощ на бойовому посту захищає Одесу від дронів, як він ставиться до цієї дати. Він дико глянув на мене, прохрипів застуджено:

— Не повіриш — мені насрати на 10 квітня! Я стою на тому ж місці, де 1941-го стояли радянські солдати, і займаюся тим самим. Але мені глибоко начхати. Ось моя думка — і думка моєї обслуги. Ми, матроси України, захищаємо сьогодення і сподіваємося на майбутнє.

У бійців — гострі, жалючі, як морозна крупа на морському квітневому вітрі (так-так, цього року і квітень мінусовий може бути), слова. Симоньян і Соловйов надихнулися б: «В Одесі плювати на «дідів»! Терміново в номер!». Вони весь час хочуть зловити нас на уявному «фашизмі». А у нас для них — тільки лють, втома і біль. Я поговорив із десятком знайомих мені солдатів, матросів, старшин, сержантів, офіцерів. Були й ті, хто послав, куди подалі.

— Яке 10 квітня? Я в Сумській області. Тут онуки «дідів» можуть повторити.

Але були й ті, хто погоджувався на розмову. Скажу одразу, я не виключив жодної відповіді через те, що вона суперечить моїй думці. З кимось із моїх співрозмовників я навіть готовий посперечатися, а когось вважаю надмірно радикальним. Але це їхні думки. Вони мають на це право.

^{Зображення створено за допомогою штучного інтелекту}

ОЛЕКСАНДР БОНДАР, МОЛОДШИЙ ЛЕЙТЕНАНТ 21-ї ОКРЕМОЇ МЕХБРИГАДИ

— Що для тебе, як для одесита і воїна, означає 10 квітня? Ця дата — вона для тебе жива, мертва, байдужа, важка чи болісна, може радісна чи та, що дає надію?

— Для мене цей день перетворився на фарс із божевільними бабками та рядженими ветеранами. У мене дід воював, у нього орден Червоної Зірки та орден Слави III ступеня. Але він ніколи цим не хизувався і ніколи не розповідав, через що йому довелося пройти. Зараз я розумію, чому він так чинив.

Зараз уже ні для кого не секрет, що після звільнення Одеси одна окупація змінилася іншою — почалися зачистки, від яких загинуло людей не менше, ніж від німців і румунів. Цей день має бути днем пам'яті, а не шабашем проросійськи налаштованих громадян з «дідами на палицях».

ГЛІБ ОВЧИННІКОВ, МОЛОДШИЙ ЛЕЙТЕНАНТ 18-го ОКРЕМОГО БАТАЛЬЙОНУ МОРСЬКОЇ ПІХОТИ

— У нас є День деокупації Херсона — і це реально неймовірне свято. Усі пам'ятають, як Херсон гуляв: прямо в ніч, коли заходили Лицарі Зимового Походу (це наша одеська 28-ма мехбригада, — Ред.) та інші бригади. Там були всенародні гуляння! А я сидів, блін, у посадці, в холодній, у підорському окопі під Снігурівкою, дивився це все, через Starlink — і дивився із заздрістю. Тому так, День деокупації — це справжнє свято!

Що стосується 10 квітня: потрібно не викреслювати цю дату з пам'яті, не скасовувати, не знецінювати, а розставляти правильні акценти. Совок із цього робив «велику перемогу російського народу». І це був прямо важливий наратив, який повторюється і в сучасній росії. Коли путлєру поставили запитання: «А що, якби українці не воювали на вашому боці?» І він відповів: «Ми б все одно перемогли, всіх перемогли, нація перемогла».

І в радянські часи, і в сучасній росії — це важливий наратив. І нам важливо його позбутися. Важливо хірургічно видалити цю пухлину з відзначення 10 квітня.

І зрозуміло, що потрібно багато років роботи таких інституцій, як Український інститут національної пам'яті.

КОСТЯНТИН СЛОБОДНІЧЕНКО, ПІДПОЛКОВНИК-АРТИЛЕРИСТ, УЧАСНИК ВІЙНИ У 2014-2024 РОКАХ (звільнений за станом здоров'я)

— Мій дід захищав Одесу 1941 року. У бригаді Осипова. Зник безвісти.

Батько розповідав мені, що якось у молодості їхав у трамваї, і до нього звернувся незнайомий чоловік:

 — Ти випадково не син Костянтина Слободніченка?

  — Так.

  — А я з твоїм батьком воював. Я побіг по воду для «Максима», а коли повернувся — там залишилася тільки вирва від влучання.

— Сказав — і вийшов із трамвая. Батько казав, що був настільки ошелешений цим, що не встиг вибігти за ним із вагона. Так із цим і жив. Другий дід під Харковом потрапив у полон.

Німці тоді українців відпускали з полону. Він повернувся додому під Одесу. Був директором школи в селі. Четверо маленьких дітей. Дружина (моя бабуся) померла. У 1944 році після звільнення його знову мобілізували.

Коли пішов знову, то мамі (моїй прабабусі) сказав, що вже не повернеться. Загинув 1944 року в Югославії. Побачив, як місцеві виїхали на заміноване поле. Побіг до них — і підірвався. Що цікаво: їхній полк тоді воював у Югославії проти козачого формування з Дону у військах Ваффен СС. На їхній міні, ймовірно, і підірвався.

Я приїжджаю на 411-ту батарею іноді — просто походити. Лікарі теж рекомендують ходити.

Занепад повний. Я б розділив його на дві частини: військовий меморіал і парк відпочинку. А військовий меморіал — на дві секції: Друга світова війна і наша російсько-українська війна. Там можна було б проводити патріотичне виховання молоді.

ОЛЕКСІЙ ГУБСЬКИЙ

У Другій світовій війні українці здебільшого боролися за чужі інтереси людожерських імперій. На зміну німецько-нацистській окупації прийшли совєти, яскравим наступником та ідейним продовжувачем яких є сучасний кремлівський рашизм. Лише жменька відважних боролася за самостійну українську державу. Їхня боротьба була боротьбою приречених. Саме пам'ять про цих незламних і нескорених мені хочеться шанувати. Пам'яті заслуговують також усі жертви тієї світової бійні.

На моєму городі під Харковом досі збереглася могилка, до якої ми щороку приносимо квіти. Там покоїться перша дочка моєї бабусі — моя тітка, яку я ніколи не бачив. Її звали Галочка. Вона загинула 23 серпня 1943 року, в день так званого «визволення Харкова», коли точилися запеклі бої за наше село. Їй було лише 7 років. Сім'я ховалася в погребі. Молода бабуся (доньку вона народила в 16 років) тримала її на руках. У погріб влучила радянська мінометна міна. Усіх контузило. Осколок міни влучив Галочці просто в серце. Дитина у матері на руках. Коли з війни повернувся дід, він ледь не збожеволів від горя. Своїми руками розкопав могилу, щоб переконатися.

Бабуся згадувала: коли в селі стояли радянські війська, до хати зайшов вгодований радянський офіцер. Галочка, якій тоді виповнилося близько п'яти років, несподівано кинулася на нього з кулачками та криком:

— Це через вас, рогатющі дядьки, мого таточка забрали на війну!

— Приберіть божевільну дитину! — кричав офіцер, ошелешено відмахуючись.

А виразу «рогатющі дядьки» я за все життя не чув — ні в побуті, ні в українській літературі. Його вигадала і викрикнула просто в обличчя Війні маленька українська дівчинка, яка тужила і сумувала за своїм татом. Можливо, вона й справді бачила, як з-під їхніх кашкетів пробиваються роги?

ЄВГЕН ШИНКАРЕНКО, СОЛДАТ 25-ї ДЕСАНТНО-ШТУРМОВОЇ БРИГАДИ

— Для мене 10 квітня — це день, коли Одесу від банди нацистських катів «визволили» радянські кати. Москва знову стала головною в Одесі. Так, якоюсь мірою я тепер трохи інакше сприймаю солдатську працю, службу, простого солдата, якого радянська влада ніколи не поважала й утилізувала своїх же солдатів так само, як зараз це робить наш ворог — адже це була приблизно та сама влада, просто тоді з трохи іншою ідеологією.

10 квітня — це день, коли одна окупація змінила іншу. Ось так я сприймаю цей день.

Цього дня хтось несе квіти до танка, хтось жартує в телеграмі про «визволення від «дідів», а хтось у броні та з теплаком дивиться на небо, щоб не прилетіло. У кожного своя Одеса, а хтось із одеситів так далеко від рідного міста. І в кожного — своє 10 квітня.

Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов