Змови не було, Одесу захлеснула хвиля трагічних збігів: непопулярна версія подій 2 травня (колонка)

Події 2 травня 2014 року безпосередньо торкнулися нашої улюбленої редакції. Тоді двоє наших колег, які зараз служать у Силах оборони України, опинилися в самому епіцентрі того, що відбувається. Михайло Шмушкович теж був там - бачив усе на власні очі, і на Грецькій, і в Єврейській лікарні, куди привозили постраждалих, зокрема нашого тодішнього головного редактора Олега Константинова, який отримав вогнепальні поранення.

Сьогодні Михайло поділиться своєю версією того дня - непопулярною, непростою, і, ймовірно, неприйнятною для багатьох прихильників обох таборів.

Зараз дуже багато речей, про які я буду говорити, здаються дикими. Тому що відтоді минуло багато всього, що було шокуючим і для країни, і для кожного з нас. Сьогодні, наприклад, остаточно стало зрозуміло, що рф не поверне нам Крим добровільно, тоді це було зовсім неочевидно. Уже пролилася кров на Донбасі, був наступ української армії, який зупинили тільки регулярні війська рф. Уже з'явилися «л/днр», потім широкомасштабне вторгнення, всього не перерахувати.

Так от, не міряйте події 2014-го лінійкою 2025-го. Повторюся, багато речей, які здаються дикістю зараз, тоді були для Одеси та її політикуму чимось абсолютно тривіальним.

Обмовлюся одразу, що головною причиною подій 2 травня в Одесі були спроби організації «русской весны» і російське (ще не повномасштабне) вторгнення в Україну. При цьому, я переконаний, що якби не проходила в місті одночасно мерська компанія, таких масштабних сутичок і такої кількості загиблих не було б.

Давайте згадаємо, як це було. В Одесі зразка 2014-го був чіткий поділ на Євромайдан і Антимайдан. Всередині кожного існувала велика кількість груп, які мали своїх, абсолютно різних лідерів. І у всіх цих людей (з обох сторін) були колосальні амбіції.

При цьому один із головних учасників протистояння з проросійського боку Сергій Долженков, відомий на Куликовому Полі під ім'ям Капітан Какао, вже щосили піарився як місцевий політик, а в кулуарних розмовах запевняв: «Гурвіц зараз буде мером Одеси, у мене буде в будь-якому разі все добре». Можливо, для таких заяв були підстави: його брат Олег Долженков — вірний соратник Гурвіца протягом багатьох років. Хоча сам Олег роботу на Великого і Жахливого на конкретно цих виборах заперечував. Вплітали у справу і батька обох, генерала міліції у відставці та колишнього керівника Інститут внутрішніх справ Олександра Долженкова.

Є думка, що саме Капітан Какао Долженков зупинив одну зі спроб захоплення будівлі СБУ, щоб не допустити непотрібних загострень ситуації в місті. Судячи з усього, він справді вірив, що для нього немає різниці, який із таборів переможе, і що вважатиметься перемогою.

Усередині кожної з груп точилася боротьба за гроші та майбутні політичні дивіденди. Усі були молоді, злі та голодні. При цьому між лідерами Антимайдану і Євромайдану йшла комунікація, і не завжди таємна. Командири «Куликова поля» нейтралізували російського радикала, пітерського чорносотенця Антона Раєвського, який пропонував фізично ліквідувати лідерів одеського Євромайдану. Своєю чергою, лідери Євромайдану закликали групи самооборони з інших міст України не приїжджати в Одесу і не «розбиратися» з Куликовим полем — мовляв, самі все вирішать.

У розмовах, у будь-яких комунікаціях завжди була ця думка: «Ми місцеві, між собою завжди розберемося». Коли у квітні, після початку АТО, за вказівкою з Києва підкріплення все ж таки прийшло, активістів «Самооборони», які прибули, розташували на блокпостах на кордонах міста — щоб уникнути ексцесів і ускладнення ситуації в місті.

У квітні активісти Євромайдану й Антимайдану разом брали участь у суботнику з метою привернути увагу до спроби знищити частину парку Перемоги. Не дивно: зовсім нещодавно багато представників обох таборів входили до коаліції «Генеральний протест» (масштабної неформальної громадської організації), чудово між собою спілкувалися, координували дії і навіть проводили спільні акції прямої дії. Так, Антон Давидченко (майбутній лідер одеського Антимайдану), Олексій Албу (нині троцькіст-сепаратист-утікач) та Сергій Гуцалюк (отаман українських козаків, нині — офіцер у Силах оборони) разом ламали паркан у сквері біля колишнього кінотеатру «Вимпел». Ідеологічні протиріччя не заважали їм співпрацювати у важливих для міста питаннях.

Увечері 1 травня, напередодні подій, частина «Одеської дружини», яка переїхала з Куликова поля, організувала в парку 411 батареї традиційну майовку. На запрошення господарів на ній були присутні кілька лідерів Євромайдану з сім'ями, і під час абсолютно дружньої зустрічі обговорювали мирні спільні плани на літо.

Головне, про що ми зараз говоримо: обидва ці табори були мозаїчними, аж ніяк не монолітними.

В Одесі вже був досвід, коли 2005 року за вказівкою команди Гурвіца руками Фучеджі та його підлеглих показово розганяли біло-блакитний і «вітренківський» наметові табори біля мерії та пам'ятника Дюку. Наступного року — знесення пам'ятника Леніну на Куликовому полі, який намагалися захищати комуністи. Виходить, у одеської влади і міліції вже був досвід відносно безкровного розгону великої кількості людей з отриманням політичних дивідендів.

І штаб Труханова, і штаб Гурвіца намагалися працювати і з антимайданом, і з євромайданом. Ба більше, намагалися працювати фінансово. Висування другого кандидата від Куликового поля, Олексія Албу, було профінансовано штабом Гурвіца. І він на першому етапі почав активно ставити намети, загалом бурхливу діяльність розвинув. Щоб відтягнути собі частину «ватних» голосів.

Тоді не було вимоги понад 50% голосів, не було двох турів. Набрав просту більшість голосів, просто більше за інших — і ти мер. Таким чином, крайній лівий боротьбист Албу, майбутній учасник батальйону «Призрак» ЛНР де-факто працював на Едуарда Гурвіца, помаранчевого кандидата.

При цьому частина Євромайдану не приховувала своїх контактів із Геннадієм Трухановим. Узяти того ж Марка Гордієнка, Євгена Резвушкіна і ось усю цю історію. Усюди була величезна кількість переплетень, боротьба за гроші, групи тощо.

А паралельно, нагадаю, йшли вибори президента і ціла низка політичних партій вела перемовини з керівництвом МВС, а ті говорили з частиною Антимайдану, яка була готова перейти в парк на 411 батареї. Ба більше, якась їхня частина навіть переходила: їм почали передавати гроші, щоб вони там могли облаштуватися.

У тих, хто пройшов 2004 рік, Помаранчеву революцію, було гарне розуміння того, що з ними зробить одеське сонце в червні. Число противників Ющенка зменшувалося просто на очах, якраз тому, що вистояти у спеку — фізично неможливо. Спочатку на Куликове поле виходили тисячі (серед них вчителі, медики та інші бюджетники, які не зовсім добровільно це робили), пізніше їх стало 500 осіб, до літа — близько 300, зрештою і сотні не було. Витримати цю спеку, без єдиного натяку на тінь неможливо ні за які гроші.

Залишалося просто пройти цей важкий період, з 9 травня, далі вже було очевидно, що Антимайдан схлопувався. Тобто, зрозуміло було, що не трапилася російська весна вже в Дніпропетровську, в Миколаєві, в Херсоні.

Деяка небезпека ще була, навіть Стрєлков говорив, що його кликали в Одесу, але відстань занадто велика, логістика занадто складна, і все це вже сходило нанівець.

Але сталося 2 травня. Багато членів Одеської самооборони в особистих розмовах не приховували того, що цього дня мало відбутися показове знесення наметового містечка. Решта сміливців, з якими ще не домовилися про гроші, героїчно підуть на Меморіал 411 батареї, ну чи будуть побиті.

Це така ситуація він-він. Коли всі у виграші. Євромайдан і кандидат Едуард Гурвіц отримують колосальну електоральну перемогу. Антимайдан — не здавався, але під натиском проклятих бандерівців перемістився.

Кожен із цими результатами, максимально прийнятними для свого електорату, йде на вибори й отримує свої результати. Припинень і переплетень була колосальна кількість, ніхто в Одесі в такому кровопролитті не був зацікавлений.

За те, що план вийшов з-під контролю Гурвіц поплатився кріслом. Якщо до 2 травня він обходив усіх конкурентів, то після — всі ці опоненти, взявши на озброєння риторику про винуватість саме Едуарда Йосиповича, буквально обвалили його рейтинг. Зрозумійте, однозначного ставлення до росії як до агресора в Одесі тоді не було. Багато хто повірив і в тисячі трупів у Будинку провспілок і ще бог знає у що.

Атака на фанатський марш анонсувалася в соцмережах. Тобто те, що це буде відкрита провокація, не викликало жодних сумнівів. Заготовлений сценарій просто вийшов з-під контролю.

Ніхто не очікував, що приїде Боцман і почне стріляти. Спочатку колони протиборчих сторін ходили недалеко одна від одної, перекидалися камінням. Поки не прийшла інформація, що є перший загиблий.

У цей момент настрій євромайданівців змінився радикально (і їх можна зрозуміти), я бачив, як люди ставали розлюченими за секунду. Що цікаво, у цей момент обидва табори активно шукали немісцевих. Усі були впевнені, що це почали чужинці. Антимайданівці шукали «западенців», а їхні опоненти москалів і придністровців. Шукали даремно. Серед постраждалих, яких привезли до Єврейської лікарні 99% були одесити.

Що було далі — добре відомо. Напруга наростала, як снігова куля. Зупинити ці події не зміг би вже, напевно, ніхто.

Контролювати стільки людей, величезну кількість відносно самостійних груп, було просто неможливо. І ось зараз я кажу, напевно, найкрамольніше в цій публікації — жодної змови або плану саме такого масштабу ні в кого не було.

Ви скажете, а чому ж тоді поліція стояла спинами до Антимайдану? Тодішній заступник начальника обласної міліції Дмитро Фучеджі не змовник?

Ні, не змовник. Він поводився як завжди. Я провів сотні пікетів. Це була стандартна поведінка на звичайному мітингу. Розвести, поговорити, знайти якісь точки дотику. При цьому, я глибоко переконаний, що якби «русская весна» вдалася, Фучеджі б у перших рядах зустрічав «визволителів». З квітами і оплесками. Це вже не кажучи про його максимально сумнівні зв'язки з маріонетковим Придністров'ям. Заочний вирок із 15 роками в'язниці явне підтвердження його провини.

Коли на вулицях з'явилися перші трупи — а місто це все знало і бачило, одну тільки пряму трансляцію на «Думській» дивилися близько 100 тисяч осіб, а були й інші, зокрема й по ТБ, - перед усіма політично активними одеситами постало запитання: чи готовий ти прямо тут, зараз і безоплатно вийти на вулицю і битися за свої ідеали?

У цей вирішальний момент на проросійський бік вийшло близько 500 осіб, а на проукраїнський — близько 5000 людей. Частина з них фанати. Але тільки фанати одесити. Більшість гостей залишилися на стадіоні. Під час футбольного матчу фанати «Металіста» скандували «Чорноморець». Синьо-чорні в цей час уже покинули стадіон і поспішали хто на Куликове поле, хто на Грецьку площу.

Ось тоді, приблизно о п'ятій вечора, все було вирішено. Від міліції нічого не залежало, і все, що міг робити Фучеджі, — намагатися скоротити кількість жертв. За співвідношення 1:10 міліції вочевидь доводилося захищати нечисленних куликівців від євромайданівців.

Тому — так, люди у формі стояли спиною до оточених антимайданівців і захищали їх від розправи. Який там план «Сирена»? Міліцію б просто знесли, вони і за себе явно побоювалися. Пам'ятаєте 4 травня? Коли набагато менший натовп куликівців увірвався в міський міліцейський главк, щоб «звільнити своїх»!!! А ви кажете, зупинити на вулиці…

Ані в поліції, ані в пожежників не було жодних команд когось зупиняти, чи навпаки, стравлювати. Володимир Боделан просто злякався, особливо після захоплення машини, він просто боявся за своє місце. Що він, великий рятувальник, щоб розуміти, чим обернеться його бездіяльність?

Уся верхівка знала, що буде договірняк. Ось і були впевнені, що все сплановано і під контролем.

Одна з найнеоднозначніших обставин дня 2 травня, те саме свідчення, на користь версії про змову, — пов'язки з червоного скотчу на руках активістів «Одеської дружини», і … співробітників міліції, які прямували від Грецької площі до Куликового поля. І хоча представники прокуратури, а також журналіст Сергій Дібров, який вів пряму трансляцію, а потім розслідував події, вважають, що це ланцюг випадковостей, але не змова, — я в такі «випадковості» не вірю.

Що було далі, всі знають. Загиблі, поранені, розкручена росіянином «Одеська хатинь». Суд. Кричуще недопрацювання поліції і прокуратури. Вирок. Обмін ключових фігурантів на українських полонених.

Це сьогодні ми бачимо зв'язок подій, таємні рухи невидимого ляльковода. А тоді це була просто передвиборча боротьба і театральна постановка, що вийшла з-під контролю.

Завдяки тисячам патріотично налаштованих одеситів, події 2 травня не кинули Одесу в безодню громадянської війни, не підштовхнули до «русской весны». Однак антагоністом у цій історії була не змова, а людська жадібність і неохайність політиків.

Автор — Михайло Шмушкович