Мінус півмільйона: російська армія витрачає людський ресурс тими ж темпами, що й вермахт у травні 1945-го, але навряд чи це привід для бурхливої радості   

Кількість втрат російської окупаційної армії в Україні сягнула сьогодні, на 822-й день повномасштабної війни, важливої психологічної позначки в 500 тисяч солдатів і офіцерів.  

Півмільйона. З огляду на середню статистику бойових втрат на рівні один загиблий на трьох поранених, отримуємо приблизно від 180 до 210 тисяч знищених окупантів і близько 300 тисяч солдатів противника, які дістали різні поранення. Ймовірно, це число більше, оскільки ми достеменно не знаємо про кількість ворожих солдатів, які загинули або стали недієздатними внаслідок різних тилових інцидентів, кількість розстріляних. Крім того, статистика начебто не враховує втрат найманців із ПВК «Вагнер» і всіляких підрозділів на кшталт «Шторм Z».

Однак будемо оперувати красивим, круглим і тепер цілком офіційним числом у 500 тисяч. Це багато чи мало?

Для сучасної війни цифра, звісно, астрономічна. Щось схоже за останні півстоліття було хіба що під час кровопролитної ірано-іракської війни, що забрала життя близько півмільйона іранських солдатів і приблизно вдвічі менше військовослужбовців з боку Іраку. Але той конфлікт тривав з різним ступенем інтенсивності майже вісім років, з 1980 по 1988-й. Відповідно, наша повномасштабка, що триває «всього» третій рік, явила себе світу як набагато кривавіша війна.  

З іншого боку, їй, на щастя, далеко до обох світових. Під час битви на Соммі (липень-листопад 1916 року) загинуло або було поранено понад мільйон осіб — 465 тисяч німецьких солдатів і 623 тисячі британців і французів.  

Під час Другої світової війни тільки Курська битва коштувала німцям близько 500 тисяч солдатів. З другої половини 1944 року затиснута з двох фронтів гітлерівська армія щодня сточувалася в середньому на 8 тисяч солдатів, а навесні 1945 року середньодобові втрати вермахту становили приблизно 12-15 тисяч військовослужбовців, що значно більше за щоденні втрати обох сторін сьогодні на фронті в Україні.

Так, в тих конфліктах брало участь значно більше народу, ніж зараз: на 1944 рік у лавах того ж вермахту воювало майже 8 мільйонів осіб, а в РСЧА — понад 11 мільйонів. Однак і засоби вбивства тоді значно поступалися сучасним зразкам у плані забійності та дальності ураження, не кажучи вже про те, що багатьох видів зброї тоді взагалі не існувало. Наприклад, стратегічна авіація потроху оформилася лише до середини Другої світової, крилаті та балістичні ракети з'явилися лише під її кінець і з огляду на вкрай нечисленність і технічну «сирість» зразків не принесли жодного ефекту. Дві атомні бомби використали вже під завісу конфлікту. Таких штук, як FPV-дрони, не було навіть у найсміливіших мріях конструкторів і воєначальників.

Взагалі, якщо вдуматися, нинішні російські втрати цілком можна порівняти з німецькими у Другій світовій — не в абсолютних цифрах, звісно. Дивіться, вороже угруповання, що діє зараз в Україні, оцінюють у плюс-мінус 400 тисяч осіб. Щодня воно втрачає приблизно тисячу солдатів і офіцерів, або 0,25%. Вермахт у травні 1945 року за чисельності 5,3 млн (беремо тільки сухопутні війська, без флоту, авіації, СС) втрачав на добу 15 тисяч. Це 0,28%.   

Вдумайтеся: росіяни, які начебто зовсім не програють, витрачають людей тими самими темпами, що й розбиті німці, які відбивалися від натиску з двох (точніше, трьох) боків. Думаю, що цю аномалію можна пояснити особливістю російського менталітету — вражаючою наполегливістю, переплетену із суїцидальними нахилами, що є стрижнем усієї їхньої армійської системи. Як ми бачимо, вороги справді воюють так, щоб «не постояти за ціною».

Тож з огляду на таку стратегію, якої противник через значну чисельну перевагу може дотримуватися ще дуже довго, здається, нам не треба так прямо радіти рівню ворожих втрат.  

На початку великої війни ми стежили за щодня зростаючим лічильником від Генштабу. Ось кількість убитих і поранених окупантів перевалила за 5000 осіб — значить, вороги втратили вже більше своїх, ніж у першій Чеченській війні. А ось пройдена 15-тисячна позначка, отже, Путін угробив солдатів більше, ніж СРСР за 10 років в Афганістані… Пізніше навіть генерал Залужний визнав, що потрапив у цю пастку, сподіваючись, що в росії є якась межа у втратах, після якої вона буде змушена зупинитися. На жаль, все виявилося набагато гірше.

З огляду на досвід вдалих українських контрнаступальних операцій у 2022 році, успіху можна досягти, не намагаючись знову і знову знищувати нескінченну кількість ворожої піхоти, а навпаки, створюючи умови, за яких російські командири опиняться в ситуації, коли продовжувати гробити своїх солдатів для них буде вельми скрутним. Наприклад, бої за острів Зміїний. Через кілька місяців випалювання все нових і нових загонів окупантів на цьому клаптику землі росіяни позбулися крейсера «Москва», який прикривав їхній гарнізон, а потім і безпечних шляхів підвезення на острів нових підкріплень, що змусило здійснити їхній «жест доброї волі», причому не лише для нас, а й для своїх вояків, які могли б поповнити список ліквідованих на Зміїному. Пізніше подібна дилема виникла і для окупантів у Херсоні, які зрештою вирішили вийти з міста замість того, щоб ризикувати опинитися в облозі.

Найімовірніше, найближчими місяцями цифри ворожих втрат зростуть ще на сотню-другу тисячу знищених солдатів. З огляду на затяжний характер війни, можливо, ми в недалекому майбутньому побачимо на генштабівській інфографіці й мільйон російських «двохсотих» і «трьохсотих». Однак навряд чи це якось вплине на противника.

Тому нам уже давно час охолодити ажіотаж до цієї теми і сприймати ці цифри лише як статистику, коливання якої характеризують зростаючу і затухаючу динаміку бойових дій.

Автор — Микола Яковенко