Як це робилося в Одесі: чому водогін віддали приватникам майже задарма і до чого тут Байден

«Думська» починає новий цикл публікацій про події різного часу, які стали для міста епохальними. Відкриває рубрику «Як це робилося в Одесі» матеріал про приватизацію водопроводу. Наш політичний оглядач Володимир Імуш розповідає і про передумови, і про наслідки цього рішення. Ну і раз ми заявили, що у справі замішаний сам Байден, то і про нього теж.

У 2003 році, коли комунальному підприємству «Одесводоканал» були необхідні інвестиції, міський голова Одеси Руслан Боделан шукав міжнародних інвесторів, але переговори ні до чого не привели. Реалії того часу не збігалися зі стандартами міжнародного бізнесу. Мова про тотальну корупцію, кримінал, що злився з владою, та інші принади на кшталт неринкової тарифної політики. Мер вирушив до президента Леоніда Кучми з проханням дати велику субвенцію на реконструкцію одеського водопроводу.

Замість цього Кучма познайомив його з бізнесменами Миколою Злочевським і Миколою Лісіним. Вони на той момент розглядали можливість взяти в концесію водогін в іншому обласному центрі, але прийняли одеську пропозицію. Сторони уклали попередні домовленості. Боделан розумів, що йти на конфронтацію з Адміністрацією президента небезпечно, тому погодився.

^{Микола Злочевський і Микола Лісін}

Злочевський і Лісін були нардепами від СДПУ(о), основу якої заклала київська сімка (фінансово-промислова група, що контролювала мало не пів країни). Партією фактично керував голова кучмівської адміністрації, президентський «сірий кардинал» Віктор Медведчук, який 2004 року став кумом російського диктатора Володимира Путіна. Як відомо, у вересні 2022 року Україна обміняла його на 200 українських полонених, включно з бійцями полку «Азов», які захищали Маріуполь і «Азовсталь».

Боделан добре пам'ятав, що трапляється, коли президенту України кажуть «ні». Це наочно показали вибори міського голови Одеси 1998 року. Тоді переміг Едуард Гурвіц, але результати скасував Кіровоградський обласний суд. Фактично в місті ввели пряме президентське правління, виконувачем обов'язків мера був ставленик Кучми Микола Білоблоцький. Гурвіца усунули від нових виборів, таким чином сам Боделан і став міським головою.

Попри повний контроль над міськрадою, де багато депутатів були його підлеглими, у Руслана Борисовича несподівано для нього виникли проблеми зі схваленням передачі водопроводу. Після виборів 2002 року до міськради увійшли великі бізнесмени, такі як Руслан Тарпан, Борис Кауфман, Андрій Кисловський, Юрій Шумахер, Олександр Матвєєв та інші. Хоча ці люди й були лояльні до мера, мали свій шматок міського пирога (комусь дахи, комусь дороги тощо), їх шокувало те, що такий ласий актив, як водоканал (монополіст, якого неможливо обійти), просто віддають чужинцям. У якийсь момент вони спробували організуватися і висунути свої умови, але, усвідомивши, що шансів немає, почали саботувати процес. Зазначимо, що без води, таки не туди і не сюди. Потрібна і при будівництві, і при виробництві, ну й очевидно, при наданні послуг.

Сесії міськради на той час відбувалися в Палаці моряків (він же палац Наришкіних) на Приморському бульварі, де сьогодні серпентарій, що дуже кумедно, оскільки зал засідань на Думській площі був на тривалому ремонті, грошей на який не було. Голосування відбувалося підняттям рук. Голова лічильної комісії традиційно оголошував, що голосів достатньо, навіть якщо це було сумнівно. Депутати могли не підіймати руки, якщо не погоджувалися, але сміливців, готових відкрито заявити про фальсифікацію результатів, не знаходилося ніколи.

Попри тиск і активне застосування політики батога і пряника, гарантій того, що рішення пройде, все одно не було.

Однак цього разу застосували нову практику голосування, яка не використовувалася ні до, ні після цього випадку. Щоб унеможливити сховатися за колективною відповідальністю, депутатів зобов'язали підійматися по черзі й відкрито заявляти, хто за чи проти. Це прибрало можливість просто не підняти руку і залишитися в тіні. І це спрацювало. Голосів вистачило, і рішення про передачу водогону ухвалили.

Мерія уклала договір оренди на 49 років і за безцінь передала майновий комплекс «Одесводоканалу» до рук ТОВ «Інфокс», що належить Злочевському та Лісіну. У підсумку в товариства з обмеженою відповідальністю з'явилася філія — «Інфоксводоканал».

Відтоді багато чого змінювалося. У 2005 році, після Майдану і рішення Приморського суду Одеси, у крісло мера повернувся Едуард Гурвіц, який почав атаку на «Інфоксводоканал». Здавалося, у нього були всі шанси повернути підприємство в міську власність. Ба більше, колишній керівник «Інфоксу» В'ячеслав Карєв, ображений на засновників, став віцемером. Він, як ніхто інший, знав слабкі місця компанії. Однак на Карева було скоєно напад, унаслідок якого він став інвалідом. Гурвіц пізніше заявив про перегляд договору, але насправді особливо нічого не змінилося — місто продовжувало вкладати кошти в підприємство, що перебуває в приватних руках.

Микола Лісін помер 2011 року, а кар'єра Миколи Злочевського, здавалося, йшла в гору (до певного часу): він встиг побувати одним із головних спонсорів передвиборчої президентської компанії Януковича, міністром екології в уряді Азарова, заснувати нафтогазову компанію Burisma Group, до ради директорів якої, окрім інших легенд світової політики, входив син нинішнього президента США Джозефа Байдена, скандально відомий Хантер Байден. І вишенька на торті — стати фігурантом однієї з перших розкритих справ НАБУ. Пішов на угоду зі слідством у справі про спробу підкупити керівництво НАБУ і САП за 6 млн доларів. Його визнали винним, але він відбувся штрафом у 68 000 грн і «донатом» у 660 млн грн на армію.

Та і як не згадати історію про 10 млн доларів хабаря, який Злочевський нібито сплатив Джо Байдену і його синові Хантеру. Сенатор-республіканець оприлюднив конфіденційний документ ФБР зі свідченнями анонімного джерела.

Ну й останній штрих до портрета: у 2015-му з'ясувалося, що на відгородженій частині узбережжя в районі Дачі Ковалевського під виглядом лабораторії «Інфоксводоканалу» ховався розкішний особняк Злочевського. «Лаборанти» проводили своє дозвілля і «дослідження» в оточенні статуй в античному стилі, басейну, майданчика для барбекю і причалу для яхт.

Тим часом «Інфоксводоканал» залишається під контролем тієї самої групи та продовжує щорічно отримувати податкові пільги на мільйони гривень від одеської міськради, не без активної участі мера міста Геннадія Труханова.  

Взагалі, історія стосунків влади та компанії — історія злетів і падінь. То «Інфоксводоканал» вимагає від одеської мерії третину мільярда гривень, то мерія готувалася в рази підняти плату за оренду водоканалу

Апофеозом любові і турботи нашої мерії про приватний «Інфоксводоканал» можна сміливо назвати реконструкцію мереж коштом міста, причому в кредит. У 2010-2015 роках на фактично будову нового водопроводу примудрилися витратити понад 45 млн доларів Міжнародного банку реконструкції та розвитку, позичені під державні гарантії. Роботи велися в періоди, коли містом керували Олексій Костусєв, Олег Бриндак (як в.о. мера) і Геннадій Труханов.

При цьому доходи від експлуатації водоканалу продовжувало отримувати ТОВ «Інфокс». За найскромнішими підрахунками, місто необґрунтовано витратило понад 370 млн грн на погашення кредиту і зазнало збитків у вигляді недоотриманих доходів на майже 338 млн грн.

І ще одна ниточка зв'язку — нинішній перший віцемер Олександр Філатов. Він багато років працював у керівництві «Інфоксводоканалу». Нині кажуть, що його стосунки з монополістом були зіпсовані, але впевнено підтвердити чи спростувати ми це не можемо.

Автор — політичний оглядач «Думської» Володимир Імуш