Український воїн, який розгнівав патріарха: як відкритий гей отримав церковну нагороду і чому її в нього відібрали

Увага! Цей текст може образити почуття вірян, борців за моральність і, звісно, росіян.

Спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов поспілкувався з бойовим медиком Збройних сил України Віктором Пилипенком, який отримав церковну нагороду від патріарха Української православної церкви Київського патріархату Філарета, але потім його її позбавили.

У середині весни в Україні вже пахне черемхою. Але тут аромату чомусь немає. Смердить згарищем. Смердить солярою. Він на броні. Беха трясеться, бойовий медик підскакує. Крім автомата, у нього здоровий важкий мішок із «медициною». Поруч побратими. Серйозні, мовчазні, бліді.

Який це місяць був? Травень? Квітень? Не згадати. Холодно начебто не було. У жар від майбутнього кидало.

Штурм Козачої Лопані. Це селище за кілька десятків кілометрів від Харкова. Там було набагато більше російських солдатів, ніж очікувалося. Думали, там взвод (до 30 осіб) і кілька одиниць техніки. А на них чекала ціла рота (понад сотню осіб).

Бійці зістрибнули з броні і пішли за БМП. Інша група вже на фермі, яку охороняли російські військові. Стрілянина, почали рватися гранати.

Баба́х!

Скрегіт броні об бетон. БМП проламує дірки в паркані. Цементна крихта в очі. Присмак штукатурки на зубах. Українські солдати йдуть на допомогу першій групі.

І тут вибігають із пилу… Начебто свої! Піксель рідний! Але то кацапи бігли в українській формі. Замішання.

Ніхто не міг зрозуміти, що відбувається.

- Ми зіткнулися з таким уперше. Вони біжать як у сповільненому кіно. Дорогоцінні секунди йдуть через це, - розповідає Віктор Пилипенко.

Баба́х!

- Роздуплилися, коли підбили нашу беху. Ту саму, за якою йшли. Стріляють наші по кацапах. Поранений наш навідник. Ми думали, механік загинув, а він дав задню і врятував техніку.

Баба́х!

Беха, яка зайшла на ту ферму, її знищили. Командир першої групи загинув. Знесло пів голови.

Баба́х!

Половина тіла в бронетранспортері, що палає. Стрілянина. Вибухи.

- По нас працювала ворожа артилерія. Вони чекали на нас. Медикиня одна загинула, ще одна отримала важке поранення. Відійшли в найближче село, яке було в сірій зоні. Туди теж долітала арта. Нас хотіли добити.

На розбитій автобусній станції горить українська техніка. У село звозять, тягнуть на собі поранених. Пахне міддю і кров'ю.

Бойовий медик бігає, бинтує, накладає джгути, робить уколи. Обличчя поранених вкриті сірим пилом, чорною кіркою. Піксель промок від крові. Медик розпорює штанину — місиво з м'яса, сухожиль, білі осколки кісток. А позаду, попереду, зліва, справа всі кричать: «Медика! Медика сюди!»

- Я відчуваю, що не можу до всіх. Я один. Я … 

Вітя прокидається від власного крику. Витирає обличчя, проганяючи кошмар…

- А взагалі-то в мене безсоння, — зізнається він у день нашої зустрічі, розповідаючи про свої сни.

Він заварює на кухні каву.

- Часто війна сниться? — запитую я.

- Так. Кричу уві сні. Сниться. І обличчя приходять. Як не у спогадах, так у снах.

Він виходить на вулицю. Приватний будинок в області. Тут свіжо й тихо. Півень десь поруч кричить. Повітряна тривога звучить, як і в Одесі, часто.

От напасть: бобри, які віднедавна обмилували найближчу річку, погризли його верби.

- Треба б зробити металеву огорожу, — розмірковує Віктор.

Зараз він тимчасово цивільний.

- Я за батьком доглядаю, от і отримав відстрочку. А якщо за новим законом скасують догляд за родичами-інвалідами, то прийде ТЦК і забере мене назад.

Він знизує плечима. Віктор в АТО з 2014 року. Коли стався Майдан, працював у Дубаї, але взяв і повернувся в Україну.

Він не любить згадувати про важкі бої. Часом журналіст причепиться і як почне в живій рані колупатися. Інший раз чути, як голос мого співрозмовника починає тремтіти. Але він сам каже, що люди мають знати про те, що в нашій армії б'ються такі, як він.

Віктор Пилипенко відкритий гей.

У ПЕКЛІ

Коли Віктор починає згадувати про важкі дні, його вже й не зупинити. Минуле затягує. Не віриться, що він вижив, а стільки людей навколо загинуло.

Віктор Пилипенко. Ми стояли в обороні Києва, захищали Бровари. Тут було не так гаряче, як в Ірпіні, але все ж таки. Дуже жорстко по нас працювала артилерія. Були загиблі й поранені, але це не ті втрати, що ми переживали потім.

А дорога життя на Лисичанськ…

Ми думали, нам пиздець. Нас було дуже мало. Нас мали оточити і порішити. ДРГ.

Старший групи працював із кулемета і кидав гранати, я працював «мухами» (одноразові реактивні протитанкові гранати РПГ-18) і кричав: «Росіяни здавайтеся!» А нас відбивалося всього четверо людей!  

Росіяни залягли. І ми їх стали знищувати. А старший Леон кликав підмогу. Тут почали детонувати боєприпаси. Загорівся сарай, у якому ми ховалися. І поранені стали живцем горіти.

Потім я потрапляв під вогонь танків. І в Зайцевому, і в посадках під Миколаївкою. Так близько прилітало, що я думав хана.

Але продовжував допомагати пораненим.

Я як бойовий парамедик виконував ще й обов'язки піхотинця.

Тягав із собою рюкзак із «медициною» і АКС (АКС-74У — автомат Калашникова складаний укорочений, — Ред.).

Смерть ходила за ним по п'ятах. Вбивала його побратимів, скільки разів він дивом залишався живим, і порахувати не може.

В. П. Я вже був ротним медиком, і ми з головним сержантом роти підвозили припаси і спальники. Біля нашої машини було влучання. Але не прямо в авто, а буквально в метрі за ним. Вилетіли всі вікна, спрацювали подушки безпеки. Нас добряче оглушило, ми просто випали з машини.

Іншим разом прилетіла міна.

Мене врятувала машина. Взяла на себе осколки, і я дивом залишився живий. Ми на пробитих задніх колесах тікали звідти, щоб не добили.

«Думська». Не доводилося надавати допомогу росіянам?

В. П. У Миколаївці один російський поранений кричав, щоб йому допомогли: «Мои глаза! Мої глаза! Нихуя не вижу!» — кричав. Викликав своїх на підмогу. Але ніхто не приходив. Він був дуже близько до мене. Але я не йшов йому на допомогу. Він лежав на лінії обстрілу. Мене скосили б росіяни. І це заборонено правилами. Парамедик повинен берегти своє життя (у так званій «червоній зоні» допомогу пораненому надають тільки після виконання основного завдання — придушення вогню противника; максимум, що дозволено зробити, якщо є така можливість, — накласти турнікет, — Ред.).

Я не висунувся його рятувати. До нього почав підкрадатися вогонь, і він загорівся. Боєкомплект на його плитоносці вибухав. Якби справа була по-іншому, то ми б його потягли. Без проблем. Але ні. Він згорів живцем.

ВІЧНЕ ПИТАННЯ

«Д». Як ставляться до геїв в армії? Я розумію, що цим питанням журналісти тебе дістали вже. Але є багато людей, які кричать: «Цих в армії немає! Ми їх не зустрічали!»

В. П. У мене командири були адекватні. Мій ротний знав, мій комбат знав. І побратими знали теж. Але ми в таких усе пиздецях там були, що нам не до того було.

Ну і, по-друге, я був нормальним побратимом. Надавав невідкладну допомогу, витягав із поля бою. До мене хлопці підходили та дякували. Мені не соромно за те, як я служив. І нічого поганого мені в очі ніхто не говорив. І коли повалили ЗМІ й хотіли взяти в мене інтерв'ю, в українського гея на фронті, то наш заступник полковника (заступник командира підрозділу з морально-психологічного забезпечення, — Ред.) все організовував. І коли я говорив іноземним журналістам, що до мене нормальне ставлення, вони прозрівали та дивувалися.

Наприкінці служби нам представили нового ротного, який до цього ментом був. Він ще бухати любив. Я його знав раніше, він нас кинув під час штурму прибережної зони біля Широкиного. Три взводи штурмували в трьох напрямках, і ми в якийсь момент зрозуміли, що ротного поруч немає! Він з'їбався! Потім говорив, що відправляв у тил пораненого. Але я-то знаю, що поранений був легкий! Я ж йому допомогу надавав! Йому осколок скла трохи порізав ногу, він міг нормально йти, і його евакуювала достатня кількість людей. Присутність ротного була не потрібна.

І ось це хуйло кидає нас на поле без зв'язку, без нормального підвезення боєкомплекту! Ми тримаємо позиції. Все одно тримаємо.

А коли він дізнається про мій камінг-аут, який я зробив ще у 2018 році, то починає мене чмирити.

У Віктора був позивний Француз, і ротний став називати його «француженкою», нацьковував на нього інших бійців.

І тут я його бачу в Зайцевому-1. Його підрозділ мав змінювати наш. Я сплю на ліжку, у напівдрімоті такій перебуваю. Чую його голос. Він спустився до мене в бліндаж. Я впізнав його, але не став прокидатися. Думаю, може, пронесе.

Він мене впізнав і бігом до моїх командирів. І я чую, як він кричить вдалині.

- А ви знаєте, ви знаєте, хто у вас такий? Він же підор!

- Ну так, ми знаємо, і що, - відповідають мої командири, з якими я пройшов уже немаленький шлях, пуд солі з'їв.

І він всрався. Потім до мене підходить. Я йду і тупо його ігнорую. А він ручку мені тягне.

- Що ти до мене руки тягнеш? — запитую. — Після того, як ти намагався налаштувати проти мене командирів, як нацьковував побратимів, як кинув нашу роту?

Він пішов, і більше я з ним не спілкувався.

«Д». Чи багато ти зустрічав геїв, лесбі, бі в армії? А то кажуть, у нас один показовий гей-військовий, тобто ти.

В. П. Я керую спільнотою «ЛГБТ-військові», і ми просимо, щоб до нас приєднувалися нові учасники. Відкриті, закриті ми любимо всіх.

Нас зараз 350 геїв, десь двадцять дівчат і дванадцять трансгендерних військових. У них своя лідерка Антоніна. Ми спілкуємося. Хтось приїжджає на ротацію знайомитися, у нас пари утворюються.

А повертаючись до питання, чи багато нас в армії, я скажу так: багато. Я у своєму підрозділі знав бісексуальних хлопців. Але вони не перебували в нашому об'єднанні. Є офіцери-геї. Є ті, хто живе і служить зі своїми хлопцями.

Є й одружені, які приховують, що вони геї.

А під час війни їм не до того. Вони займаються війною.

ЯК ЦЕРКВА В ГЕЯ МЕДАЛЬ ВІДІБРАЛА

Як розвивався конфлікт. Патріарх Київський і всієї України (УПЦ КП) Філарет відзначив медалями за «Жертовність і любов до України» увесь особовий склад медичного пункту 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади Чорних Запорожців. Серед них був і Віктор.

Утім, після цього в УПЦ КП «передумали». На сайті церкви з'явився коментар, у якому йшлося про те, що нагороду військового медика анульовано.

«Серед відзначених військовослужбовців медичного пункту був і Віктор Пилипенко. На жаль, на своїх сторінках у соцмережах він розмістив неправдиву інформацію про те, що патріарх Філарет вручив йому нагороду як відкритому гею за правозахист, і що нібито патріарх Філарет і Київський патріархат кардинально змінили позицію щодо ЛГБТ. Це відверта брехня і маніпуляція».

Запитую Віктора, що це було.

В. П. Я атеїст. Я колись був віруючим і ходив до церкви. А зараз уже атеїст.

«Д». А чому змінився світогляд?

В. П. Люди, які щиро вірять і ще читають книжки, рано чи пізно приходять до атеїзму. Я свого часу прочитав Старий і Новий завіти, цікавився історією християнства. А коли поїхав на Близький Схід, побачив мільйони людей, які вірять у зовсім інші релігії. І це не тільки іслам. Я спілкувався з індусами, у яких свої вірування. Я зрозумів, що люди божеволіють кожен по-своєму. І стверджувати, що є один Бог, це… казки народів світу.

«Д». У тебе багато знайомих священнослужителів?

В. П. Так, звісно. Є священники гетеросексуальні, але які вважають, що бути геєм нормально і церква має це приймати. Спілкуюся з екзархом православної церкви, який не побоявся і підтримав ноту геїв, за що поплатився. Його відлучили від церкви.

Я зустрічався зі своїм партнером. Ми ходили в гей-сауну, і в мене був навіть секс зі священником.

Я, втім, не знав, що він священник. Я тільки потім, коли ми одягалися, побачив сутану. І він такий був голодний. Мабуть, утримувався довго.

Про бурси та їхні гей-оргії в нас уже легенди ходять. А про одеських попів найбільше говорять. Я не знаю, чому. Це всім відомо. Церква притягує закритих гомосексуалістів. Там є чоловічий колектив. Там ти можеш знайти таких самих, як і ти сам.

І ті геї, хто приходить туди, починають каятися у своїх содомських гріхах. Але природу не обдуриш. Плюс, ти бачиш там точно таких самих. У будь-якому разі…

«Д». Не згрішиш, не покаєшся?

В. П. Так! Є чудовий християнський інструмент — покаяння. А потім знову грішиш і знову каєшся. А потім повтори стають дедалі частішими!

Віктор сміється.

«Д». Чи правда, що ти став тролити церкву після отримання нагороди і тому-то церква відібрала її в тебе.

В. П. Ні. Це вигідна відмазка, щоб виставити мене у світлі такого невдячного.

Вони не знали, мовляв, що я відкритий гей і ЛГБТ-активіст. І ще один лицемірний нюанс. Коли ти нагороджуєш когось, то ти знаєш його в обличчя. Його ім'я, його подвиги. Ти знаєш, за що ти його нагороджуєш. Ти хоча б цікавишся, кому ти віддаєш медаль, у книжечці про яку ставиш підпис і печатку.

А вони роздають ці медальки по 50 гривень штука, пачками. Засівають, як перед виборами гречкою.

І хтось може сказати: «Ого, мені сам Філарет медаль дав! Буду в його церкву ходити!» (Українська православна церква Київського патріархату третя в країні конфесія за кількістю вірян після Православної Церкви України та Московського патріархату, і найменш впливова з трьох, — Ред.).

Політики так само роблять. Я не здивуюся, якщо завтра Юлія Тимошенко все почне засівати своїми медалями.

Медаль для мене — це про заслуги. У мене є за оборону Маріуполя у 2014 році. Я вважаю, вона заслужена. Але я її не ношу. Маріуполь просрали, і мені соромно носити медаль. Ніхера не відстояли і не перемогли.

Потім є медаль за штурм Козачої Лопані, державна нагорода після оборони Павлівки.

Ще за участь в АТО і повномасштабку.

Я знаю, за що я їх отримав. І як заслужив. Потом і кров'ю. Усі ці неофіційні медальки від політиків, від попів — це дуже неетична річ.

Але! Я подякував. Я написав: «Я не буду цю медаль носити, але я буду тримати її на почесному місці».

Чи знав Філарет, кому давав цю медаль? І я згадав цю історію про те, як він звинуватив геїв в епідемії коронавірусу. І потім наступного дня сам же й захворів. Згадав Санжари. Коли камінням закидали автобуси. А тут ще Філарет заявляє, що геї принесли цей коронавірус!

Я собі уявляю, у що це могло вилитися для звичайних ЛГБТ-людей. Усі ці священники фактично закликають до насильства, коли вони проголошують відкриту гомофобію.

І ЛГБТ-спільнота подала проти нього позов, але, на жаль, суд не побачив у цьому ні мови ворожнечі, ні дискримінаційних закликів до насильства.

Але я у своєму пості згадав ці його слова. І написав, що я розцінюю, що мене нагородили як захисника ваших дуп. Значить, ви цінуєте те, що я вас захищаю, раз ви даєте мені за це медальку. Отже, ви змінили ставлення до мене? Дякую вам за це!

Ясна річ, я розумів, що це не так. Філарет просто не знав, кому він ці медальки роздає. І перевірку на вошивість вони не пройшли. Ба більше, мене звинувачують, що я протролив церкву. Я просто показав їм їхнє справжнє обличчя. Навіть не стільки їм, як суспільству.

Водночас українці, здається, стають дедалі цивілізованішими й толерантнішими. Згідно з дослідженнями Київського міжнародного інституту соціології на замовлення Національного демократичного інституту, у листопаді 2023 року правову рівність для ЛГБТК-людей загалом підтримувало 72% українців (повністю — 41%, скоріше — 31%), право на реєстроване цивільне партнерство для одностатевих пар - 59% (повністю — 27%, скоріше — 32%), право на одностатеві шлюби — 46% (повністю — 23%, скоріше — 23%).

Із серпня 2022 року по листопад 2023-го підтримка правової рівності для ЛГБТК-людей зросла майже в півтора раза — з 54% до 72%.

Я, якщо чесно, не повірив дослідженням і вирішив подивитися на коментарі під цим нарисом. Чи напишуть читачі те, що й два роки тому? Чи ні?

Автор — Дмитро Жогов