«Пекло – це інші люди!»: на одеському даху показали виставу за Сартром про нестерпних небіжчиків  

На даху «Театру №7» з успіхом іде (і вже навіть зібрала 47 тис. грн на потреби ППО Одеси) вистава «Райське Місце» за відомою п’єсою Жана-Поля Сартра «За зачиненими дверима» (1944).

Видатний французький філософ-екзистенціаліст, письменник, есеїст та драматург Жан-Поль Сартр, «паризький ідол», сповідував відчуженість людської природи та приреченість робити вибір. Багато хто вважав його хворим соціопатом, якого нудить від суспільства, і небезпідставно.

Грубо кажучи, якщо Шекспіра і дурень поставить, то з Сартром все не так однозначно. Тим цікавіше. До того ж він у творчості додержувався міри й написав твір, що його «Театр №7» заледве розтягнув на три години

Спекотної погоди на даху сидіти вельми приємно, а дим, звичний для міських театрів, не викликає дискомфорту та швидко зникає.

Разом із «Театром №7» та месьє Сартром ми опиняємося на руїнах класичної філософської традиції у химерному СПА-готелі, де трьох постояльців зустрічає дівчина. Це юна Агнес, або ж Янголятко (Марина Савицька). Її красу та свіжість протягом вистави затьмарять криваві плями на щоках та одязі, а ніжку буде оповито шматком ланцюга, з якого буцімто вона зірвалася. Зрозуміло, поза дією з нею або нею робиться щось жахливе, і не варто йти туди, куди вона запрошує, там на тебе чекають не відпочинок та суаре з доброю тітонькою, а тортури…

Дах театральної будівлі стає чимось на кшталт раю для трьох новоприбулих постояльців. Згори вони можуть бачити своїх близьких, давати оцінку їхнім вчинкам, чути, що про них, померлих, говорять (у цей час увагу акторів спрямовано вниз, на легендарний ринок «Книжка»). Хоч стіни відсутні, та все ж це для героїв замкнений простір, водночас містичний, саме тут вони починають усвідомлювати весь жах свого земного буття і відчайдушно шукати вихід із цього пекельного стану. Бо це зовсім не рай, хоча кожному запропоновано високий стілець (майже трон) та шампанське з тістечками, звучить «Менует» Боккеріні, виглядає все цілком цивільно.

Першим до «Райського Місця» прибуває цинічний, як і належить журналістові, Жозеф Гарсен (Ярослав Трофимов), і його здоровий цинізм розповсюджується навіть на власну відсутність, як він визначає смерть. Дуже приємний та привабливий суб’єкт, хоч як там намагається його об’єктивізувати та знецінити брутальна Інес Серано (Олександра Лосєва, красива актриса у черговій жахливій перуці). Якби вона не була вже мертва, її варто було б прикінчити, настільки це осоружна, криклива та злюща баба.

Інес сидить усім у печінках, робить існування в раю пекельним. Коли б не вона, Гарсен чудово порозумівся б із красунечкою Естель Ріго (Альона Титаренко в цій ролі – сама чарівність, жахливі вчинки, в яких дівчина вимушено зізнається, просто не могли бути скоєні, хочеться вигукнути, що це все наклеп і брехня!). Інес відчуває до Естель неприродну пристрасть і весь час намагається здійснити свої нечисті наміри щодо неї (ну й глядачки отримали свою порцію сексуальної об’єктивізації — героїня почала хтиво чіпати за плечі жінок у «залі»).

Прагнучи домінування, тут кожен намагається обмежити свободу іншого та (або) потерпає від зазіхань на власну свободу, заперечення своєї суб’єктивності. Так бемоль ще й в тому (музикантський сленг тут вельми доречний, Трофимов не тільки режисер та актор, він ще й неабияк співає джаз), що після смерті, знову ж-таки, за Сартром, можливість робити вибір взагалі виключена. В системі Сартра Бог відсутній, як і каяття чи прощення, людина у сартрівській філософії і є Богом, або прагне уподібнитися до нього, несучи повну відповідальність за свої вчинки. Безглуздими він вважав як народження, так і смерть. Ігноруючи біологічний аспект смерті, філософ бачить у ній чергове обмеження свободи.

… Сонечко сідає, і ось наш Гарсен, переживши купу емоцій та полярних душевних станів, виголошує сакраментальне: «Отже, ось і пекло. Я б ніколи не повірив. Ти ж пам'ятаєш все, що нам розповідали про камери тортур, вогонь і сірку, «палаючий камінь». Байки старих жінок! Не потрібні червоні гарячі жорна. Пекло – це інші люди!».

Менше з тим, там, де час від часу перебуває Янголятко, ще гірше, хоча людей там нема. Нам краще не знати, наскільки гірше. Тим більше ми живі. Усвідомлення цього якраз і дарує вистава.

Авторка — Ірен Адлер, фото глядачів