«Анексійна» промова путіна: заклик до розчленування росії та поганий косплей Гітлера (колонка)

«Анексійна» промова російського диктатора володимира путіна, яку він виголосив 30 вересня 2022 року, примітна, крім іншого, двома моментами.

Перший — це, звичайно ж, остаточна відмова лідера держави-агресора навіть від спроб виправдати свої діяння якимись міжнародними нормами, як це було у випадку із захопленням Кримського півострова. Тепер маски остаточно скинуто: росія вважає можливим і допустимим для себе найбанальніше завоювання — прийшов, зайняв і оголосив своїм.

Таким чином, поняття «лінія 24 лютого» повністю втратило будь-який сенс, крім історичного, і вести переговори (якщо вони будуть), маючи її на увазі, ніхто вже ніколи не погодиться, хоча раніше чутки про те, що цю саму лінію розглядають як варіант на випадок перемир'я та подальшого «заморожування» війни, циркулювали.

З іншого боку, в цю гру можуть грати і двоє. У принципі, нічого зараз не заважає Збройним силам України не просто перенести війну на територію росії (що, до речі, сталося вже в перші дні повномасштабного вторгнення), а й повторити дії противника, скажімо, у Бєлгородській області. Так, розмови про БеНР поступово перестають бути просто тролінгом окупантів. А там, дивись, і Кубань захоче бути в складі України. А Рязанська область попроситься під крильце китайських комуністів.

Для самої росії після нової хвилі анексій немає вже жодної різниці між звільненням українцями умовного Лиману і захопленням нами Курська чи Краснодара. То чого ми маємо соромитися?

Другий важливий момент — це характерна риторика недофюрера, яка все більше стає схожою на таку в його ідейного попередника з 30-40-х років XX століття.

Проведіть уявний експеримент, замінивши в промові Путіна «англо-саксів» і «колективний Захід», який, як вважає він, «готовий переступити через усе задля збереження тієї неоколоніальної системи, що дає йому змогу паразитувати, по суті, грабувати світ завдяки владі долара та технологічного диктату, збирати з людства справжню данину, витягувати основне джерело незаробленого благополуччя, ренту гегемона», на «світове єврейство» — і вийде практично цитата з «Майн Кампф».

Власне: «І ось євреї бояться, щоб поруч із великою отарою народів, які їм дедалі більше вдається перетворити на свої колонії і позбавити всяких рис своєї власної національності, не залишилося б бодай однієї справді незалежної держави, яка в останню хвилину може зіпсувати всю гру євреїв. Бо більшовизований світ зуміє втриматися лише в тому разі, якщо він охопить усе».

В іншому місці Гітлер використовує словосполучення «єврейські паразитарні колонії».

Або ось, наприклад: «[США] Досі фактично окупують Німеччину, Японію, Республіку Корея та й інші країни і при цьому цинічно називають їх рівноправними союзниками», — це путін.

«Однак я не зміг направити цей запит деяким зі згаданих держав і народів, тому що в даний час вони не володіють своєю свободою, а утримуються збройними силами демократичних держав і тому позбавлені своїх прав», — а це Гітлер.

До речі, в останнього підстав так говорити було більше — йшлося про підмандатні території на кшталт Палестини.  

І так далі, і тому подібне.

Вельми показово, що путін завершив свою промову цитатою російського філософа Івана Ільїна — подейкують, це чи не улюблений його мислитель, ідейний, так би мовити, натхненник. Запитаєте, що тут такого? Річ у тім, що Ільїн — це один з ідеологів російського фашизму, людина, яка захоплювалася Гітлером і виправдовувала, зокрема, його політику щодо євреїв. Він - автор «видатних» праць «Російський фашизм» і «Націонал-соціалізм: 1. Новий дух».

Вибачте, але я знову не можу обійтися без цитат. Тепер з Ільїна, «улюбленого філософа путіна»:

«Отже, в Німеччині стався законний переворот. Германцям вдалося вийти з демократичного глухого кута, не порушуючи конституції. Це було легальне самоусунення демократично-парламентського ладу… Демократи не сміють називати Гітлера «узурпатором»: це буде явна брехня».

Або, наприклад: «Новий дух» націонал-соціалізму має, звісно, і позитивні визначення: патріотизм, віра в самобутність німецького народу і силу німецького генія, почуття честі, готовність до жертовного служіння (фашистське sacrіfіccіo), дисципліна, справедливість та позакласове, братсько-всенародне єднання. Цей дух становить ніби субстанцію всього руху; у всякого щирого націонал-соціаліста він горить у серці, напружує його м'язи, звучить у його словах і виблискує в очах. Досить бачити ці віруючі, саме віруючі обличчя, досить побачити цю дисципліну, щоб зрозуміти значення і запитати себе: «Та чи є на світі народ, який не захотів би створити в себе рух такого піднесення і такого духу?..» Словом — це дух, що споріднює німецький націонал-соціалізм з італійським фашизмом. Однак не тільки з ним, а й із духом російського білого руху».

Ще з Ільїна: «Я категорично відмовляюся розцінювати події останніх трьох місяців у Німеччині з погляду німецьких євреїв, які були урізані в їхній публічній правоздатності, які у зв'язку з цим постраждали матеріально або навіть залишили країну. Я розумію їхній душевний стан, але не можу перетворити його на критерій добра і зла, особливо під час оцінки таких явищ світового значення, як німецький націонал-соціалізм. Та й дивно було б, якби німецькі євреї чекали від нас цього».

Скажете, це було написано до початку Другої світової і «остаточного вирішення єврейського питання»? Ось вам позиція Ільїна, висловлена 1948 року. Визнаючи, що фашистські та нацистські режими і рухи зробили «низку помилок», він, проте, зазначає:  

«Фашизм є явищем складним, багатостороннім і, історично кажучи, далеко ще не зжитим. …Фашизм мав рацію, оскільки виходив зі здорового національно-патріотичного почуття, без якого жоден народ не може ні утвердити свого існування, ні створити свою культуру».

Взагалі, сучасна росія — це держава косплею (від англ. costume play- «костюмована гра»), що переміг. Ніде у світі немає стільки клубів історичної реконструкції, як там; ніде реконструктори, тобто люди, які полюбляють переодягатися у форму давно зниклих армій, не мають такої ваги, зокрема й політичної: пригадати бодай того ж таки Стрєлкова-Гіркіна.

Але головний косплеєр у них, схоже, «президент»: він грає то Сталіна, то Миколу Палкіна, то Андропова. Останніми роками Путін дедалі більше вживається в роль Гітлера — «збирача земель німецьких», який, як відомо, закінчив вельми кепсько. Грає він, звісно, так собі, але, гадаю, фінал цієї кривавої вистави буде таким самим, як у прототипа.

Тому що Україна обов'язково переможе!

Автор — Микола Ларін, оглядач «Думської»