Авторучка в ролі шприца, або Одесити готують максимально правдиву молодіжну виставу

Сьогодні, 27 березня, святкуємо Міжнародний День театру репортажем з репетиції вистави «Вписка», яку натхненно готує кіношкола «Не по-дитячому». Прем’єра відбудеться в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька 16 квітня.

А зараз в репетиційній залі школи триває робочий прогон. Хлопці й дівчатка неймовірно красиві! Глядачі будуть хвилюватися за те, що відбувається з їхніми героями на сцені.

А відбуватиметься жахливе: на наших очах жорстко підсяде на наркоту юний Кел. Олег Баранов в цьому образі переживе справді моторошні метаморфози й потрясіння, віддається ролі на всі сто. Школа переживання? Так. Проте не тільки.

Пластичне рішення Дениса Григорука зібрало густонаселену історію про те, як милі діти потроху перетворюються на монстрів, і так, буде сцена смерті та сцена групового насилля. Школа перетворення дозволить обійтися без зайвого натуралізму, але досягти максимальної виразності.

П’єса написана професійною актрисою та педагогом школи Тетяною Саковською, вона ж грає маму Кела (тобто Миколки). Не будемо розкривати всіх перипетій сюжету, але в сцені, коли мама вдивляється в сина і раптом починає підозрювати, що її хлопчик вляпався у щось недобре, не наважуючись повірити до кінця, просльозиться навіть найчерствіший глядач. За інерцією жінка продовжує вимовляти звичайні, побутові фрази, але в очах у неї жах, що наростає. Кел і справді вже не зовсім той, кого вона знала; в ньому живе якийсь підселенець, котрий вимагає все нову й нову дозу… Чого? Наркотику. І в цій виставі уособленням наркоти стане герой, якого репетирує Сергій Анашкін.

Наркотик виявиться зловісним, це злий блазень на кшталт Джокера, він провокує, проте він таки й остерігає, питаючи кожного, чи дійсно той хоче прийняти зілля. Сергій виходить з образу і знову стає режисером, який дає гучну команду: «Взяли-но шприци!».

На репетиції шприців «грають» авторучки, а до вистави куплять справжні, розфасують по пакетиках борошно – це буде героїн. Ех, передбачаю, у нової вистави виявиться багато ганьбителів, скажуть, нібито зі сцени вчать поганому. Тільки автори вистави намагаються показати підліткову наркоманію як є, якомога жахливо, ніскільки не романтизуючи й не прикрашаючи. Це важливо, це достойна задача, проте ні в якому випадку не спекуляція на темі.

У вистави два акторські склади. Андрій Артеменко у другому складі грає Кела, а зараз він – Святик. Нетту, відчайдушну пацанку, репетирує Христина Ліщенко. Даша Іваницька грає геймерку Катю, здатну цілодобово сидіти за комп’ютером з усіма витікаючими звідси наслідками, Дарина Любченко – Еліну, головного персонажа, симпатяжку, котра знає, як допомогти іншим дівчатам схуднути до модельних параметрів, препарат завжди при собі. Іра Тараненко в різних складах грає Наталку та Світланку, Микита Козік репетирує Сержіо, Олександра Стрипа – Світланку. Данило Бєляєв в одному складі Сержіо, в іншому – Леон. Перелічувати можна й далі, але краще подивитися виставу у двох складах, кожен образ індивідуальний та незабутній.

Після репетиції розмовляємо з юними акторами про проблеми їхніх героїв та покоління в цілому. Ось хіба погано, коли в родині з’являється маленький братик, тобі часто доручають його бавити й батьки приділяють тобі менше уваги? Виявляється, по-різному. Хтось із нетерпінням чекає, що дорослі займуться малюком та відчепляться від нього з математикою, хімією та іншою маячнею, приберуть свою нав’язливу увагу. Іншому, навпаки, нестерпна думка, що місце дитини в родині тепер зайняла нова людина: «А я тоді хто?!».

«У мене в самої нікого нема молодшого, у моєї двоюрідної сестри є молодший брат, — розповідає одна з дівчат. – І вона мені дуже нагадує героїню нашої вистави, її мама примушувала за ним прибирати, нескінченно допомагати з ним. Через це, на жаль, вона втратила свій підлітковий вік, стала нянькою для молодшого брата. Їй було вісім років, коли він народився».

Дійсно, зарано, і як можна довірити малюка такій крихітці, про що думають батьки… Інша дівчинка розповіла історію про те, як тітка спихала на неї своїх дітей п’яти та семи років: «Мені хотілося гуляти, а доводилося сидіти з двоюрідними братами, тітка весь час кудись йшла. А мої батьки на той момент працювали в іншому місті, передати дітей комусь іншому я не могла. Морально втомлювалася від них, було важко».

«Хоча у мене й немає молодшого брата, але є двоюрідна доросла сестра, а хотілося б і рідних братів та сестер», — замислено промовляє ще одна дівчинка. В житті й таке буває, а ось у виставі ми побачимо, як героїня, яка не приймає функцію безкоштовної няньки, використовує будь-яку можливість, аби опинитися в компанії ровесників та відчути себе там своєю. Якщо для цього треба щось випити, проковтнути, занюхати, вколоти – нехай, такі правила гри…

А кому вже реально пропонували наркотики? Двоє підіймають руки.

«Починається з того, що ти приходиш до нової компанії, перші пару тижнів все нормально, а потім вже виникає ця тема».

«Частіше починається з алкоголю, тут тиснуть на стадне чуття: всі п’ють, а ти чому не можеш? Через це велика спокуса виникає».

Палити серед учнів кіношколи не прийнято, а про своїх однокласників у загальноосвітніх школах багато хто каже: палять, і часто відкрито, і навіть на уроках намагаються: «Поки людина сама не зрозуміє, розмови про шкідливість паління не спрацюють». Так, але часто буває, що розуміння прийшло, а кинути палити вже нереально, виникло звикання…

Чи допоможе молодим глядачам «Вписка» усвідомити шкоду наркоманії? Якщо ми цікаво зіграємо, — кажуть хлопці. Займаються вони в основному тут десь понад рік. Педагоги подобаються, у кожного свій підхід. Один дає більше етюдів та тренінгів, інший сильний в теорії.

«Сергій Сергійович зачепив мене тим, що опинився на одній хвилі з нами, — зізнається одна з дівчат. – Тетяна звикла працювати на академічній сцені, дуже серйозно до всього ставиться. А Сергій Сергійович може пожартувати, гаркнути на нас, ми нормально сприймаємо».    

Директор кіношколи та продюсер вистави Юлія Велієва каже, що ідея проєкту полягає в тому, щоб показати, що стоїть за хвилинною слабкістю, проявленою на дискотеці чи на вечірці.

«Звичайно на наркоманів звертають увагу, коли вони вже в повній залежності та вживають роками. Наша задача: відтворити ситуацію «що буде, якщо ти спробуєш». Насправді оманливо-приємних відчуттів, як правило, вистачає на пару місяців, — підкреслює Юлія Велієва. — Після того життя починає перетворюватися на пекло, як для підлітків, так і для їхніх батьків. Хочеться донести, що набагато кайфовіше та прикольніше жити своїм щасливим життям, виховувати дітей, йти вгору кар’єрними сходами, а не опускатися на дно. Коли Тетяна писала п’єсу, вона йшла в різні життєві історії. Адже у кожного наркомана історія одна в тому сенсі, що кожний однаково поетапно опускається. Наркоман не вміє кохати, це точно».

Автор — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського