Як милосердя робить чистильником або Байка про садовий будиночок і його смердючих в`язнів

«Думська» продовжує публікацію розповідей про війну фронтового кореспондента Георгія Ак-Мурзи. Автор наполегливо називає їх «байками», попри те, що всі матеріали ґрунтуються на реальних подіях, а в деяких випадках Георгій сам був очевидцем і навіть учасником того, що відбувалося.

Обережно, присутня ненормативна лексика і задушливий сморід!

Про тактику штурму і зачистки населених пунктів від ворога написано тисячі публікацій, знято сотні навчальних фільмів. Але те, що відбувається в реальності, найчастіше не вкладається в рамки навчальних посібників. А часом і зовсім — належить до категорії анекдоту. Так-так, війна це всього лише частина життя. У якій є не тільки смерть і кров, а й комічність зі сміхом.

Позивні військових — тема широка і багатогранна, про це коли-небудь (уже після Перемоги) напишуть наукові монографії. Адже будь-який позивний приховує цілу історію. Іноді військовий нікнейм говорить про професію бійця в минулому цивільному житті, іноді розкриває його характер, звички, схильності та навіть слабкості. Часом за дивним або екзотичним позивним ховається унікальний випадок, що трапився з його носієм уже на війні.

Головного сержанта з позивним Клінер автор цієї історії кілька разів зустрічав на найгарячіших ділянках фронту нинішньої війни. Мовчазний худорлявий Клінер — спец з окремої диверсійно-штурмової групи Сил спеціальних операцій. Підрозділ працює на найнебезпечніших ділянках фронту. Говорячи простіше, він із побратимами — це вістря меча, що карає.

Під час зустрічей із Клінером не раз запитував, звідки в колишнього економіста такий цікавий позивний. Сержант завжди відмовчувався, переводячи бесіду в інше русло. При цьому інші члени його групи загадково хихикали. Але одного разу все-таки розкололися, описавши в фарбах історію, через яку сержант ССО Ярослав став Клінером. Розповідь найбільш балакучого побратима наводжу дослівно:

«Наш підрозділ, — розповідає хитро усміхнений товариш, — влітку минулого року перекинули на херсонський напрямок. Тоді було спекотно не тільки буквально — сонце спопеляло, спекотно було у всіх сенсах. Наш Клінер у ту пору не був сержантом. Звичайний колишній співробітник великої торговельної мережі в цивільному житті, на ім'я Ярослав, який пішов добровольцем у лютому 22-го, примхливою та вигадливою волею військових богів опинився у ССО у званні солдата і на посаді стрільця розвідувальної групи. Позивний у нього був тоді звичайний — просто Яра.

Росіян можна лаяти та називати по-різному, на те вони й вороги. Але чого не відняти, битися вміють. Ту атаку під глухим селом на Херсонщині, окрім як моторошним пиздорезом, досі не називаємо — піхота, що йшла за нами, реально заїбалась відтягувати своїх трьохсотих та двохсотих. Нашу групу Бог зберіг, пару легких трьохсотих із восьми бійців, усі на ногах. Увірвалися ми в село, як кажуть, «на плечах» орків. Близький стрілецький бій окрема тема, не кожен знає, як вижити. Але нашу групу колись просто задрочили на полігонах, ближній бій і зачистка — наше все, ми в цьому профі.

Окопи взяли та зачистили швидко. Майже без ексцесів — закочуємо гранати за будь-який вигин траншеї, потім стріляємо по всьому, що ворушиться. Але окопи — лише квіточки. Далі село під зачистку. На засідку нарватися можна скрізь. Плюс міни, розтяжки суцільно, та не на рівні ніг, а навіть на рівні голови — особливо на дверях. Трупи будь-які не чіпаємо — гранати можуть бути й під ними.

Є правило під час зачистки — менше шуму. Той, хто попереду, показує жестами, що спостерігає. Командир трохи позаду стежить за ним, керує всією групою — уважно стежимо за його руками. Непомітні команди виконуємо миттєво, не роздумуючи.

Цивільних у селі зовсім мало залишилося, але є ризик, що під час зачистки можуть загинути. Тому перед закиданням гранати в підвал або в хату, за негласними правилами, даємо кілька пострілів трохи вище, по покрівлі або вікнах. Потім голосом пропонуємо викинути зброю і здатися.

У другому дворі з околиці села — купа військового барахла, ящиків з-під бк, порожні тубуси РПГ. Для нас це червоний сигнал, тривога. Тут жили орки. Закочуємо гранату в будинок, вибух. Чисто. Далі — гранату в зарості кущів біля будинку, у підвал. Чисто.

- Раптом, неясний шум, здавлений шепіт чути. З дальнього кута двору, там, де зазвичай будують будочку закладу на кшталт «ме - жо».

- Хлопці, не вбивайте, здаємося! — так, точно, явно з нужника в кілька голосів волають.

- Викидаємо зброю, по одному виповзаємо навпочіпки, руки над головою долонями вперед, — командуємо ми. - Дистанція два метри, чітко по одному. У разі опору валимо всіх.

У відповідь, кректання, сопіння, метушня. Знову крики, явно з відчаєм і благанням.

- Хлопці, не стріляйте заради Христа. Нас тут п'ятеро. Стволи просунемо в бічні дірки! Але самі вийти не можемо! Знизу ми… Провалилися! Тільки не вбивайте, не час!!!

- Куди, блядь, провалилися??? — роздратовано відповідаємо ми. - Давай, виповзай по одному, або розхуячимо вас у решето!!!

З «будиночка» волають приречено у відповідь:

- Пацани, не час, їй Богу, не вбивайте! Ми реально провалилися, підлога не витримала! Зав'язли тут мало-мало…

Ось у цьому місці ми в ступор впали. Зібрали міні-раду. Командир пошепки нам, мовляв, чую, підступ якийсь.

- Валимо всіх нахуй, і працюємо далі! — пропонує старший.

Але крім слова командира, у ССО прийнято думки всіх бійців слухати. Особливо під час бою. ССО не звичайні війська — будь-який солдат може гарну ідею підказати. Головне — коротко і по суті.

Тут Яра вперся, мовляв, хоч і русня, але люди. Здаються ж! По правді кажучи, Яра має рацію. Полонені завжди цінність для війни, інформація зайвою не буває. Переконав командира, мовляв, відпрацює сам - тільки підстрахуйте.

Зніс Яра з РПК на порох смердючий будиночок, замість нього залишилася лише яма, ледь привалена купою дощок. Автомати орки просунули в щілини зруйнованого нужника. Сам Яра очолив «операцію порятунку» орків, що провалилися, — скинув їм мотузку, орки, чіпляючись за трос, виповзли через дірки, по одному.  

Вид будь-яких російських «воїнів», м'яко кажучи, неприємний. Але побачивши в'язнів смердючого підпілля, ми вибухнули таким реготом, що заспокоїти командир нас зміг хвилин за 20 тільки, та й сам він ледве стримувався — на очах ледь сльози від потуги не виступили. Як потім уже з'ясувалося з розповіді «підпільників», у розпал штурму села в орків почалася паніка. Зйобувалися хто куди, одні побігли в льох (ми туди гранату закотили, потім нарахували там чотирьох дохлих орків). А найкмітливіші вчотирьох забігли в садовий нужник, видерлися на закритий «трон» — дощатий стільчик. Зачаїлися. Дошки тріщали, але тримали. Але потім у сховище вдерся п'ятий «воїн» вагою не менше центнера. Здоровань стрибнув на стільчак просто по центру.

Що стало для старого закладу на кшталт «ме-жо» вже критичним навантаженням — трон із гуркотом звалився вниз.

Ось цей хряк-здоровань і провалився в смердючі надра першим… при цьому примудрився провалити саме «очко», застрягши при цьому пузом у дерев'яному кухлі. На щастя росіян, які потрапили в пастку, вмісту ями виявилося небагато. Ну як, не багато… Так. По пояс. Ще пощастило їм із вентиляцією — яма продувалася вітром із бічних віддушин. А могли й угоріти від смердючого газу. Але найбільше пощастило їм із добряком — солдатом ССО Ярою, який упросив командира не вбивати.

Не пощастило лише самому Ярі… В'язати смердючих полонених довелося саме йому — допомагати ніхто не взявся, смерділи аж надто ядрено росіяни. Мовляв, ти ж за них заступився і в полон вирішив брати? От і в'яжи їх сам ізоляційною стрічкою. Сам охороняй, сам шукай машину для евакуації.

Утім, в'язали полонені один одного самі, але ось останнім довелося особисто Ярі займатися. Ті, хто провалився в нужник, пахли вигадливо, довелося рятівникові й душ Шарко за допомогою садового шланга їм влаштувати — водопровід у селі дивом працював.

До речі, туалетний кружок зі здорованя зняти довго не вдавалося — масивне, зроблене вручну з добротного дуба, очко вдягнулося на російського «визволителя» майже до пояса. Зрізати довелося болгаркою…

Утім, навіть після душу зі шланга ніхто не хотів смердючок брати на борт для евакуації в тил.

Оскільки зубоскалів і жартівників у будь-якому підрозділі хоч відбавляй, приклеїли батальйонні дотепники Ярі прізвисько Чистильник і по-іншому більше не називали. Лише через рік, ставши сержантом, змінив Ярослав позивний Чистильник на англійський лад, та став Клінером.

Але про смердючих полонених згадувати, а особливо при сторонніх, головний сержант Клінер відтоді не любить.

Хоч вчинив за заповітами Ісуса нашого, Христа, зберіг хоч і пахучі, бридкі. Але чиїсь душі».