Білоруська одеситка створює світ без війни: вона продає кераміку, іграшки та малюнки, а гроші віддає на армію і тварин

Війна, яка прийшла на нашу землю, своїм трагічним масштабом і героїзмом народу надихнула одеську художницю з білоруським корінням Яну Романченко на створення підбадьорливих малюнків, іграшок та кераміки. Для неї - це спосіб увійти в іншу, мирну реальність, а заодно і внести свій вклад у майбутню перемогу. Виручені від продажу своїх виробів гроші дівчина віддає на армію і на допомогу тваринам, які постраждали під час війни. «Думська» поспілкувалася з майстринею, щоб дізнатися, як творчість рятує її від тривожних думок, і як війна та пандемія допомогли їй знайти себе.

Яна Романченко приїхала до Одеси з Білорусі дев'ять років тому і вже не мислить себе без Чорного моря, Приморського бульвару і свободи, про яку білоруси можуть лише мріяти.

«Я пам'ятаю, як нерідко сперечалася з одеситами, які запитували, чому я не люблю «батьку». Мовляв, чистенько у вас, будиночки ладненькі такі, зарплати і пенсії начебто непогані. Звісно, у «Білорусі з телевізора» жити ідеально — надійно, стабільно і спокійно. Але телевізор і реальність — різні речі», — розповідає дівчина.

Яна вийшла заміж і переїхала до Одеси на початку Євромайдану. Уже в першу хвилю мобілізації її чоловіка призвали на службу — як медика.

«Було дуже тривожно. Здається, я тоді знала карту сходу України краще, ніж карту своєї рідної країни», — згадує художниця.

Від тривожних думок її рятувала творчість. За освітою Яна - викладач і дослідник філософії, але в Одесі, не знайшовши можливості працювати за фахом, вона вирішила реалізувати свої дитячі мрії і зайнятися хенд-мейдом.

Ця ідея привела її до гончарної студії Михайла Плужника, який став її наставником і добрим другом. Там Яна вперше спробувала створювати щось руками та малювати. Успіхи в цій сфері невдовзі дали їй змогу працювати викладачем у студії — вона навчала азів ліплення маленьких одеситів.

Коли світ охопила пандемія коронавірусу і відвідування гончарної студії стало неможливим, майстриня почала шукати інші способи самореалізації. І задумалася про іграшки ручної роботи, якими захоплювалася ще в шкільні роки. Лялькарі, згадує Яна, здавалися їй тоді справжніми чарівниками, а їхні здібності — видатними. Через роки, Яна вирішила теж спробувати, і в неї вийшло! З-під ножа і стамески Яни стали з'являтися задумливі хлопчики і мрійливі панянки. Щоправда, зараз іграшки у майстрині виходять переважно сумними і співзвучними духові часу.

«Мені особливо подобається робити ляльок-дітей, адже ця тема сьогодні особливо болюча. Я намагаюся висловити в роботах, як діти переживають війну, і як рано змушені дорослішати», — продовжує майстриня.

Ляльок Яна робить із брусків липи, потім полірує і покриває фарбою. Іноді шиє їм одяг або в'яже крихітні светрики та шапочки. Над однією такою іграшкою вона працює до 2-3 тижнів. Також у майстерні дівчини народжуються ляльки з текстилю та пап'є-маше.

У лютому, коли почалася війна, і чоловік пішов на фронт, Яна залишилася вдома з донькою, їй знову довелося шукати способи переживати стрес від того, що відбувається навколо. Спроба створити свою, спокійну реальність, вилилася в знайомство з ілюстрацією. Яна, як філософ, схильна до частих сумнівів, зокрема й у своїх здібностях. Через це, каже дівчина, довго не наважувалася почати малювати.

«Я вирішила, що поки війна, хто мене буде суворо судити, і стала викладати в Інстаграмі свої малюнки. Раніше я малювала на кераміці, але вона задавала межі і форму, а перед чистим аркушем у мене був страх. Але я його подолала — і почала створювати малюнки про людину, яка опинилася в умовах війни. Під ілюстраціями я пишу тексти, щоб дати зрозуміти моїм рідним і знайомим, які далеко, як я переживаю війну в Україні», — розповідає художниця.

Дивлячись на роботи Яни Романченко, нізащо не здогадаєшся, що в неї немає художньої освіти. Всьому, що вміє наша героїня, вона навчилася сама, причому не за допомогою відеоуроків або приватних занять, а за допомогою аналізу. Як філософ, Яна підходить до кожної справи у творчості з усією відповідальністю — аналізує роботи інших авторів, виділяє для себе вподобані кольори та форми, слухає лекції про композицію.

«Я намагаюся малювати свідомо. Мої малюнки — відповіді на якісь емоції. Буває, в моїй голові з'являється образ, і мені потрібно сісти і намалювати його. А іноді я не розумію, як його передати, і шукаю його в інших творах», — продовжує наша співрозмовниця.

За останні шість місяців Яна вже випустила серію листівок, гроші з продажу яких вона перерахувала на допомогу армії та фондам із захисту тварин, які постраждали під час війни.

Передплатники і покупці просять Яну видати книгу з її ілюстраціями і текстами про війну, які, за відгуками, допомагають людям знайти точку опори і рівновагу. Вона поки що сумнівається, адже впевнена, що в будь-якій справі потрібно бути професіоналом.

«Книга — це окремий жанр і мистецтво, у якого є свої закони, і вони мені поки що невідомі. Я на себе таку відповідальність не готова брати. Потрібно цього вчитися. Я малюю, щоб людям було добре, і якщо когось це заспокоює, мені цього достатньо», — каже Яна.

Авторка — Надія Маркевич