Безглузда бійня біля Бахмута і Соледара: росія стрімко втрачає залишки наступального потенціалу

Бійня, влаштована російською окупаційною армією в Бахмуті та Соледарі, дедалі більше нагадує Верден часів Першої світової. Хвилі піхоти, які косять українські кулеметники й артилеристи, гори трупів на ділянках площею в кілька соток… Світ обійшла світлина із сорока тілами російських солдатів, що лежать там, де зовсім недавно була лісопосадка. Господи, добре, що температура мінусова: уявляєте, як би все це пахло влітку?  

Божевілля, суцільне божевілля… І класичний цугцванг для окупантів — кожен хід лише погіршує їхнє становище.  

Раніше загарбники прорубували собі шлях у надстійкій українській обороні страшним «вогневим валом»: це коли артилерія зосереджує свій вогонь на позиціях супротивника, поступово збільшуючи дистанцію ураження, а техніка й піхота слідує за розривами, займаючи випалену землю. Так діяла червона армія в 1944-45 роках, так, не заморочуючись, звикла працювати її спадкоємиця — армія нацистської росії.  

Ось тільки сучасна рф - не СРСР, і її можливості в плані створення пекла на землі не настільки безмежні. Тому з кінця осені вогневий вал використовується лише епізодично. Позначається снарядний голод — ні, загалом снарядів у ворога вистачить надовго, але з кожною новою спробою прориву спустошується черговий склад, і нові боєприпаси доводиться везти здалеку. Сильно здалеку — мало не з Далекого Сходу. Якби вони планували операції послідовно і системно, проблема стояла б не настільки гостро, але, на щастя, путінці не послідовні і не системні. «Дотиснути» український Донбас, вийти на адміністративні кордони двох областей стало для них ідефіксом, а ще фактором апаратної гри. Як наслідок — швидке виснаження потенціалу.  

Щоб вести наступ із вогневим валом без пауз, потрібні безперервні або хоча б ритмічні поставки боєкомплекту, домогтися яких в умовах логістичного плеча, що постійно подовжується, практично неможливо.  

Поясню простіше. Для підтримки прийнятної для російської армії, що наступає, щільності вогню необхідно підвозити на фронт десь 50 тисяч снарядів щодоби. На складах, розташованих за 200 км від передової, цього добра вже немає, все вигребли. У 500-х є мільйон, але залізнична мережа дає змогу відвантажувати щодня не більше 10 тисяч штук. За 1000 км - десять мільйонів одиниць, але там пропускна здатність транспортної системи така, що можна відправляти щонайбільше п'ять тисяч за 24 години. І чим далі розташований пункт зберігання, тим складніші умови транспортування. Результат — якщо влітку окупанти могли витрачати до 80 тисяч снарядів на день, і це дало їм змогу вигризти (саме так!) Сєвєродонецько-Лисичанську агломерацію, то зараз вони викидають щонайбільше 10-15 тисяч.

Артилерія, звичайно ж, залишається головним чинником на цій війні. Ось тільки українська точніша і далекобійніша — так, один снаряд на двадцять ворожих, зате цей снаряд гарантовано лягає в ціль, знищуючи її. Противник же кладе своє залізо часто в «молоко». Але не будемо вдаватися до шапкозакидання: наші захисники там теж гинуть, і втрати вельми і вельми великі.

Незрозумілий наступ путінського воїнства триває, але темп його в кращому разі — кілька метрів за добу.

Питання: заради чого? Щоб Пригожин, чиї «вагнерівці» зараз сотнями удобрюють українську землю в районі Бахмута, вкотре закріпив свої позиції на російському політичному Олімпі? Чи, навпаки, вибачте, обісрався?

Соледар, у якому, незважаючи на численні переможні реляції росіян, усе ще тримають оборону українські війська, важливий як один із ключів до Бахмута. Стратегічне значення останнього — до речі, колись це було вельми приємне містечко, «найнедонецькіше з донецьких», як його називали місцеві — зумовлене тим, що це відносно великий транспортний вузол. Захоплення його дасть можливість росіянам розвинути наступ на Краматорськ і Слов'янськ, що розташовані на північний захід. Як бонус — Сили оборони будуть змушені перекидати війська, щоб закрити пролом, і тим самим або сповільнити, а то й скасувати операцію зі звільнення Сватова і Рубіжного на Луганщині.

Тобто якийсь військовий сенс у діях путінців є. Добре, але далі що? Щоб продовжувати активні бойові дії і розвивати успіх (якого поки що немає), потрібні ті самі десятки тисяч снарядів на добу, а ще другий ешелон, якого у ворога немає (підрозділи 2-ї мотострілецької дивізії 1-ї танкової армії, які перекидають із Білорусі, явно не тягнуть на такий: там, якщо вірити блискучому військовому аналітику з Одеси Олександрові Коваленку, серйозний некомплект за технікою, по суті, це класичні «маршові батальйони» першої половини XX століття).

Ну виб'ють українців із Соледара, що за цим послідує? Затяжні і криваві бої в Бахмуті, під кінець яких «хорошими» стане ще тисяча-друга загарбників. Підсумком стане новий і, швидше за все, остаточний позиційний глухий кут.

Власне, до останнього все і йде. Те, що відбувається, дуже нагадує ірано-іракську війну 1980-1988 років. Вторгнення, наполегливі оборонні бої, контрнаступ тих, хто обороняється, пауза, новий наступ агресора, новий контрнаступ і довгі роки сидіння в окопах. «Війна міст». Війна на виснаження… Мільйони загиблих, мільйони загублених доль, кілька втрачених поколінь.

Утім, є й різниця. Протистояння Ірану та Іраку все ж було бійкою відносно рівних за силою сторін. Наш випадок — інший. Величезна імперія спробувала поставити на коліна відносно слабку демократичну республіку і прорахувалася.

Причому прорахувалася в усьому — танкові прориви обернулися найстрашнішим розгромом бронетехніки з часів Другої світової, населення України позбулося останніх ілюзій з приводу «братнього народу», а удари ракет і безпілотників по містах та інфраструктурі хоч і завдали певної шкоди, але явно не критичної. І нові обстріли навряд чи кардинально змінять ситуацію.

Окупаційні сили стрімко втрачають залишки наступального потенціалу без скільки-небудь значущого результату. росії вже не перемогти в цій війні. А «неперемога» для авторитарної, вже майже тоталітарної, держави означає її поразку і крах. Так, агонія ще триватиме певний час - імовірно, досить довгий, може, понад рік. Але безславний кінець путінської держави все одно неминучий.

Україна обов'язково переможе!

Автор — Віктор Босняк