Підземний лофт без перерв на тривогу: одеський театр «На Чайній» переїхав до бомбосховища  

Віднині вистави Театру «На Чайній» можна побачити у підвальному приміщенні будинку №37 на вулиці Ніжинській.

Артисти стверджують, що це практично бомбосховище: під час звуків роботи ППО та вибухів тут нема навіть вібрації. Цілком надійне укриття, за будь-яких шумів ззовні можна не переривати виставу.

Директор театру Олександр Онищенко зараз служить у Збройних силах. Під його керівництвом унікальному театру доводилося переїздити з колишньої чаєрозважувальної фабрики (звідси й назва) до Палацу студентів, далі до приміщення Teatr Kowalsky в Отонівському провулку (раніше пер. Некрасова).

«Там ми були не самі, там інші орендарі, проводяться різні заняття, — говорить актриса Марія Кабакчей. – Нам і так важко зібратися разом, адже в кожного по дві-три роботи, а тут ще, буває, залу зайнято. Уповільнилися  прем’єрами, на Маразліївській могли й по 13 вистав одночасно репетирувати. Застопорилися якоїсь миті. Хоча шалено вдячні Мишку Тростянецькому за можливість працювати там. Коли б не він, ми б, можливо, і не відкрилися, з Палацу студентів довелося піти на початку війни, ми опинилися буквально на вулиці. Мишко нас врятував».

«Чайники» шукали інший варіант. Допоміг випадок: колишній студієць Сашка Онищенка, Олег Поступальський, знайшов це приміщення.

«Я йому жалілася на нашу долю, що нам тісно, що впираємося головою у стелю, і Олег відшукав на OLX підвал, що здавався в оренду. Ми сюди приїхали, а тут нічого не було, дроти висіли, підлога у фойє нерівна, все брудне, сирість, одним словом, підвал. Сашко сказав: «Ви не потягнете таку роботу». Але ми вирішили, що потягнемо», — посміхається Марія.

Олександр Онищенко дав більшу частину грошей, зароблених на фронті. Відкладав «на старість», проте Театр «На Чайній» – його дітище, і Сашко курував ремонтну діяльність, давав поради зі знанням справи, адже кожний переїзд ставав виставою, де директор і головний режисер грав роль виконроба та ведучого ремонтника.  

«Все одно без помилок не обійшлося, — зізнається Марія. – Проте все ж-таки ремонт ми зробили. Вийшов такий собі лофт. Ми ще самі у стані афекту… Що потрібно? Потрібно приходити на вистави, і все. Дивитися, постити у соцмережах про нас, розповідати, що ми є, ми переїхали, працюємо. Нам глядачі допомагають жити. Якщо глядач є, ми живемо, розвиваємося. Якщо нема глядача, відповідно, нема й матеріальних можливостей, і творити нема для кого».

Загальна площа нового приміщення театру складає 240 квадратів, у залі 57 місць (в Отонівському провулку було 30 крісел). За літо «чайники» мріють випустити дві-три нові вистави. У Олені Юзвак майже готова до випуску постановка, Євгеній Резниченко планує прем’єру в липні, Влад Костика теж запустився з новим проєктом. Студенти Олега Шевчука з акторського курсу театрально-художнього коледжу покажуть на сцені учбову виставу.

«Сашко Онищенко приїздив у відпустку і сказав нам, що театр – живий організм, він має жити, розвиватися, йти в ногу з часом, для цього має бути свіжа кров, — доповнює Маша Кабакчей. – Скоріше б він повернувся, і я б уже просто грала вистави, максимум чай глядачам наливала. І все. Сашко природжений лідер, це внутрішня його якість, а ми намагаємося бути схожими на нього. Хоча він і сам каже, що за час війни у нього пріоритети змінилися, і йому не хотілося б витрачати час на щось, окрім творчої роботи. Війна показала, як треба цінувати час та життя».

Оскільки прем’єри на новому місці ще не готові, а здивувати публіку чимось вже хочеться, публіці вирішили нагадати одну дивовижну виставу «чайників». П’єсу «Звірячі історії» американського драматурга Дона Нігро ставив заслужений артист України Юрій Невгамонний для другого набору студійців. А зараз він кілька мініатюр зіграє сам, і назвав видовище «Я згадую…».

Відомий драматург Дон Нігро (це псевдонім, справжнє ім’я засекречене) пише п’єси, що з успіхом йдуть на кращих театральних підмостках світу вже 40 років, тож вочевидь в автора багато досвіду в житті й творчості.

На жаль, до Одеси він поки не приїздив, але приводів для цього вистачає. Наприклад, у містечку штату Огайо, де проживає Дон Нігро, знаходиться склад пиломатеріалів, у приміщенні якого в сорокові роки працював кінотеатр «Одеса». Фантасмагорія якась! В репертуарі «чайників» потім з’явилася й вистава-детектив «Таємниця сімейства Рейвенскрофт» за Доном Нігро. А на «Звірячих історіях» дійсно зручно вчитися. В цій п’єсі мишки, качкодзьоб, корови, кішки, лемури та інші наші браття менші діляться дуже глибокими переживаннями, це ціли скарбничка ідей для акторів, звідси величезна популярність «Звірячих історій».

Юрій Михайлович довірчо нагадує, що мініатюру від імені мишки в учбовій постановці грала чарівна й тендітна Мілена Компанієць (Мілена сидить у залі та тут-таки починає розчулено схлипувати). Пам’ятаємо-пам’ятаємо! Це було звірятко, яке привабив запах та вигляд сиру до мишоловки, яке самовпевнено вважало, що чужий досвід її чомусь навчив. У фіналі монологу, коли мишка спокусилася та потягнулася-таки до сиру, юна актриса різко опускала голову, раптова темрява переривала історію, нібито потужній удар нехитрого пристрою перерубав шию тваринки.

Невгамонний зіграв усе по-своєму, звісно. У його виконанні миша була пустотливою, бавилася хвостиком у танці, а шапочка з кругленькими вушками довершувала образ. «Я вчуся не тільки на власних помилках, — самовдоволено філософствує гризун. – Але сир…». У Юрія Михайловича нема такої беззахисної шийки, як у Мілени, його герой зовсім інший, бувалий та розбишакуватий. Тягнеться лапкою до сиру, тільки помацати, хоча б разок… Темрява ставить крапку в його сумнівах.

А потім Юрій Михайлович вийшов з образу хвостатого шкідника, та занурився у спогади про ту виставу, в якій грали Артем Литовченко (тут вже пролунав схлип самого Артема з зали), Анна Мильошина, Фаїна Мартинова, Вікторія Хоменко, Дар’я Томулеску та інші молоді актори, які отримали в студії «чайників» путівку у творче життя. І нове перевтілення: тепер перед нами качкодзьоб, істота недолуга, закомплексована, немовби зроблена з залишків різних тварин… Клоунський носик визначає наше ставлення до цього персонажу (а в студійній постановці качкодзьоб мав ласти на ногах). «Дайте вашу руку», — кидається потвора до хлопця, який сидить у першому ряду, а той лякається. «Перепрошую, вибачте», — з посмішкою промовляє інтелігентний звір.

Так отой глядач теж зі студійців того набору, це Денис Чернишев (ну хоч цей не плаче), також грав у «Звірячих історіях» (якщо точно, вистава йшла під назвою «У світі тварин»). Далі сталося неймовірне: Юрій Невгамонний виступав від імені двох лемінгів, яких тягло стадним інстинктом до краю урвища, і виникла повна ілюзія того, що актор роздвоївся та обидва лемінги ведуть перед нами свій діалог. На фотофіксації вистави виконавець тільки один. Чарівна сила мистецтва!

Чи варто зазначати, що Мілена з Артемом після вистави буквально ридали, даруючи букети Юрію Михайловичу. Але це хороші сльози. Так плачуть від щастя. Власне, за щастям сюди приходять зі своїми проєктами актори та режисери з різних театрів міста. Відомо, що найкрасивіші діти народжуються від кохання, до вистав це теж стосується. Чекаємо на новій сцені нові яскраві постановки, після яких глядачі, за доброю традицією, п’ють чай та діляться враженнями.

Авторка — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського