Бог на бандурі грає, а жінка мерця обіймає: одеситам показали хоррор-мелодраму

Прем’єра вистави «Розмови з вухом» відбулася в Театральній лабораторії «Воля» (Садова, 13). Це вже 12-та назва в репертуарі колективу і перший досвід у жанрі хоррор-мелодрами за три сезони існування. Авторка п’єси (до речі, її зараз розглядають на двох драматургічних конкурсах) та режисерка вистави Стася Волошина зробила сміливий, навіть радикальний крок.

Спочатку вона схилялася до боді-хоррору, взагалі не думала, що колись на сцені «Волі» йтиме мелодрама при тому, що жанрове різноманіття є одним із принципів роботи театральної лабораторії. Але тема повела за собою і виявилося, що в сюжеті кохання більше, аніж жаху (не всі з цим погодяться, одначе кохання буває й жахливим).

Оскільки текст запропоновано цілком незнайомий, рецензентові варто тримати інтригу, не розкриваючи усіх сюжетних поворотів. Менше з тим, зазначимо: усі акторські роботи виявилися стовідсотковим влучанням в образ, і навіть роль Бога (Руслан Енютін), який награє на бандурі, не виключення. Коли драматург виступає в ролі режисера, хто має краще за нього розкрити задум? Отож-бо. Бандурист сидить собі в кутку, до нього часом звертається героїня, а він відповідає їй, торкаючись струн. Або не відповідає, коли та конче перетнула межу добра та зла.

Пісня «Ой не світи, місяченьку» невипадково звучить у перші та останні хвилини вистави, в ній йдеться про дівчину, яка воліє не бачити, як її коханий йде від неї. Персонаж, позначений у програмці як Вона (Олена Концевич) – вже не дівча, доросла жінка, змучена побутом і байдужістю чоловіка, втім, у її оптиці все виглядає якось перекривлено. Можливо, Він (Ігор Волосовський), вмощуючись у кріслі в халаті та сімейних трусах, тому й не поспішає давати відповіді, що безглуздо піддакувати навіженій жіночці. Вона й спілкується з ним, наче з жінкою, торочить про якісь побутові дрібниці, прискіпується до кожного слова. Краще промовчати, нема сенсу в дискусії.

Його блакитні (це важлива деталь) очі все бачать простіше. Прийшов додому, до власної жінки, от тобі й вияв любові, яких ще доказів треба рудій тривожній істеричці. Дружину тригерить все, будь-який зигзаг думки примушує очі палахкотіти, наче Її лихоманить. Подруга виходить заміж і пара одразу вінчатиметься? А чому в її власній родині ще не було вінчання? Може, чоловік сприймає цей шлюб як тимчасовий і тому досі не зв’язав себе обітницею? Варто було б порадити героїні пройти терапію, якби ми не знали, що психологи далеко не завжди виправдовують надії та довіру пацієнтів. Але картина вимальовується вельми нездорова.

Подруга Марічка у виконанні Аліси Григолії – повна протилежність хазяйці дому, мила, впевнена в собі, виглядає цукерочкою в рожево-бежевому одягу. А Вона весь час у щось мішкувате, темне, розтягнуте вбрана. І це творча людина, майстриня з виготовлення авторських ляльок-мотанок. До мотанок не можна торкатися голкою, долю власну поколеш, знівечиш, їх треба саме мотати. І так, в мотанок нема очей. Їх нібито нема і в чоловіка, який уникає зорового контакту з дружиною. Засинаючи, Він віддає в Її розпорядження лише вухо, лежить собі на подушці, поки жінка туркоче свої безкінечні претензії.

«Я хочу, щоб ти був чоловіком і любив мене», — так формулює свої вимоги до співкамерника (закреслено) шлюбного партнера наша майстриня. Нібито прості й законні вимоги, але любові не вимагають, а чоловіком легше бути, коли поруч жінка, а не сувора пані. Справжнє жахіття починається, коли чоловік дає дуба просто у своєму кріслі, усі ми смертні, таке трапляється, часом раптово. З цієї миті усі взаємодії цих двох прораховані та вибудовані, як в балеті.

Волосовський показує неабияку майстерність саме в посмертній історії свого персонажу, які гнучкі, немов обгорнуті ватою суглоби, і як йому тільки вдається не кліпати очима? Хіба в моменти, коли дружина тягає Його сценічним майданчиком туди-сюди, є кілька шансів непомітно для глядача кліпнути…

Апогей жіночої очманілості відіграється у сцені, коли лялькарка за допомогою підручних матеріалів, тобто смужок червоної тканини, майструє з беззахисного тіла маріонетку, удає, ніби чоловік Її голубить. Жінка біснується на відстані простягнутої руки від глядачів першого ряду, і дехто зізнавався: грає актриса так переконливо, що була думка втекти, але ж у «Волі» це неможливо, на час вистави єдиний вхід закрито і захищено ролетою.

Не торкаючись більше тексту, мусимо визнати, що навіть апологет «театру жорстокості» Антонен Арто зблід би у деяких сценах одеської вистави. І якщо вже так, чекаємо й на боді-хоррор, саме час добряче настрашити публіку в театральній залі, аби вона спокійнесенько собі пішла додому з іншою оптикою в бік сьогодення.

Автор – Ірен Адлер, фото Олега Владимирського