Бої в Харківській області: чого там точно не відбувається і чому хворі фантазії завадили росіянам використати непоганий шанс  

Десяту добу на півночі Харківської області тривають бої з російським угрупованням «Північ», яке намагається наступати, — бої, які викликали серйозне занепокоєння як в українського командування, так і в суспільства загалом. Дехто навіть почав піднімати алярм: мовляв, ось-ось і Харків буде знову в облозі…

Минуло півтора тижня і…

А справді, що там відбувається? Простіше, напевно, буде сказати, чого там точно не відбувається.

Аналіз відомостей, що надходять з українських і російських відкритих джерел, дає змогу зробити впевнений висновок, що особливих успіхів ворог не досяг. Нічого схожого на глибоку операцію, з проривом оборони, виходом на оперативний простір і оточення Харкова та розгром угруповання Сил оборони, навіть близько не спостерігається.

Так, захоплено деяку кількість сіл, точніше того, що від них залишилося після регулярних багатомісячних обстрілів з-за кордону, від 100 до 300 квадратних кілометрів української території (для порівняння: площа Одеси — 162,4 кв. км), агресор закріпився на околиці Вовчанська.

Однак уже 13-14 травня темпи просування російських військ, які й з перших днів операції сильно не дотягували до передбачених бойовими статутами (10-15 км на добу під час прориву оборони та 40-45 км на добу під час розвитку успіху), сильно знизилися, а до 16 травня противник практично зупинився. Схоже, дзеркально повторилася історія з літнім українським контрнаступом у Запорізькій області — з тією лише відмінністю, що наші захисники таки зуміли пробитися до першої лінії оборони окупантів, а ось путінці до нашої поки що ні. 

Ворожі пропагандисти, напевно, скажуть (чи вже сказали?), що не особливо й хотіли, як це годиться казати в разі невдачі, але ось дві обставини свідчать про протилежне: хотіли багато, а ось вийшло як завжди.  

Перше — залучені у наступі сили та засоби.  

Російське угруповання «Північ» — це до 50 тисяч солдатів і офіцерів, близько 300 танків і до 900 бойових броньованих машин, під тисячу артсистем, 100-120 одиниць РСЗВ і штук п'ять оперативно-тактичних ракетних комплексів. З повітря її підтримує авіація, що скидає керовані авіабомби — головний бич українських захисників.

Організаційно бої ведуть переважно підрозділи 11-го армійського корпусу: 2-га бригада спецпризначення, 7-й мотострілецький полк, 18-та мотострілецька дивізія, 72-га мотострілецька дивізія, 25-та мотострілецька бригада, 138-ма мотострілецька бригада, 104-та і 244-та артилерійські бригади. Ще є частини 44-го корпусу і 1-го танкового гвардійського полку.  

Для захоплення Харкова цього, звісно, недостатньо, однак зосередження такої маси військ на відносно невеликій ділянці фронту теоретично мало б дати змогу ворогові здійснити прорив і влаштувати купу неприємностей слобожанському угрупованню Сил оборони. Максимально просунутися до Харкова, створивши горезвісний «санітарний кордон», який обіцяв Путін в одній зі своїх промов; узяти Вовчанськ і насунутися з північного заходу на Куп'янськ, доповнивши наступальну операцію тамтешнього угруповання рф. 

Судячи з того, що на початковому етапі росіяни кинули в бій лише п'ять чи шість батальйонів, операція планувалася ешелонованою, тобто за класикою — прорив, розширення прориву, введення маневрової групи, розвиток успіху, розгром. Але наполегливий опір Збройних сил України, здатність наших захисників завчасно вдарити по зосередженню військ противника, його штабах і комунікаціях, а також перекидання резервів зірвали цей план. У підсумку протистояння знову звелося до боїв місцевого значення — за окремі будинки Вовчанська та околиці чергового села, якого вже немає. При цьому росіяни вже по максимуму використовують свої сили, тобто ні про яке послідовне нарощування потужності удару не йдеться.

Така стратегія мала б сенс, якби навалилися вони одночасно десь в іншому місці. Однак у ворога повсюдно відбувається якраз зниження активності. Був вельми перспективний прорив біля Очеретиного, що біля Авдіївки, де противнику майже вдалося розсікти позиції Сил оборони та вийти на оперативний простір. Але за останні два тижні в агресора там зовсім нічого не виходить.

На решті ділянок теж. Складається враження, що вони просто перекинули боєздатні сили на Харківщину, щоб виконати пряму вказівку диктатора про створення «буферної зони», покликаної «убезпечити» Білгород. З урахуванням того, що українські ударні системи добивають аж до Татарстану, виглядає це все як ідіотське потурання фантазіям людини, яка сильно відірвалася від реальності. Утім, хіба останні десять років не демонструють нам того самого? Власне, вся ця війна — результат хворої фантазії.

З усім тим Україна обов'язково переможе!

Автор — Віктор Босняк, військовий оглядач «Думської»