Божественне начало, Або чому на фронті все ж немає атеїстів: як група українських дроноводів по мінах гуляла (спойлер: усі живі)

Продовжуємо публікувати фронтові розповіді спеціального кореспондента «Думської» Георгія Ак-Мурзи. Незважаючи на те, що всі новели ґрунтуються на реальних подіях, а в деяких випадках автор був очевидцем і навіть учасником, він продовжує вперто називати нариси «байками».

Обережно присутня ненормативна лексика!

Кажуть, що на передовій атеїстів немає — коли прилітає багато і жорстко, всі починають згадувати про Бога. Але це не про нас.

У нашому підрозділі «Дроно-3,14» віруючих немає. У нас усі атеїсти. Власне, термін «підрозділ» — теж не зовсім вірно. Нас у «Дроно-3,14» всього троє.

«Ми» — це наш славний командир, «страшний», тобто старший лейтенант із позивним Маск, він же колишній аспірант Політеху Вовчик, двадцяти чотирьох рочків від народження; головний пілот сержант Махно (позивного йому не давали, прізвища достатньо) віком 26 років. Ну і наймолодший я - помічник пілота, запасний пілот, механік-водій і старший, куди пошлють. Старший солдат, позивний Кайт.

Маск, Махно і я в минулому, цивільному житті — випускники однієї альма-матер, славного столичного політеху імені Сікорського. І навіть спеціальність у нас одна — IT. Маск без п'яти хвилин кандидат наук. У цивільному житті таких, як ми, часто кличуть ботанами.

Але ми не прості ботани, а бойові: добровольці, класні пілоти дронів, горді винищувачі орків. Еліта Збройних сил!

Усе, що відбувається навколо, особовий склад «Дроно 3,14» з огляду на технічну освіту й особливості виховання сприймає з точки зору точних наук — фізики-хімії та інших геометрій з алгебрами. Казочки про банду чуваків, які заблукали в пустелі на сорок років, містика, езотерика та інші міфи народів світу — це не для нас. Мабуть, тому капелани обходять загін стороною, а деякі й зовсім шарахаються. У всякому разі, останнього капелана, православного батюшку, який зарулив у нашу располагу, довелося відпоювати валідолом після диспуту з Маском на тему релігії та божественного.

Зовнішній вигляд особового складу «Дроно 3,14», так би мовити, відповідає образу думок. Тату з ніг до голови, тунелі та інші сережки у вухах і бровах, бандани з черепами.

Якось на ранковому шикуванні у начальника штабу батальйону, який нас побачив, почала сіпатися повіка. Бравий майор плюнув, вилаявся і дозволив особовому складу «Дроно» з'являтися на ранкові шикування… дистанційно.

А що робити бідоласі? Ми ж найкращий підрозділ безпілотної розвідки на всю бригаду, на нашому рахунку вже кілька сотень збитих російських мавіків, найкращі показники з розвідки та кілька десятків «задвухсотєнних» окупантів.

Але іноді все йде не за правилами точних наук, у які ми віримо.

Минулого тижня запустили дрон над позиціями, літаємо. Бойове завдання — розвідка позицій ворога. Махно, головний пілот, керує безпілотником у FPV-окулярах, я на ноуті дивлюся картинку, ставлю геометки. Маск, як годиться головкому «Дроно-3,14», поруч, командує, так би мовити, «битвою», керує особовим складом. Раптом Махно мотає головою, непотрібні слова починає висловлювати вголос. Причому голосно і дуже навіть емоційно. І навіть окуляри здирає!

- Заспуфіли дрона, суки! — кричить Махно, — Упав я, блядь, на нейтралі! Перехопили антидроном нашого соколика, падли…

Дрон новенький, дорогий, як крило «Боїнга». Тільки прислали нам його волонтери, тиждень тому. Робити нічого, йдемо шукати. Не вперше.

Я з виносною антеною на палиці довгій попереду крокую, тримаю жердину вище — так більше шансів знайти зв'язок. За мною Махно з пультом. Між нами — дроти, так надійніше шукати сигнал. Замикаючим крадеться «командос» Маск для вогневого прикриття, з автоматом, браво зображуючи Рембо і Термінатора в одній особі.

З боку виглядаємо, як батюшки з іконами… Йдемо навпростець процесією по полю, щоб не обходити. Пройшли одне поле, перекурили. Пішли другим. До посадки ще метрів сто - там наша піхота сидить на фланговому опорному пункті. Чуємо, нам звідти щось кричать. Вітер сильний, ні хріна не розібрати:

- …уєли! …йоби! …уйте!» — уривки тільки доносяться, нічого не ясно.

- Мужики, ви дрон не бачили? Десь упав, шукаємо! — кричимо пехтурі щосили.

Піхота у відповідь щось кричить з окопів, махають нам кінцівками. Все одно нічого не чути!

- Ну й пішли на хуй, глухі тетери! — ласкаво кричить їм наш міні-Наполеон, командир Маск у відповідь.

Йдемо наступним полем — бачимо, лежить наш соколик, притомився-приліг під впливом російської глушилки. Підбираємо, бредемо назад тим самим маршрутом.

Збоку пехтура знову надривається, хором нам щось кричить! І ще більше ручками махають. Посил, загалом, зрозумілий — мовляв, забирайтеся з нашої зони відповідальності, дятли.

Ну ми раді старатися. Звичайно ж, бредемо далі, додому, з нашим страждальцем літаючим.

У розталазі починаємо лікувати машинку від спуфа орковського. Ну там, перешивка програми, зовнішні пошкодження дрібні ремонтуємо, все як завжди.

Раптом джип влітає, розвертається майже на дрифті. З нього на ходу вистрибує якийсь хрін із бугра, при трьох великих зірках на погоні. І в бліндаж.

- Школота соплива, це ви щойно до наших окопів зі спини підходили? — кричить хрін.

- Так, ми. Дрон проїбали — ходили шукати, пане полковнику, не знаємо-як-по-імені-й по батькові! — зображуючи бравого служаку, бадьоро доповідає командир.

- Як ви змогли пройти 400 метрів мінним полем, а потім повернутися назад? Наші вам кричали, щоб ви на місці стояли! У нас зараз там усі на вухах, саперів викликали! Сапери бліді, охрінілі, намагаються в'їхати, як ви туди-назад променад робите. Картою трясуть, доводять, що це неможливо! — нервово смикає кадиком приїжджий полковник.

- Та ми акуратно, з дотриманням! Знайшли дрон, усе добре, пане полковнику! Че нервуєте?

- Минулого тижня заєць стрибав і на міні підірвався! А ви туди-назад по прямій, як по пляжу, хіба що морозиво не їли на ходу… — підполковник аж захрипів.

Загалом, додали нас у чат із саперами і сусідами, пехтурою на флангах. Щоб ми наступного разу знали, куди ходимо. Сапери нам, звісно, пообіцяли обличчя набити спочатку.

Ми не ображалися, зрозуміти богів тротилу й розтяжок можна. Влетіло їм від начальства. Їхні мінні загородження «повною хуєтою» командир сусідньої піхотної бригади назвав. А їхніми «довбойобами»: мовляв, школота гуляє по шедеврах мінних, як Ісус по воді…

Ми, звісно, обговорили цей випадок. За всією теорією ймовірності, наші кишки мали висіти на гілках у радіусі тих полів метрів на сто-двісті.

Махно і Маск посперечалися. Махно пригадав, що філософ Кант довів існування Бога, а математик П'єр Ферма був дуже ревним прихожанином церкви. Наш міні-Ейзенхауер і де Голль, старлей Маск, на подив, заперечував науковому опонентові мляво і не особливо пручався доводам про божественний початок Всесвіту.

Я в суперечці участі не брав. Але біблію у капелана все-таки попросив «поганяти» — почитати на дозвіллі. З тієї самої прогулянки мені чомусь здається, що Хтось все-таки є…

Там. Нагорі.

Автор — Георгій Ак-Мурза