Публіка, що кашляє, сміттєвий бак на сцені та стриптиз: одеситам показали лялькову виставу для дуже дорослих  

Прем’єра вистави Олександра Горенштейна «Між світлом і тінню» відбулася в Одеському академічному Театрі ляльок. Це видовище створено для вечірнього репертуару, тобто не для дітей, а для людей старшого віку, може, навіть похилого.

Бо для розуміння того, що відбувається на сцені, глядач має бути обізнаним щодо персонажів давніх міфів, середньовічного живопису, італійського кінематографа, а ще нічого не вийде, якщо публіка непосидюча та нетерпляча (а терпіти є що).

«Вистава за оповіданнями Олександра Горенштейна не дає готових відповідей. Вона ставить питання, які залишаються з глядачем ще довго після фінальних оплесків. Це історія про людину та її вічний вибір. Про те, що живе між світлом і темрявою, надією і розчаруванням, падінням і злетом. 15 епізодів людської історії зливаються в єдиний потік життя, де поруч існують сміх і сльози, любов і самотність, втрати й перемоги», — пишеться в анотації до вистави, друга назва якої звучить як «Папір 2.0.», а перший «Папір» показували на тій самій сцені ще до війни.

Тоді різні образи народжувалися дійсно з паперу, що набирав чудернацьких форм, а репліки промовлялися за сценою неіснуючою, умовною мовою: «Ну шо, пупош? Хача-хача-хача-хача!». Було цікаво.

Всупереч сподіванням, цього разу все почалося не з паперу, а з яскравого спалахуючого світла (стробоскопічних ефектів) та сценічного диму, від якого публіка почала кашляти. Перечекавши цю «увертюру», позначену в програмці як «Великий вибух», ми побачили, як один з акторів перекочує через усю авансцену велику кулю (виглядає як пап’є-маше, а ще схоже на той матеріал, який штовхає перед собою жук-скарабей). Метафора є прагненням мистецтва до безкінечності сенсів, із цим не посперечаєшся.

Ця Сизіфова, тобто марна праця виконувалася різними акторами перед кожним із епізодів, наводячи на думки чи то про безнадійність авторів вистави щодо свого задуму, чи то про спокусу хибної багатозначності, яких не вдалося уникнути. Папір вочевидь вже не надто цікавить Горенштейна, хіба що епізод «Ікар» вразить розмахом паперових «крил», які в кінці сюжету перетворяться на сміття.

Режисер-постановник, сценограф, автор музичного оформлення та п’єси Олександр Горенштейн передусім є цікавим художником, про чию виставку торік ми докладно писали тут.

Нагадаємо, що за плечима митця десятки персональних виставок художніх робіт у США, Ізраїлі, Німеччині, Італії та Великій Британії, і понад сто сценографічних, а також режисерських постановок. Пластичне рішення для акторів живого плану створила хореограф Діана Костика, якій вочевидь тіснувато в прокрустовому ложі режисерського задуму. Більш-менш вільно вона почувається в епізоді «Саломея», де біблейська героїня виконує свій танок (найдавніший і найзнаменитіший стриптиз) перед Іродом та Іродіадою, тільки на ній не сім покривал, а паперова сукня, від якої танцівниця (вона ж хореограф) еротично відщипує клаптики.

Саломея отримає за свій танок голову Іоанна Хрестителя, звісно, лялькову, її покажуть здаля на таці. До речі, про ляльок. У цьому театрі, навіть якщо ти вже давно не дитина, хочеш побачити насамперед мистецтво ляльководів, різних сценічних ляльок, але ні. Кілька маріонеток, що зображають дітей, присутні ненадовго і грішать тією самою хибною багатозначністю. Є ляльки-птахи на тростинах, чайки та ворона, вони ворушать крилами. Є два пласкі силуети Адама та Єви (вже не декорації, ще не зовсім ляльки), їх іронічно спокушає яблуком демонічний персонаж, якого грає заслужений артист України Іван Цуркан (цей хоч іноді посміхається). Є верхові ляльки безголових учасників «Виборів диктатора». Все решта – знов-таки актори живого плану, суворо обмежені в пересуваннях. Пройшли туди-сюди, повернулися, промарширували, повторили комбінацію рухів, та й по всьому.

Невиправдано довго кружляють сценою брейгелівські «Сліпці», усім вже все зрозуміло, а епізод триває і триває… Такі самі кола виписує маленька дебютантка Аліса Христич у ролі Дівчинки, яка, певно, має викликати замилування і співчуття, дитина і справді зворушливо існує на сцені.

Епізод «Емігранти» урізноманітнює ці пересування наявністю валіз у руках акторів, а «Бомжі» виголошують свої нерадісні репліки просто зі сміттєвого баку, встановленого на сцені. Але фінал вже наближається, і на мінорній ноті його робити не хочеться. Тут на порятунок театру «поспішають» Федеріко Фелліні та Ніно Рота, без досвіду яких епізод «Парад-алле» не вийшов би. Якби ж усе було так просто, запозичуй фінал славетного фільму разом із саундтреком і збирай оплески… Ви знаєте, неочікувано – так. Нова вистава вже отримала своїх палких прихильників, залишається за них порадіти. У важкі часи негуманно докоряти людям браком смаку, і тому більше про побачене говорити не будемо.

Автор – Ірен Адлер, фото Олега Владимирського