Чохли-«невидимки» та арабіка для Залужного: як одеські бариста фронту допомагають (фото, відео)  

Спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов продовжує з'ясовувати, як одеський бізнес виживає в цей непростий час і допомагає нашим захисникам, які відбивають повномасштабне вторгнення нацистської Росії.

Він познайомився з кав'ярниками, які не лише перераховують військовим гроші та безкоштовно відправляють на фронт свою ароматну продукцію, а й закуповують для Сил оборони особливі чохли для мобільних пристроїв, що не пропускають електромагнітні сигнали.

Ось це та сама штука. На вигляд борсетка. Або підсумок. Давайте я покажу вам, для чого вона.

Нагадаю вам про смерть першого президента Чеченської Республіки Ічкерія Джохара Дудаєва. У 1996 році російські спецслужби запеленгували сигнал від супутникового телефону Дудаєва, який знаходився недалеко від Грозного.

Російські ЗМІ гордовито писали тоді: «У повітря було піднято два бомбардувальники Су-24 із самонавідними ракетами. Дудаєва було вбито ударом ракети прямо під час розмови по телефону».

Через десять років було вбито чеченського польового командира Шаміля Басаєва. Писали, що його вирахували теж по телефону.

Так от, цей чохол — штука потрібна. Уявіть собі: збирається штаб обговорити, як будуть брати росіян у котел. І ясна річ, що у всіх мобілки. Можна, звісно, телефони збирати і класти в ящик. Але це кустарно і допотопно. А якщо не приховаєш сигнал від пристрою, ворог може засікти. Ось щоб себе та інших убезпечити, і потрібні такі чохли. Засунули телефони в них, і можна безпечно збиратися, обговорювати, куди і коли спрямувати вогонь, попиваючи каву. Здавалося б, проста і потрібна штука. Але придумали її не в якійсь військовій науково-технічній лабораторії, а прості люди і домоглися того, що армія взяла її на озброєння.

КАВА БЕЗ КОФЕЇНУ

Цей матеріал потрібно читати вранці. Коли тільки-но розплющили очі. Або коли дуже хочеться спати, а справ ще багато. Під час читання оной, я вангую, вам захочеться кави. Сперечаємося?

Біля одеського залізничного вокзалу є заклад. Довгий, трубоподібний. Колись тут була шаурмична. Років двадцять тому, вранці, після нічних зйомок, а знімали ми побут вокзальних безпритульних, я впивався тут, бурчачи, в пухку шаурму, присьорбував каву і думав про нелегку працю працівників навколовокзальних закладів громадського харчування.

Навколо шаурмичної ковбасилися жебраки, злодюжки, безхатченки та інший люд, який копошиться біля вокзалу й осідає відпочити у сквері Пушкіна. Це, хто не знає, у самому центрі Привокзальної, де фонтан. До нього можна потрапити лише підземним переходом. У сквері тоді частенько сиділи згорблені бабки-«трясучки». Вони дрібно тряслися, наче в лихоманці, і простягали пластиковий стаканчик для милостині. І зараз такі є. До речі, якщо з бабці розмотати хустку, то з-під неї визирне цілком здорова фізіомордія двадцятирічної дівиці. Яка буде дуже незадоволена.

Там же походжали панночки легкої поведінки, і «кастрюльщики» зазивали громадян покататися (до Музкомедії за 200 гривень). Поруч же й монастир. Виходив дюжий монах. Позіхне, перехрестить їдало, сонно подивиться на «бабку-трясучку» і знову всередину. Гріхи замолювати.

Загалом, різний люд тусувався. І звичайно, у вокзальній круговерті нелегко було торговцям. Народець-то дикий. Шалений. Злодійкуватий. Норовить із прилавка потягнути. Але щось я забалакався.

Так от, довгий, трубоподібний заклад давно вже ніяка не шаурмична. А цілком респектабельний заклад, про який я поспішаю розповісти людям.

Він називається «Смажимо каву в Одесі». І, їй-богу, ось, що повинно долітати до ніздрів людини, яка вийшла з поїзда і осоловіло озирається на всі боки!

Пахне креозотом від поїздів, пахне смаженими пиріжками на згірклому маслі і хлоркою з будівлі вокзалу. І тут у ці неапетитні запахи вривається чудовий бадьорий аромат чорної кави, що смажиться. Він такий насичений, що паморочиться в голові. Приїжджий, роздуваючи ніздрі, бреде на запах, виходить із вокзалу, спускається в перехід і, ведений ароматом, потрапляє сюди.

Власник Starbucks Говард Шульц казав: «Подумайте про каву як про музичний диск. Можна слухати його в спеціальній кімнаті для прослуховування, де немає відволікаючих звуків, де можна вдягнути навушники й почути партію струнних чи гобоїв, або спробувати розчути кожне маленьке клацання чи скрип нігтя Еріка Клептона об гітару. Інша річ - вставити його в програвач у машині, відчинити всі вікна і почати кричати на всю глотку. Музика та сама, а підхід інший».

Це гарний заклад для пиття кави. Привокзальний шум сюди не доноситься. Особливо добре тут має бути ввечері під час дощу: дивитися крізь скло на вулицю, коли мажуться вогні світлофорів і течуть червоними краплями по склу. Сидіти, дивитися на дощ і пити каву.

І перш ніж заговорити про хитромудру вигадку для ЗСУ і про те, як майстри свіжого помелу допомогли армії, я познайомлю вас із господарем цих кав'ярень.

Їй-богу, в житті не бачив людини, яка настільки відповідає своїй професії.

Є знамениті маскоти. Ковбой Мальборо, кролик Несквік. Є полковник Сандерс зі смаженими курчатами з Кентуккі. Нарешті, є Санта з «кока-колою». Якби я обирав маскота натуральної кави, то вибрав би Павла Дикого.

Павло в майці кольору кави з молоком. Величезний здоровань із зачіскою, схожою на копицю Бориса Джонсона. У його ручищі стаканчик із кавою здається зовсім невеликим. Він знає про каву все. І пропонує відразу продегустувати кілька сортів. Я зітхаю і кажу:

- Я п'ю тільки каву без кофеїну. А її, як відомо, з початку великої війни в місті ніде нема. На «Розетці» навіть немає.

Павло усміхається:

- Вам без кофеїну? У нас є колумбійська арабіка. Це спеціальна обробка. Легкий карамельний післясмак. При цьому абсолютно натуральна кава.

І тут же шурхіт зерен і «жжж» кавомолки.

Дивний поплив аромат…

Помел тонкий, злегка шовковистий,

Дві ложки на підігріту чашку, крупинку солі… Додати води…

Ще трохи і я заговорю віршами і проспіваю оду каві!

«САМ ЗАЛУЖНИЙ ПИВ НАШУ КАВУ І НАХВАЛЮВАВ!»

Павло стежить за тим, як я дегустую каву. Густа, з мереживною пінкою. Я відпиваю, знаходжу її чудовою. Іншої реакції він і не очікував. Вам, дорогі читачі «Думської», самий час збігати на кухню і заварити собі каву. І з нею вже й дочитувати.

- Це місце, біля вокзалу, вважалося колись кримінальним, як ви себе тут почуваєте? — запитую Павла.

- Із криміналом уже покінчено. Місце туристичне. Ми тут із 2018 року. Батюшки, ченці заходять. Кава, вона об'єднує людей. У нас усього п'ять точок. З початку великої війни ми закрилися. Не було зрозуміло, як розвиватимуться події. Але з 1 березня вже дві точки запрацювали. Нам телефонували і казали: брат іде, батько їде на фронт, ми йому хочемо каву передати! А потім поступово всі п'ять відкрилися. Звичайно, працювали не повний день. Комендантська година ж. Хлопцям ще треба до дому доїхати. За цей час передали дві тонни кави різним підрозділам. І «азовцям» передавали каву. І під Херсоном, і під Ізюмом її хлопці пили. Навіть генерал Залужний пив і нахвалював.

- А як постачальники? Війна ж! 

- Березень, квітень, травень було складно. Ми працювали на старих запасах, не розуміючи, що буде завтра. Кава, як відомо, в Україні не росте. Ми отримуємо її в сирому, зеленому вигляді. Вона припливала морем. У контейнерах. А порти були заблоковані. Але протягом кількох місяців трейдери переорієнтувалися на поставки через європейські порти, і в Україну каву везуть уже автотранспортом. Так потихеньку з кінця квітня поїхала до нас свіжа кава. І ми зітхнули з полегшенням. Працюємо!

- Скоро ваш конкурент відкриється — «Макдональдс»

- Що більше люди питимуть каву, то тим менше в них часу залишатиметься на дурниці!

НЕ НОУ-ХАУ, АЛЕ ШТУКА КОРИСНА

- Одна справа просто перевести бабки, заплатити податок. Як ви зважилися на таку незвичайну справу?

- Ми з лютого допомагаємо бійцям. І податки платимо. І каву смажимо для волонтерів і солдатів наших. До речі, всі служби, ТрО, поліція приходять до нас і безкоштовно каву п'ють.

А з цими чохлами як вийшло. Є хлопці, які це придумали і розробили. Є швейна майстерня. Є бійці, яким такі штуки потрібні. Хтось безпосередньо в бойових діях бере участь, є військове керівництво, якому теж такі чохли потрібні. І ми, «Смажимо каву в Одесі», зібралися в одну команду і змогли проспонсорувати цю справу. Ми відгукнулися моментально. Не замислюючись І зібрали потрібну суму.

Тепер про незвичайний чохол, пошитий для потреб Збройних сил.

Він не пропускає сигналу телефону. Якщо телефон поміщаємо всередину, то до нього не додзвонитися. Якщо ввімкнено блютуз, то він теж не працює. Відрубується від світу повністю. Це не «ноу-хау», але його «заточили» під потреби військових.

Першу партію, яку виготовили, ми віддали військовій розвідці. Там сказали: «Клас! Давайте спробуємо!» І вони використовувалися в знакових військових операціях. Про це ми поки що розповідати не можемо.

Незабаром пошарпані чохли замінили на новенькі. «Відмінно! Усе підходить!» — сказали військові.

Ці чохли не для продажу. Немає мети продавати їх наліво-направо. Вони виготовляються під певні потреби. Припустимо, волонтери кажуть, що потрібно 100 штук. Деякі роблять у чорному кольорі, бо бійці використовують і чорну уніформу. Ось так от. 

Із кав'ярні я їхав із кілограмом свіжомеленої кави.

Водила всю дорогу роздував ніздрі, принюхувався, нарешті вигукнув:

- Від вас так здорово пахне!

- Колумбійська арабіка, — важливо відповів я. 

Думаю, ви вже напилися кави, підбадьорилися. Саме час вирушати на роботу і помаленьку кувати нашу перемогу! Як це роблять одеські кав'ярнички.

Автор — Дмитро Жогов