Десять років загибелі мертвонародженої «республіки»: коли почали вбивати наших дітей (колонка редактора)

Сьогодні їй виповнилося б 10 років, вона була б уся в крові. Але в історії немає умовного способу, й Одеській Народній Республіці не судилося народитися. В неї, сироти, якою і має бути будь-яка поразка, не повинно бути батьків, але ми-то знаємо, що це не так.

Ми багато писали про ті події. 3 березня 2014 року Одеська облрада скликає позачергову сесію для обговорення ситуації в країні. У Києві триває жорстке протистояння на Майдані. Янукович уже втік, його обов'язки виконує Турчинов.

Тодішній губернатор Микола Скорик вирішив осідлати коня і швидко протягнути питання про «референдум» і «захист прав російськомовних». Підтягнув свій бандитський актив, який творив усе, що хотів, у центрі міста з початку січня. Все, здавалося, було на мазі.

Навколо будівлі на проспекті Шевченка зібралися близько двох тисяч тітушок. Я була тоді там як кореспондентка. І мені було по-справжньому страшно. Перший невдалий штурм будівлі почався опівдні, за ним було ще кілька спроб (щоб депутати стали більш поступливими). Поступово до будівлі підтягнулися прихильники Євромайдану. Між ними стояли сотні «правоохоронців». Навколо «кубика Рубіка» потрійне кільце.

Того дня на флагштоку недовго висів і російський триколор, а український стяг було спалено. Але в підсумку проросійські сили так і не досягли своєї мети. Жодних рішень про відділення або навіть «особливий статус регіону» облрада не ухвалила. Навпаки, засудила введення в Україну будь-яких військ, зокрема російських. Багато в чому завдяки зусиллям нинішнього нардепа Гончаренка та його соратника Шмушковича — вони тоді силоміць вивели вуличних прихильників Скорика із зали і наполягли на єдино правильному рішенні. Так, що б там не говорили, честь — бо іноді страшні битви запобігають ось так. Не виштовхни Гончаренко Давидченка тоді, хто знає, в якому підпіллі б ми зараз сиділи. І як би пахли руїни Одеси…

Так, ОНР! У цієї одеської сироти багато батьків. І Антон Давидченко з найпопулярнішого, напевно, відео того дня хіба що замикає першу десятку. Його і брата зробили медійними обличчями «новоросійської Одеси» (обидва в бігах у росії — цікаво, чи живі вони), як і Кваснюка-старшого, вже покійного. Патрон останнього, Марков, лідер партії «Родина» теж «батько» і теж у білокам'яній. Як і «президент ОНР» Валерій Кауров. Більшість його відбитих українофобів поруч. Найдурніші — удобрюють українські поля.

Ніби все добре, я б навіть сказала, чудово. Десять років тому не стався найгірший сценарій. Ми відбили, перемогли. І зараз відбиваємо.

Ось тільки… Слухайте, а чому цей самий Скорик, який збирався вбити мене і всіх інших прихильників Європи, який того дня, 3 березня 2014 року, підло влаштовував заколот, розраховуючи на плюшки з Москви… Чому він досі не просто на волі, а засідає у Верховній Раді? І, судячи зі стенограм, продовжує вякати? Я не те, щоб закликаю його лінчувати, хоча він заслужив. Просто цікаво: це така в нас державна політика? Ми саджаємо бабусь за лайк в «Одноклассниках», але ігноруємо запеклого ворога. Цікаво, як СБУ це прокоментує.

В ніч на 2 березня 2024 року Одеса зазнала чергового удару з боку росії. Ворожий дрон обрушив торець багатоквартирного будинку. Загинуло 12 людей, зокрема п'ятеро дітей.

Який тут зв'язок між ними і Скориком? Найпряміший. Скорик був одним із тих людей, які запустили процес, що перетворився на справжнє пекло зараз. Він прямо винен, він злочинець, зокрема військовий.

І не просто залишається на волі, він член парламенту!

Шизофренія…

Автор — Алія Замчинська, редакторка «Думської»