Директор ліцею «Європейський»: «Діти в укриттях співають українські пісні, пишуть листи військовим та допомагають переселенцям»

Директорка Одеського ліцею «Європейський» Юлія Бардук — одна з тих, хто залишився вірним своєму місту і колективу. З початком війни ліцей перетворився на волонтерський штаб — тут сортували і координували допомогу для військових і переселенців, а двері до шкільного укриття завжди були відчиненими для всіх жителів мікрорайону.

«Думська» поспілкувалася з керівницею навчального закладу, щоб дізнатися, як змінився ліцей, вчителі та його вихованці, після початку повномасштабної війни.

Юлія Бардук. Насправді життя ліцею змінилося 23 лютого. Того дня всі розмови зводилися до того, що буде щось страшне, тому ми подумали, що важливо, щоб діти знали, де знаходиться укриття. У ліцеї немає бомбосховища, але є цокольний поверх, як первинне укриття. Я тоді переживала, щоб дітей не налякали, і просила вчителів не вимовляти при них такі слова, як «війна», «вибухи», «бомби». Я просила зробити навчання у формі квесту, але при цьому, щоб кожен знав своє місце. Адже раніше ми відпрацьовували тільки евакуацію з пожежної безпеки. У підсумку ми довели цей процес до автоматизму.

Звісно, 23 лютого дітей ми поберегли, а 24-го всі прокинулися від вибухів, бо рф, на жаль, наших дітей не поберегла. Уже о 5-й ранку я зателефонувала охороні й попросила відчинити всі двері в укриття, щоб люди могли туди забігти. І тоді ми побачили, що наші навчання були не марними. Діти вели своїх батьків за руки в те місце, яке було закріплено за їхнім класом. Батьки нам потім дякували за це.

«Думська». Юліє Віталіївно, розкажіть, будь ласка, з чого почалася волонтерська робота в ліцеї.

Ю.Б. Життя змінилося кардинально рівно за один день. Ліцей перетворився на великий волонтерський штаб. З першого дня війни тут об'єдналися батьки, вчителі та жителі мікрорайону. До нас звозили допомогу, яку ми сортували і відвозили по військових частинах. Батьки організували купівлю буржуйок, які ми возили ЗСУ, допомагали переселенцям.

Але, природно, ліцей продовжував виконувати свої функції. Навчання відразу ж перейшло на дистанційний формат. Так було майже до серпня, після чого ми почали готуватися до навчального року. Комісія визнала наше укриття придатним до використання як первинне і ми вийшли на роботу в змішаному форматі.

«Д». Чи багато дітей виїхало і скільки дітей продовжують навчатися в офлайні?

Ю.Б. Загалом у нас 1459 учнів, з них очно — 500 дітей, які навчаються у дві зміни. На першій зміні — початкова школа, на другій — учні з 5 по 11 клас. На жаль, вільних місць у ліцеї для очної освіти в нас немає, хоча охочих дуже багато.

У перші місяці війни ми проводили опитування серед учнів, і тоді в нас було близько 70% діток, які виїхали з міста. Зараз 40% із них уже повернулися. У нас немає дітей, які не здобувають освіту, але числяться в ліцеї. Усі навчаються в тій формі, яку обрали батьки — очно, дистанційно, шляхом сімейного навчання або екстернату.

«Д». Чи не було недобору першокласників цього року?

Ю.Б. У нашому ліцеї — ні. У перший клас у нас пішли шість повних класів, але 10% учнів залишили заяву зі збереженням місця.

Хочу сказати, що в школі в нас постійно проходять челенджі, конкурси, зустрічі та хакатони. Ми намагаємося зробити все можливе, щоб діти забули в школі про те, що відбувається в країні. Усі заходи в нас проходять в укриттях, тому що їх складно переносити.

«Д». Розкажіть докладніше про укриття, чи є там запас їжі та води, і наскільки воно придатне для тривалого перебування?

Ю.Б. Там є добовий запас пайків для дітей, запас води, якщо раптом трапиться добове перебування, є медикаменти, шанцеві інструменти, вогнегасники. Також є запас усього, що стосується гігієни — антисептики, вологі серветки. У приміщенні є санітарні кімнати — окремі для хлопчиків і для дівчаток, є система вентиляції, ліфт і проведено вай-фай. Усі вікна закладені мішками з піском. Зараз там починається монтаж пункту обігріву.

«Д». Чи позначилася ситуація в країні на успішності школярів?

Ю.Б. Діти змінилися! У них з'явилося велике бажання ходити до школи! І коли вони приходять, то це такі обійми і зустрічі, що неможливо стримати сльози. Діти дуже скучили за дружбою, за дитинством, за проведенням часу разом.

Успішність я не можу сказати, що знизилася — той, хто хоче вчитися, вчиться за будь-яких обставин. А ті, у кого були складнощі, кажуть, що їм легше на дистанційному навчанні.

«Д». Чи є діти, особливо травмовані тим, що відбувається, які потребують психологічної допомоги?

Ю.Б. Так, у нас навчаються діти з Маріуполя, Красноговорівки, Миколаєва, і перші тижні, коли вони приїхали сюди, вони розповідали страшні речі. З ними дуже щільно працювали психологи, до того ж не тільки з дітьми, а й із сім'ями. Також у нас є психологічний супровід дітей, які втратили батьків на війні. Вони в нас займаються арт-терапією, щоб випускати стрес. Така робота проводиться систематично.

«Д». Чи обговорюють діти з учителями політичну ситуацію, чи цікаво їм це?

Ю.Б. Ми завжди говоримо про це, коли згадуємо про загиблих, про війну. Щодня о 9:00 у нас хвилина мовчання. Якщо діти хочуть поговорити про війну, а таке буває, ми все називаємо своїми іменами, все як є. Дітей не можна обманювати, тому що вони все бачать і чують. Діти, які перебувають за кордоном, запитують, як пройшла ваша ніч, чи нікуди не прилетіло, чи не було вибухів. А після обстрілів вони пишуть вчителям в особисті повідомлення, щось на кшталт «хоч слово напишіть, дайте знати, чи все гаразд». З'явилося почуття родинного зв'язку. Воно з'явилося у більшості українців, усі насправді стали один одному братами.

«Д». Чи робите ви акцент на патріотичному вихованні дітей?

Ю.Б. Ми завжди це робили і робимо зараз. Але я хочу сказати, що найяскравіший приклад патріотичного виховання — це коли діти щотижня пишуть листи бійцям, розвозять допомогу до госпіталів і лікарень, де лежать поранені. Коли наші діти намагаються допомагати переселенцям. Ось це і є любов до своєї країни!

Під час тривог діти співають українські пісні. Раніше цього не було ніколи, вони завжди просили заспівати щось сучасніше. А зараз і народні співають, і «Стефанію». Нещодавно був зворушливий момент, коли початкова школа в укритті співала українських пісень, а потім один із малят встав, поклав руку на серце і почав співати гімн України. За ним піднявся весь клас.

«Д». Як особисто ви переживаєте війну в Україні? Чи є у вас близькі на фронті?

Ю.Б. Звісно, у мене є рідні та друзі на фронті і в теробороні. Мені завжди здавалося, що я слабка, і коли слухала розповіді бабусь і дідусів про війну, завжди казала, що я б так не змогла. А коли прийшла війна, я змогла мобілізуватися, протистояти страхам, нікуди не виїхати і залишитися з моїм колективом. Адже колектив дивиться на мене, і якщо я дам слабину і поїду, значить, так само поїде і мій колектив, а постраждалими залишаться діти. Я змогла побороти страхи і зрозуміла, що перемога залежить від кожного з нас. Зараз важливо, щоб кожен займався своєю справою і тоді перемогу ми святкуватимемо всі разом!

Розмову вела Надія Маркевич