Дні Каїна: найстрашніший епізод історії Одеси — ми досі дуже мало про нього знаємо (колонка)   

Цими днями Одеса відзначає 83-ті роковини, мабуть, найстрашнішого епізоду своєї історії — подій початкового періоду румунсько-німецької окупації міста 1941-го.  

Тоді протягом якихось півтора тижнів, з 16 до 25 жовтня, загарбники розгорнули терор проти мирного населення, насамперед євреїв, убивши безліч людей — за офіційною радянською оцінкою, щонайменше 25 тисяч (інші джерела дають ще більшу цифру — до 35 тисяч). Всього ж Голокост в Одесі та області забрав, за різними даними, від 100 до 200 тисяч життів.

Хоч як дивно, такий страшний і знаковий злочин не знайшов належного відображення ні в історіографії (роботи є, але їх дуже і дуже мало, крім того, конкретно жовтневі події до пуття не реконструювали), ні в плані увічнення його жертв.

Запланований меморіал у районі площі Толбухіна (Трибуни Героїв), де розташовувалися артилерійські склади, де відбувалася більшість масових страт, досі залишається у проекті. Зрозуміло, через нову війну, але проте факт кричущий: за вісім з гаком десятиліть все, що нагадує про жахливу трагедію — пара непоказних пам'ятників та експозиція в музеї Голокосту!  

Взагалі, хочеться відзначити, що і влада міста (як колишня, так і нинішня), і більшість одеситів вельми неохоче звертаються до цієї теми. Гаразд за радянських часів, але й за роки незалежності не проводили скільки-небудь системної ексгумації жертв тієї окупації, не робили спроб хоча б приблизно встановити їхню кількість, етнічний і соціальний склад. Утім, це стосується і багатьох інших кривавих сторінок нашої історії — скажімо, комуністичного терору, який, як і румунсько-німецький, повністю підпадає під визначення геноциду. «Думська» писала про це, і не раз.

Може, небажання згадувати нехороше якось пов'язане з тим, що багато городян були співучасниками злочинів?

«Коли вони увійшли, то запитали, де живуть іудеї, їм, звичайно, люб'язно вказали…» — це зі щоденника очевидця Адріана Оржеховського (докладніше про його спогади читайте тут).

«…Блатні, всілякі шахраї, злодії та злодюжки, п'яниці та повії, обивателі, які вважали, що настав їхній час, — свідчить в'язень гетто, що вижив, Рубін Удлер. — Вони всюди тягалися за румунами, розмовляли жахливою російсько-українсько-німецько-молдовської сумішшю, за допомогою жестів і міміки, скоріше гримас, вони пропонували свої послуги «підкорювачам». Водили румунів багатими квартирами, залишеними сім'ями одеських професорів, лікарів, артистів, військових та ін., що евакуювалися, вказували підвальні приміщення, де ховалися євреї, закутки, сховища осіб, які мали причини не показуватися на очі окупантам і так далі».  

Знайоме, правда? Сьогодні ми називаємо таких людей «ждунами».  

Але ж потім хтось займав квартири, «звільнені» від євреїв. А хтось живе в них донині…

Не варто забувати і з чого почалися румунські звірства. Так, кондукетор Румунії Іон Антонеску виношував плани з тотального очищення своєї держави від національних меншин, насамперед євреїв і ромів. Є відомості, що за його наказом було навіть розроблено свій варіант «остаточного вирішення» цього питання.

Однак конкретно «одеська різанина» (masacrul de la Odesa) жовтня 1941 року була своєрідною та надмірною, у стилі того часу, відповіддю на дві «спецоперації» радянської влади: розстріл усіх румунських і німецьких військовополонених (приблизно 2,5 тис. осіб) перед евакуацією червоних військ із міста та вибух, влаштований диверсійною групою Молодцова в колишньому будинку НКВС на Маразліївській, де розташувалася румунська комендатура і штаб армії.

Власне, першими жертвами окупаційного терору стали червоноармійці, які відстали від своїх, а також функціонери комуністичної партії та радянські працівники, яких з різних причин не встигли евакуювати. До них, само собою («остаточне питання» вирішували), додали великі партії євреїв, яких затримували в різних районах міста. Однак систематично і методично цю групу, євреїв, почали знищувати з 23 жовтня: проводили обов'язкову реєстрацію, чоловіків, жінок і дітей зганяли до в'язниці, а потім у гетто на Слобідці. Ну а далі, вже в грудні-січні відбулося відправлення їх із міста до концентраційних таборів — у Богданівці, Доманівці, Голті та інших населених пунктах…

«Нас відправили до 121-ї школи, це була нова школа, чотириповерхова. Там нас протримали до ранку. Наступного дня під гавкіт собак, під удари прикладів нас по Старопортофранківській погнали всіх гуртом до в'язниці. По обидва боки дороги стояли жителі, мої товариші, однокласники, їхні батьки, які теж не могли нічим допомогти, теж були здивовані. Але були й покидьки, які підбігали, виривали з рук поклажу», — згадує очевидець трагедії Михайло Заславський (з інтерв'ю «Німецькій Хвилі»).  

«Прийшли до артилерійських складів. Увійшли за колючий дріт. Від корпусів залишилися лише прокопчені стіни, стель і дверей уже не було. Біля будівель валялися шматки людських тіл, трупи без голів, без ніг, без рук. Одяг на них частково згорів.З приміщень складів — задушливий дим із задушливим смородом обвуглених людських тіл», — це вже свідчення колишнього в'язня в'язниці Йосипа Каплера, який за наказом окупаційної влади закопував тіла.  

До речі, цікавий факт. Усіх, кого затримували 16-19 жовтня, вели до місць страт вулицями міста пішки. Деякі дослідники вважають, що таким чином окупанти перевіряли комунікації на предмет мін.  

«Змушували йти бігом, збоку бігли солдати, стріляли і кричали: «Віва Романія!».

Пройшли через усе місто (йдеться про центр, — Ред.), потім через район Молдаванки й опинилися на околиці біля Товарної станції. Раптом попереду пролунав вибух — це голова колони натрапила на міну», — розповідає ще один вцілілий, Давид Стародинський.  

І таких спогадів дуже багато. На жаль, більшість дослідників систематизацією мемуарів і обмежується. Об'єктивних даних, які давали б змогу судити про масштаб, причини та наслідки цієї акції окупантів, практично немає. І ніхто особливо не намагався їх отримати. Досі не введено в науковий обіг радянських документів про розстріл румунських полонених (а вони напевно були), наказів румунського командування щодо «акції відплати». Не проводилася, повторюся, ексгумація тіл, а територія артскладів посилено забудовується з радянських часів. Зараз на місцях масових поховань десятків тисяч людей стоять висотні житлові комплекси.

Чому так? А тому що всім зручно. Тут сплелися найрізноманітніші мотиви і чинники. Розстріляні і спалені в артскладах одесити (до речі, немає ясності і в характері страт: розстрілювали, а потім спалювали, чи все ж спалювали живцем?) стали символом, який чудово підходить для потреб пропаганди. росія, наприклад, частенько проводить паралелі між ними і загиблими в Будинку профспілок 2 травня 2014 року, хоча нічого спільного немає. З іншого боку, одесити не люблять, коли їм нагадують про таке. Більшість вважає, що живе в наймирнішому і найдоброзичливішому місті на світі, столиці гумору, де всі завжди любили одне одного. Усе, що суперечить стереотипу, гнівно відкидається або пояснюється зовнішнім впливом: ось прийшли «чужі» — хоча всі одесити апріорі «чужі», це місто понаїхали — і зіпсували наш прекрасний золотий вік.  

Трагедія жовтня 1941 року — не перший акт геноциду, який визначив вигляд Одеси, але наймасштабніший, напевно, наймасштабніший. Ми зобов'язані встановити, що сталося в ті моторошні дні, хто несе відповідальність і в якому обсязі. А ще постаратися максимально відновити особисті дані жертв. І увічнити їхню пам'ять.

Бо злочини, які належним чином не розслідували і за якими немає справедливого вердикту, мають звичай повторюватися.  

«Коли вони увійшли, то запитали, де живуть юдеї, їм, звичайно, люб'язно вказали…»

«Де ж Авель, брат твій?»  

Автор — Віктор Босняк