Будинок-монстр, одеська філія Лисої гори та привид опери: ТОП-13 міфів та страшилок Одеси

Одеса хоч і не така стара, як Лондон чи Париж, але у неї є своя, не менш насичена історія. За більш ніж три сотні років будинки та вулиці нашого міста встигли обрости сотнями легенд, чуток і містичних історій, які досі передаються з вуст в уста і якими лякають вразливих особистостей.

Одні з них викликають посмішку, інші — мурашки по шкірі.

У День всіх святих ми зібрали для вас ТОП-13 найстрашніших, загадкових і атмосферних страшилок Одеси.

Не рекомендується до читання на ніч, особам молодше 16 років та вагітним жінкам.

ПАРКИ-КЛАДОВИЩА

Преображенський та Артилерійський парки — мабуть, найвідоміші загадкові й похмурі місця Одеси. Преображенський парк — зелена зона неподалік залізничного вокзалу. Багато одеситів знають, що колись тут розташовувалося перше християнське кладовище міста, де поховали понад 200 тисяч людей. Воно існувало від самого заснування Одеси, а поховання тривали аж до 1880-х років. Тут знайшли вічний спокій перші мешканці міста, відомі діячі, а також знаменитості — серед них акторка Віра Холодна та Лев Пушкін, брат поета Олександра Пушкіна.

У 1930-х роках кладовище знищили. Хрести та надгробки знесли, а могили багатьох відомих одеситів були втрачені. Поверх них проклали доріжки, встановили дитячі майданчики й МАФи. І вже майже століття одесити гуляють цими алеями, не завжди усвідомлюючи, по чому саме ступають ногами.

Лякає не лише минуле парку, а і його «кримінальна слава». Тут нерідко знаходять тіла зі слідами насильницької смерті, причому винних вдається знайти не завжди. Цей факт породив серед містян версію, що не всі вбивства скоєні людьми — іноді це, можливо, помста привидів, чиї спочинки було потривожено.

Серед місцевих також ходить легенда про юнака і дівчину, яких бачать уночі — вони гуляють алеями, тримаючись за руки. Але варто їм наблизитися до найближчого ліхтаря — і вони зникають. Кажуть, це Олексій і Марія, які загинули 1845 року під час пожежі у власному будинку за день до весілля. Їх поховали разом, і відтоді вони нібито приречені вічно блукати Преображенським парком — наречений і наречена, яким так і не судилося стати чоловіком і дружиною.

Схожу долю має й Артилерійський парк. Він, як і Преображенський, колись був кладовищем — другим єврейським. У 1970-х роках його спіткала та сама доля: надгробки знищили, а територію перепланували. Проте, на відміну від Преображенського, Артилерійський парк так і не впорядкували — він заріс, має занедбаний вигляд, що лише нагнітає атмосферу й викликає тривогу. Багато хто стверджує, що відчуває там чиюсь невидиму присутність, ніби за ними спостерігають із темряви.

ЛИМАН КУЯЛЬНИК

З Куяльником здавна пов’язують легенди. Кажуть, що у повний місяць на його берегах збиралися відьми й проводили свої шабаші — своєрідний одеський філіал Лисої гори. Місцеві вважали їх винуватицями дивних явищ, що відбувалися навколо, і вірили, що саме відьми за допомогою магії відділили затоку від моря. За повір’ям, їм був потрібен величезний «судина» для проведення ритуалів, здатних лікувати й дарувати молодість. Неподалік лиману розташована найнижча точка України — близько -5 метрів над рівнем моря. Тож місцеві казали, що відьми вибрали це місце не випадково, адже під час шабашів вони опинялися «ближче до господаря».

Можливо, усе це — лише бабусині страшилки, вигадані, щоб діти не блукали вечорами берегом. Але факт залишається фактом: грязі Куяльника й справді мають цілющі властивості. Вони допомагають при багатьох захворюваннях — навіть при безплідді.

ПРИВИД ВИКОНАВЦЯ РОЛІ РОМЕО

Цією історією поділився чинний актор Театру юного глядача. За його словами, раніше він скептично ставився до розповідей про містичні події. Але після кількох місяців роботи в театрі його думка змінилася.

У 60-х роках тут сталася трагедія. Під час репетиції актор, який грав роль Ромео, не помітив відкритого сценічного люка й упав. Від отриманих травм він загинув на місці. Відтоді в театрі нерідко чують дивні кроки й шепіт у порожніх коридорах. Сам оповідач зізнається, що довго не вірив у ці історії… аж поки не став свідком дивного випадку.

Під час чергового прогону вистави в репетиційній залі раптом увімкнувся приймач, який передає звук зі сцени. Такі пристрої висять по всьому театру, щоб актори могли чути, що відбувається на сцені, навіть перебуваючи в гримерці чи туалеті — аби ніхто не пропустив свій вихід. Але цього разу приймач увімкнувся сам. Із динаміка пролунав чоловічий голос, який читав монолог Ромео: «Що за світло це в вікні з'явилось? Це вранішня зоря — й Джульєтта — сонце». Спершу всі подумали, що хтось вирішив пожартувати з колегами. Та коли актори спустилися на сцену, вона була порожня, а мікрофони, що передають звук, — вимкнені.

Пізніше «привид Ромео» дав про себе знати знову — вже фізично. Під час однієї з репетицій актор підійшов занадто близько до того самого люка й повернувся до нього спиною. У цей момент кришка раптом грюкнула — сама собою. Видно, дух не злопам’ятний. Навіть більш ніж через пів століття після смерті він, здається, усе ще відданий своїй професії й охороняє здоров’я та життя нового покоління акторів, які виходять на ту ж сцену, де колись грав він сам. А може, це просто байки, які артисти переповідають один одному в театральному буфеті.

ЖЕВАХОВА ГОРА ТА ДІМ ВІДЬМИ

Жевахова гора — місце, про яке чув майже кожен одесит. От тільки піднятися туди наважуються не всі, особливо вночі. Висота гори — близько сорока метрів, вона стоїть між Куяльницьким і Хаджибейським лиманами. Науковці стверджують, що це місце справді давнє: під час розкопок тут знаходили артефакти V–IV століть до нашої ери — рештки давньогрецького поселення, уламки кераміки, прикраси й навіть сліди жертовника. За однією з версій, саме тут розташовувалося капище богині Деметри, куди приходили дякувати за врожай і просити родючості. З того часу місцевість, кажуть, ніби просякла особливою енергією — спокійною, але водночас тривожною.

Місцеві жителі говорять, що гора вбирає емоції. Ті, хто підіймається сюди з гарним настроєм, відчувають натхнення, а ті, хто в депресії — занурюються до неї ще глибше. Подейкують, що на Жеваховій горі не раз знаходили тіла людей, які вирішили добровільно піти з життя. Інші — втрачали розум, починали чути голоси або бачити тіні. Дехто стверджував, що бачив над горою НЛО, а інші — що техніка тут «божеволіє». Усе це можна пояснити логічно — сильним вітром, магнітними полями чи самонавіюванням. Але варто піднятися на вершину наодинці — і будь-які пояснення перестають здаватися переконливими.

За адресою Жевахова гора, 5 стоїть занедбаний будинок, який у районі називають «домом відьми». Кажуть, тут жила жінка, якої сусіди уникали. Хтось називав її травницею, а хтось — відьмою. Одні стверджували, що вона лікувала людей, інші — що накладала прокльони. Після її смерті дім почали обходити стороною. З часом він зруйнувався й обріс легендами. Уночі, розповідають, у будинку чути кроки та видно мерехтливе світло, ніби хтось ходить усередині зі свічкою. За чутками, у підлозі є таємний хід у катакомби під горою. Ті, хто наважувався спуститися туди після півночі, поверталися іншими — наляканими, мовчазними, з порожніми очима. А тим, кому не пощастило, — не судилося вийти назад.

ПСИХІАТРИЧНА ЛІКАРНЯ №2

У XIX столітті Одеса пережила декілька страшних епідемій чуми. «Чорна смерть» забрала життя тисяч людей. Тіла померлих ховали якомога швидше, аби не допустити поширення хвороби. Тих, хто помирав у карантинних бараках біля моря, ховали на карантинному кладовищі — сьогодні на його місці розташований парк Шевченка. Інших — на Першому християнському кладовищі, де зараз знаходиться одеський зоопарк. А найбільше кладовище померлих від чуми з’явилося на вулиці Водопровідній.

Під час особливо тяжкого спалаху 1812 року в місті з’явилася нова професія — мортус. Так називали людей, які займалися найнебезпечнішою справою: збирали тіла померлих і ховали їх. Вони ж приносили їжу й воду живим, що залишалися в ізоляції. Отримані за це гроші мортуси одразу занурювали їх в посудину з оцтом, який тоді вважався дезінфекційним засобом. Щоб не заразитися самим, вони вдягали довгі шкіряні плащі, просочені смолою, а обличчя закривали масками з довгим «дзьобом». Усередину клали часник або сушені трави.

Коли мортуси знаходили дім, де були хворі чи померлі, живих виводили на вулицю, а тіла виносили. Потім усіх сортували за возами: з білим прапором — тих, у кого загальне нездужання, але без ознак чуми; з червоним — тих, у кого хвороба в розпалі; з чорним — померлих. Саме на цих возах під чорними прапорами тіла вивозили за місто — теперішньою вулицею Водопровідною — і ховали на пагорбі, який пізніше назвуть горою Чумка.

Цю вулицю одесити й досі називають «нещасливою» або «дорогою смерті». І не дарма. Починається вона за квартал від Преображенського парку (колишнього Першого християнського кладовища), проходить повз Чумки і закінчується біля Другого християнського кладовища. Легенди й страшилки не оминули це місце стороною. Жителі Водопровідної розповідають, що іноді чують тихе цокання копит і скрип дерев’яних коліс. Інші запевняють, що бачили на пагорбі постать людини в плащі та масці чумного лікаря. Можливо, це лише гра світла й вітру, а можливо — відлуння тієї страшної хвороби, яку Одеса пережила два століття тому.

ВОРОНЦОВСЬКИЙ ПАЛАЦ

Воронцовський палац — пам’ятка архітектури в самому серці Одеси. Колись він належав подружжю Михайлу та Єлизаветі Воронцовим, яких нещодавно офіційно визнали імперцями. Після революції будівля не раз змінювала своє призначення. Деякий час тут розташовувалася чоловіча гімназія, потім — товариство акліматизації тварин, згодом — шаховий клуб. З 1936 року тут працює Палац дитячої та юнацької творчості. У колишніх стайнях неподалік палацу вже багато років діє дитяча хореографічна школа.

Та набагато більше одеситів хвилює те, що відбувається тут уночі. Любителі пізніх прогулянок розповідали, що в одному з вікон, які виходять до моря, іноді з’являється силует жінки у білій нічній сорочці. Кажуть, це привид Єлизавети Воронцової, яка й досі чекає чоловіка з війни. Мисливцям за привидами чи скептикам перевірити легенду нині непросто — вже понад три з половиною роки в Україні діє комендантська година. Тож побачити Єлизавету у вікні можуть хіба що патрульні.

ОДЕСЬКИЙ ПРИВИД ОПЕРИ

Ще один театральний привид, що оселився у стінах Одеського оперного театру. Попри те, що до будівництва нашого театру були причетні ті самі архітектори, що й до знаменитої паризької Опери Гарньє, де, за словами письменника Гастона Леру, мешкав привид, — наш, одеський, не має нічого спільного з французьким «колегою». Він з’явився не з волі архітекторів і не з вини письменника.

З покоління в покоління актори передають легенду про провідного баритона, який наклав на себе руки напередодні прем’єри. За день до неї його викликав до себе директор театру — розмова тривала півгодини і співак вийшов звідти похмурий, наче грозова хмара. А наступного ранку його знайшли повішеним над сценою.

Через декілька тижнів актори й робітники почали помічати дивні речі — ніби хтось невидимий перебуває поруч. А 15 березня 1925 року, одразу після опери Джакомо Мейєрбера «Пророк», у театрі сталася пожежа. Вогонь знищив зал, костюми та нотну бібліотеку. Свідки запевняли, що в полум’ї бачили силует чоловіка у фраку, спокійного й нерухомого, і чули гучний чоловічий сміх. Офіційною причиною пожежі назвали необережне поводження з вогнем, але в театрі пошепки говорили, що це була помста привида.

Після реставрації про нього забули — аж до нової трагедії. На гастролях італійський артист просто на сцені зарізав свою партнерку. Тоді про привида заговорили знову. Але відтоді дух, здається, заспокоївся… хоча актори й досі розповідають, що перед виходом на сцену іноді бачать у протилежних кулісах чоловіка у фраку. Він просто стоїть і мовчки спостерігає, а потім зникає в темряві.

КЛАДОВИЩЕ-ПРИВИД НА БАЛКІВСЬКІЙ

Старожили розповідають, що колись на вулиці Балківській було старе лютеранське кладовище. Кажуть, його знищили на межі XIX-XX століть, і тепер від нього не лишилося й сліду. Дехто з місцевих запевняє, що ночами звідти лунає звук органа — ніби хтось грає старовинний хорал. Хоча поблизу немає жодного храму.

Щоправда, жодних документів, які б підтверджували, що кладовище справді існувало, не знайдено. Тож може це просто вигадка місцевих, у яких сусід надто голосно слухає органну музику.

ЗНИКЛИЙ ВАМПІР

У XIX-XX століттях на Першому, а пізніше на Другому Християнському кладовищі існувала незвична послуга для особливо недовірливих покійників. Тих, хто боявся прокинутися в труні, залишали на кілька днів у каплиці — «під наглядом». На пальці покійників, або, можливо, не зовсім покійників, намотували тонкі нитки, щоб помітити, якщо рука раптом поворухнеться. Якщо нитки залишалися на місці — людину вважали мертвою й ховали.

Та одного разу один із таких «померлих» просто зник. Двері каплиці були зачинені, вікна цілі, жодних слідів утечі. Не змігши пояснити загадкову пропажу, одесити вирішили, що ожилий мрець — вампір. Відтоді в місті ходить легенда: якщо гуляти під час повного місяця біля Другого Християнського кладовища, можна натрапити на постать, що вискакує з темряви й впивається зубами в шию.

Дехто навіть запевняв, що відчув цей укус на собі — і відтоді не переносить запаху часнику, боїться сонячного світла та не відображається у дзеркалі. Щоправда, тих, хто розповідав подібні історії, частіше направляли не до науковців, а до психіатричної лікарні.

БУДИНОК РУССОВА

Будинок Руссова на Садовій, 21 — один із найкрасивіших і водночас найзагадковіших будинків Одеси. Його звели у 1897-1900 роках на замовлення купця та мецената Олександра Руссова. У 1898 році до будівлі переїхала знаменита аптека Гаєвського. Тут не лише продавали ліки — у приміщенні працювала хімічна лабораторія, де фармацевти готували ліки, мазі та навіть косметику.

Після смерті Руссова у 1908 році власник аптеки Антон Гаєвський викупив будівлю. До 1910 року в будинку вже діяли дві лабораторії, а сама аптека вважалася однією з найкращих на півдні. Після смерті Гаєвського будівля поступово почала втрачати свою велич. Ще за радянських часів Будинок Руссова перебував у жалюгідному стані — ліпнина осипалася, купол тріскався, перекриття прогиналися. У 1999 році будинок офіційно визнали аварійним.

Перші спроби реконструкції почалися у 2004 році, але справа просувалася важко. Восени 2009 року в будівлі сталася серія пожеж — зафіксували три займання. Вогонь пошкодив внутрішні перегородки, несучі конструкції та дах. Мешканців довелося відселити, але аптека Гаєвського ще деякий час продовжувала працювати. Є припущення, що причиною пожежі був навмисний підпал, однак винних так і не знайшли. У 2012 році почалися обвали штукатурки й з’явилися нові тріщини в опорних стінах. 19 жовтня 2014 року в будинку обвалилися міжповерхові перекриття. 30 вересня 2017 року сталася ще одна пожежа — вогонь охопив перший і другий поверх. На щастя, займання вдалося локалізувати.

14 червня 2018 року почалися ремонтно-відновлювальні роботи. Серед реставраторів швидко поширилася чутка, що Будинок Руссова «виганяє всіх, хто намагається в ньому оселитися». Люди, які працювали на об’єкті, розповідали, що постійно ламалася техніка, відмовляли інструменти, а майстри часто травмувалися. Відтоді багато одеситів переконані, що Будинок Руссова живе власним життям. Ніби пам’ятає своїх колишніх власників — Руссова та Гаєвського — і не приймає нових. Але, попри всі проблеми, 27 грудня 2019 року відреставрований Будинок Руссова урочисто відкрили. І, схоже, за шість років він нарешті заспокоївся і перестав бешкетувати.

СХОДИ МЕРЦІВ АБО «З ЧИМ У ВАС ПИРОЖКИ?»

На цьому легенди й казки закінчуються — а далі починається чиста правда. Але не менш моторошна.

Сходи, що з’єднують вулицю Дерибасівську та Польський узвіз, недалеко від порту, знають не лише одесити — вони засвітилися у фільмах «Сторінки минулого» (1957), «Пригоди Петрова і Васєчкіна, звичайні та неймовірні» (1983), «Приморський бульвар» (1988) і серіалі «Ліквідація» (2007). Та за цією «декорацією» ховається похмура історія, яка легко могла б залишитися черговим міським міфом, якби не втручання поліції, що змогла знайти жахливу, але цілком реальну розгадку.

У середині XIX століття в Одесі почали безслідно зникати іноземні моряки. Поліція розводила руками, а городяни вже шепотілися про нечисту силу, яка нібито полює на чужинців. Розгадка знайшлася випадково. На Привозі торгувала пиріжками з м’ясом добра й привітна тітка Роза. Усі її знали, її випічку хвалили. Але одного дня один із покупців знайшов у пиріжку… фалангу людського пальця. Знахідку передали до поліції, і Розу затримали.

Під час допиту з’ясувалося, що удень вона торгувала пиріжками, а вночі підробляла повією, зустрічаючи моряків біля порту. Після «побачення» Роза вбивала їх, зрізала м’ясо, тіла викидала з вікна на неосвітлений газон, а потім закопувала неподалік — біля тих самих сходів. Зрізане м’ясо йшло на начинку для пиріжків, які зранку з’являлися на прилавку Привозу. Так сходи й отримали свою похмуру назву — Сходи мерців. А Розу засудили до страти через повішання.