Дресирування радянськими топонімами та ментальний «манеж»: як частина молоді чинить опір деколонізації Одеси і чому це не «ждуни» (дослідження)

Чому знесення пам'ятників і перейменування вулиць викликають у частини одеської молоді глухе роздратування, а інших спонукають повністю відмовитися від усього російського? Відповідь на це питання дало дослідження проєкту ODREAM («Одеса долає російський імперський міф»), результати якого презентували цього тижня. Це якісне, а не кількісне дослідження: замість звичного підрахунку голосів (скільки відсотків «за» і скільки «проти») соціологи використовували глибинні інтерв'ю, щоб розкрити те, що приховано за сухою статистикою, — справжні мотиви, страхи та психологічні захисні механізми людей.

Вчені зосередилися на корінній російськомовній молоді Одеси віком від 18 до 30 років, яка з дитинства зростала в оточенні імперських міфів. Команда MAS «Mova Moria» під керівництвом Лариси Вірніної розділила учасників на дві полярні групи по 11 осіб: до першої увійшли ті, хто категорично проти будь-яких змін у місті, до другої — прихильники деколонізації. Причому дослідникам було важливо зрозуміти саме других: як молоді люди, що виросли в тому самому консервативному середовищі, змогли переступити через навязані маркери. «Думська» побувала на презентації звіту. Нижче ми наводимо виключно результати дослідження. Без їхньої оцінки.

НЕ «ЖДУНИ», А ЗАРУЧНИКИ «ПЕРВИННОЇ ІСТИНИ»

Дослідження руйнує головний стереотип: молоді противники перейменувань — це зовсім не обов'язково «ждуни» чи колабораціоністи. Вираженої любові до країни-агресора у них немає, а свою позицію вони маскують під абстрактний пацифізм.

«При цьому жодна людина, з якою ми спілкувалися, не любить росію. Вони її не чекають. Це не «ждуни». Усі вони називають себе пацифістами. Це їхня позиція, їхня гордість. Ми вбачаємо в цьому індивідуальну ригідність і самооб'єктивацію», — зазначає Вірніна.

За цими термінами ховаються конкретні психологічні блоки. Самооб'єктивація — це коли люди сприймають себе не як активних громадян, а як пасивний, безпорадний об'єкт, з яким влада або «радикали» роблять що завгодно («нас ніхто не питає», «на нас тиснуть ззовні»). Ригідність — це крайня скутість і негнучкість мислення, нездатність змінювати свою думку під впливом нових фактів.

Цей хибний пацифізм соціологи називають ментальним «дитячим манежем» — спробою сховатися від реальності в ілюзію, де «культура поза політикою». Свідомість таких людей намертво заблокована ефектом «первинної істини» — міфами, закладеними ще в дитинстві.

Один із респондентів чесно зізнався: «Я з тих людей, яких просто навчили, що 1794 рік — дата заснування… Коли з'ясовується, що Одесу заснували раніше, переосмислити це вже набагато складніше».

При цьому знання про імперську велич міста в них абсолютно поверхневі. Наприклад, молоді люди з обох таборів, як з'ясувалося, взагалі не знайомі з творчістю Бабеля, і письменник залишається для них «сліпою зоною». Але щойно противники перейменувань чують, що його пам'ятник можуть прибрати, вони одразу починають його захищати. Це звичайний протест всупереч: коли на людей тиснуть і не питають їхньої думки, вони автоматично починають захищати навіть те, чого не знають, просто з бажання відстояти свій звичний комфорт.

Ще одна постать, скандали навколо якої не вщухають ось уже кілька років, — Олександр Пушкін, який в уявленні антидеколонізаторів виступає мало не революціонером і борцем за свободу слова.

На противагу цьому прихильники перейменувань та очищення публічного простору демонструють високу суб'єктність (почуття особистої відповідальності за те, що відбувається) та гнучкість мислення. Вони пройшли через болісний процес руйнування колишніх ілюзій, почали сприймати російські маркери як вразливість і свідомо відмовилися від імперського контенту заради безпеки: «Я не хочу спонсорувати свою смерть».

Керівниця дослідницької групи Лариса Вірніна підкреслює цей ментальний розрив. За її словами, противникам деколонізації вкрай складно самостійно пройти ту саму внутрішню трансформацію.

«Щоб подолати цей шлях, який друга група пройшла самостійно, решту людей потрібно буквально вести за руку. Для них це переосмислення виявляється надто складним і ресурсомістким: вимагає величезних внутрішніх зусиль і психологічної зрілості».

ПОКИ НЕ НАЗВЕШ РАДЯНСЬКУ АРМІЮ — МАШИНА НЕ ПОЇДЕ

Звідки береться цей залізобетонний блок у свідомості? Автори дослідження вважають, що все бере початок із сім'ї та школи, де роками вкорінювався імперський міф про «народження міста в 1794 році в порожньому степу». Мозок намертво тримається за «первинну істину», отриману в дитинстві, ігноруючи історичні факти (наприклад, те, що перша згадка про Кочубіїва/Хаджібея датується ще 1415 роком), — каже Вірніна.

Доходить аж до відвертого сімейного насильства на ґрунті топоніміки. Дослідники наводять приклад молодої одеситки, яку батько, який, по суті, сам і не жив за часів СРСР, буквально дресував на знання старих назв.

«Вона розповідала, що тато, коли вони сідали в машину, питав, куди їхати. І доки вона не називала правильну, з погляду батька, назву вулиці (Радянської Армії чи Чкалова, наприклад), навіть не імперську, а радянську, вони не рушали».

Дівчина, яка не застала СРСР, під таким тиском вивчає радянські назви вулиць як обов'язковий «скіл» для виживання в родині. Шкільна освіта тут виступає співучасником: «базові налаштування», закладені в дітей, майже повністю складаються з російських наративів.

КОНФЛІКТ ІДЕНТИЧНОСТЕЙ І ПРОВАЛИ МЕРІЇ

Дослідження зафіксувало колосальний розрив між двома таборами одеської молоді. Поки одні захищають навіть незнайомого їм Бабеля (просто тому, що «там поруч зручні лавочки»), інші переживають болісну внутрішню кризу, відмовляються від російського контенту і сприймають деколонізацію як питання національної безпеки.

При цьому соціологи наголошують: державна політика має бути системною, а дії міської влади часто руйнують цю системність.

«Яскравий приклад — це пам'ятник Катерині II та міф про те, що Одесі 200 років. Існує офіційний день міста — 2 вересня. Разом із цим є шкільна освіта, яка розповідає про це. Навколо цього розгорталася величезна інформаційна кампанія. І був сам монумент, який у символічному просторі це закріплював. Людина без будь-яких орієнтирів, де б вона не шукала інформацію, всюди знаходила, що Одесу заснувала Катерина. Щоб це спростувати, потрібна комплексна протидія. Є дати й топоніміка, що увічнюють частину вчених або постатей, пов'язаних із реальним віком Одеси. Є демонтаж пам'ятника. Але на офіційному рівні, наприклад, Одеська міськрада в новому статуті залишила 2 вересня як день міста. І тут ця комплексність руйнується. Люди, яким важко сприйняти якусь нову реальність, дезорієнтовані, бо одна офіційна позиція говорить одне, інша — інше», — пояснює Артем Карташов, голова фонду «Історія.Культура.Демократія».

По суті, тривала ретрансляція імперських міфів в одеській освіті роками підкріплювалася наповненням культурних заходів та пам'ятниками. Це яскравий приклад успішної роботи російської пропаганди: «первинна істина» автоматично спрацьовує навіть у тих людей, хто не є прихильником Росії чи противником України.

ЩО РОБИТИ?

Дослідники проєкту ODREAM не лише описують і аналізують проблему, а й дають відповідь на питання, як її вирішити.

«Лише якщо ми поєднуватимемо освіту, культуру та публічний простір, лише так ми зможемо позбутися всіх цих пропагандистських імперських якорів», — впевнений Артем Карташов.

Для цього експерти пропонують конкретні кроки. По-перше, повністю відмовитися від російських історичних наративів у школах і змінити «базові налаштування» навчання. По-друге, продовжити зміни в топоніміці та впроваджувати дати, пов'язані з реальним віком Одеси, встановлювати інформаційні таблички про османський і козацький періоди. Крім того, потрібно переносити окремі пам'ятники до музеїв (як експонати), додаючи об'єктивні таблички з поясненням, ким була ця постать і чому її усунули з публічного простору. Адже музей — це про історію, а публічний простір — про найвищу форму вшанування. Ну і наостанок — популяризація нових імен. Потрібно активно поширювати контент про постатей та організації, які тривалий час приховувалися пропагандою та місцевою владою.

Авторка — редакторка «Думської» Алія Замчинська