Два роки великої війни: окупанти навчаються на помилках, настав час і нам 

«Найтемніший час – перед світанком», — поширена фраза, яку багато українців використовують у соцмережах як реакцію на особливо погані новини, щоб підбадьорювати себе та оточуючих. Кілька днів тому, одразу після звісток про здачу Авдіївки, я знову побачив кілька таких постів з надією на світанок у своїй стрічці новин.

Сьогодні два роки, як у житті всіх нас настав цей «найтемніший час». Можна лише з жахом гадати, що може бути ще «темніше», але сподіватимемося, що чаша ця мине нас. Одне лише додає смутку – спроби проаналізувати та спрогнозувати подальші події війни в Україні не передбачають жодних добрих новин як мінімум у середньостроковій перспективі, тобто, виходячи з логіки подій, сподіватися на «світанок» не доводиться. А сподівання на диво особисто я залишив ще у перші місяці повномасштабного вторгнення.

Два роки тому, вранці 24 лютого 2022 року, українцями керували страх і злість, суміш цих почуттів перетворилася на героїзм і рішучість дати максимально швидку та жорстку відсіч агресору. І багато в чому це врятувало нашу країну.

Рік тому ми перебували в ейфорії надії. Після низки яскравих перемог, здавалося, що ми можемо досягти всього. Партнери обіцяли три короби військової підтримки, а росіяни окрім «м'ясних штурмів» під Бахмутом сиділи в глухій обороні по всій лінії фронту.

24 лютого 2024 року ми зустрічаємо, здається, у найгіршому становищі за всіма цими показниками.

Ворог виявився набагато сильнішим і витривалішим, ніж нам здавалося.

Наші партнери виявилися не такими великими військовими союзниками, як ми сподівалися. Західні політики або саботують допомогу Україні, або дедалі помітніше «втомлюються» від війни. А ті, хто повністю на нашому боці, не в змозі покрити наш величезний дефіцит озброєнь та боєприпасів.

Та й наше суспільство, на жаль, уже не таке «заряджене», як два роки тому. Соцопитування демонструють, що вже понад пів року шкала оптимізму неухильно повзе вниз, зате все більше людей схиляються до думки про те, що з окупантами можна про щось домовитися в обмін на наші території.

Додамо і ще один фактор, який став особливо помітним останнім часом. Керівництво нашої країни, до якого і до повномасштабної війни вистачало питань, під час кризи демонструє нездатність контролювати ситуацію в країні. Багатостраждальний закон про мобілізацію вже кілька місяців перебуває у бюрократичному пеклі комітетів Верховної Ради… І це при тому, що противник без проблем нарощує свою живу силу та тисне практично по всій лінії фронту.

До речі, оцінимо дії росіян та подивимося на їхній ефект на передовій. Може здатись, що нещодавно ворожий генштаб, як у комп'ютерній грі, використовував чит-код на нескінченну кількість військ. Крім того, союзники агресора по «новій осі зла» — Іран та КНДР надали ворожій армії свої вражаючі запаси озброєнь та боєприпасів. Мільйон, а то й більше, снарядів від Кім Чен Ина та сотні балістичних ракет на додачу до тисяч «шахедів» від режиму аятол позбавили російські війська дефіциту боєприпасів.

Просидівши рік у надійній обороні, окупанти накопичили резерви, які зараз використовують для потужного наступу на Донеччині. Є спроби протиснутись і в Харківській та Запорізькій областях.

Крім того, після розформування ПВК «Вагнер» більш численні підрозділи регулярної російської армії, здається, справді успішно засвоїли тактику найманців, за допомогою якої вони рік тому досягли успіху в Бахмуті. «М'ясні штурми» для росіян — це ціна, за якою вони не стоять. Але, крім цього, деякі підрозділи піхоти ворога навчилися успішно діяти у складі малих тактичних груп, зламуючи оборону українських військ. Не будемо сумніватися в тому, що цей досвід і далі мультиплікуватиметься в сухопутних військах росії.

У комплекті з тваринною наполегливістю і вже звичною відсутністю інстинкту самозбереження у російських солдатів, а також активною підтримкою фронтової авіації, яка засипає українських захисників керованими бомбами, це дає результати на полі бою.

Якщо ви відчуваєте в моїх словах «зраду», то звернімося до недавніх заяв двох людей, які справді є авторитетними експертами у військових справах.

«Після захоплення ворогом Авдіївки, динаміка війни змінилася», — заявив начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирило Буданов.

«Російські військові вийшли з глухого кута у війні в Україні. Росія зазнала приголомшливих втрат у війні, але зараз, коли Україна стикається з нестачею артилерії через послаблення підтримки США, росіяни відчувають, що ситуація змінилася, і хоча ще багато треба зробити, ініціатива перейшла до них», — більш конкретно описав ситуацію колишній директор ЦРУ, екс-міністр оборони США Роберт Ґейтс.

Якщо коротко, то росіяни в рамках сухопутної кампанії зробили висновки щодо допущених на початку вторгнення помилок, нагромадили масу військ і зараз намагаються реалізувати деякі оперативно-тактичні завдання завдяки новим ресурсам. Звичайно, на даному етапі війни не йдеться про спробу повного захоплення України, але будьте готові до довгої низки поганих новин про втрату тих чи інших населених пунктів на сході. Це ще більше тиснутиме на психіку українців, провокуватиме конфлікти та розкол у суспільстві.

Що нам робити у цій ситуації? Як кажуть військові — «зібрати раму». Як мінімум, найближчого року про якийсь великий наступ ми можемо не мріяти. Тепер прийшла наша черга піти у глуху оборону, переосмислити свої дії, нагромадити ресурси.

Перед нашою країною зараз стоїть комплекс складних завдань. Головна – прийняти нарешті закон про мобілізацію та розпочати більш-менш нормальний та системний процес комплектації армії, замість того, щоб на вулицях ловити призовників у бусики.

Останнім часом багато говорять про налагодження вітчизняного виробництва озброєнь та боєприпасів. За темпами складання артилерійських систем «Богдана» ми вже випередили оборонпром багатьох європейських країн. Через дефіцит артилерійських снарядів армія все більше покладається на дрони, яких цього року обіцяють зробити мільйон штук або навіть більше.

Звичайно, питання стосується й керування структурою Сил оборони. З цим пов'язана нещодавня відставка генерала Валерія Залужного з посади головкому Збройних сил України. Ми розпочинаємо третій рік великої війни без нашого «залізного генерала», що стало великим ударом для багатьох українців. Автор матеріалу не поділяє трагічних настроїв із цього приводу. Міняти головкому під час війни – це нормально. Будувати культ особи – не дуже.

Настав час змінюватися. На жаль, це сталося не через хороше життя. Були б у нас мільйони західних снарядів, стратегічні бомбардувальники чи арсенал балістичних ракет, кілька мільйонів добровольців, які стоять у чергах під військкоматами… Ну чи хоча б, якби минулорічний літній контрнаступ дав би найкращі результати. Тоді можна було б воювати, як це було раніше. Але не зараз.

Це справа кожного з нас, це питання виживання в балансі сил, в якому ваги зараз, на жаль, схиляються не на нашу користь.

Автор – Микола Яковенко