Два і десять років боротьби: ким ми стали і чого навчилися? (колонка редакції)

Сьогодні рівно два роки з моменту, як нацистська росія розпочала «остаточне вирішення українського питання», розв'язавши повномасштабну війну проти нашої країни.

24 лютого 2022 року, о 5:20, стартували перші ракети, які вже за кілька хвилин обрушилися на мирні міста і селища. Загриміли танкові мотори, і оповиті сірим димом колони окупантів перетнули кордон.

Перша (оновлювана) публікація «Путін почав вторгнення» з'явилася на «Думській» о 5:27. Її переглянула рекордна кількість людей — майже мільйон. Ми вели її безупинно до 5:41 наступного дня. Редакція працювала без перерви на сон 72 години…

Найдовший день у новітній історії України. День жаху, болю, крові. І приголомшливого героїзму, стійкості, єднання.

День, коли ми по-справжньому відчули себе нацією. День, коли спочатку померла, а потім відродилася надія.

Але війна, звісно ж, почалася задовго до 24.02.22. Наше життя круто змінилося десять років тому, теж у лютому, коли російський диктатор Путін віддав наказ почати окупацію українського Криму. А потім інспірував антиукраїнські заколоти в низці регіонів. Спалахнула Одеса, спалахнув Донбас…

Десять років… У кривавих реаліях протистояння виросло вже ціле покоління — сьогодні Україну зі зброєю в руках захищають, зокрема, й ті, хто 2014-го ходив до другого класу школи… Вони подорослішали й відбулися як особистості та громадяни на тлі бойових дій, які то спалахують, то згасають. У свої 18-ть вступили у велику війну. Мова про строковиків, звільнити яких у запас із річною відстрочкою від мобілізації все-таки погодилася (через два роки) Верховна Рада.

Сьогодні війна визначає все - наше життя, плани на майбутнє, якщо вони в когось, звісно, є. Вона породжує бурю емоцій навіть у людей, яких безпосередньо не торкнулася. Руйнує психіку, родини, вносить у суспільний порядок денний теми й питання, які раніше здалися б дикими. Ми відкинули чимало моральних табу, стали по-справжньому ненавидіти і радіти смерті ворога — навіть смакувати. Хтось розчарувався в усьому і просто виживає. А декому, навпаки, здається, що ось тільки зараз вони по-справжньому живуть: перманентна боротьба затягує. Суспільство стало жорсткішим, нетерпимішим, менш схильним до рефлексії та компромісів — ох, як же важко буде потім виходити з цього стану!

А ще ми багато чого навчилися. І продовжуємо вчитися.

Урок перший — жодних домовленостей з росією дотримуватися остання не буде. За першої ж нагоди вона завдасть удару. Тільки цим можна пояснити абсолютне неприйняття суспільством будь-яких переговорів про режим припинення вогню — так, ми боїмося, що ворог скористається ним для накопичення сил і підготовки до нового віроломства. І цей страх виправданий.

Другий — Україна перемагає лише тоді, коли діє по-українськи, в стилі стратегії непрямих дій. Коли майстерно маневрує, коли її воїни проявляють ініціативу, коли на масовані удари відповідають асиметрично. Саме так перемагали на Харківщині та під Києвом, саме так від ворога зачистили північно-західну частину Чорного моря. А от коли українські захисники наслідують агресора й намагаються навалитися масою, як було, скажімо, під час контрнаступу на Правобережжі, все погано.

Третій — гризня, чвари, політичні інтриги тільки шкодять. Ми сильні лише в момент єдності. Коли починається розбрід і хитання, відбувається всяке непотребство. Так, у демократичній країні складно уникнути такого, але все ж варто хоча б спробувати. І так, ми вважаємо, що відмова президента від формування уряду національної єдності, як це зробила, скажімо, Велика Британія у Другій світовій, була помилкою. Не виключено, такою, що має довгограючі наслідки.

Ще ми навчилися цінувати життя, любити тих, хто поруч, пізнали ціну справжньої дружби (не на словах).

І стали сильнішими.

Саме тому

Україна обов'язково переможе!

Автор — редакція «Думської»