«Мало світлого, багато бруду, багато життя»: одеситам показали «Двори» в сучасному мистецтві

Персональна виставка молодого українського поета, письменника, художника Олексія Комарницького «Двори» триває у творчому просторі «Діалоги» (Соборна площа, 2) до 21 квітня.

Поринула у дворову атмосферу і культурна оглядачка «Думської» Ірен Адлер.

Сказати, що 22-хрічний автор самобутній – це нічого не сказати. Герої його невеликих картин, що продаються, як заведено у молоді, через Інстаграм, нереально яскраві. Їхні губи часто стиснуті, бо двір – місце таке, де за зайве слово доводиться відповідати. Перші мистецькі персональні виставки «Двори» відбулися у 2022 році в Києві («the house») та Вінниці (галерея «АртШик»).

«Одеса – один з найулюбленіших моїх міст, — зізнався Олексій. – Тут колекція картин, написаних починаючи з 2018 року та закінчуючи 2023-м. Я хочу, аби ви занурилися у час дворового життя, яке кожний вів у різному ступеню. Це наші двори, двори України. Тут мало світлого, багато бруду, багато життя, багато мене. Мені важливо, аби ви знайшли якусь свою асоціацію чи то в кольору, чи то у формі, роздивившися кожну картину».

Як пояснила господиня простору Олена Велика, нинішній захід — не виставка картин, скульптур або фотографій. Це презентація проєкту під назвою «Двори».

«У житті кожного з нас були двори. Але вони були у всіх різні, залежно від того, в якому місті ми жили, в якій частині міста, і накладали на наше життя, нашу культуру і світогляд свій відбиток. Перша сигарета, перший ковток алкоголю, перше нецензурне слово, перший поцілунок… Кішки, сусіди, гул машин. Наш проєкт — більше про життя молодої творчої людини Олексія Комарницького, який народився у Вінниці, зараз мешкає в Києві й волею долі познайомився з нами в інтернет-просторі», — запевняє Олена.

Олексій пише вірші та прозу, не цураючися ненормативної лексики, хоча в інтелігентності йому ніяк не відмовиш. Кожному з нас відомий набір слів, якими хочеться інколи висловлювати протест, неприйняття, нерозуміння. Пише російською та українською мовами, випустив роман в жанрі нон-фікшн «Двокрапка» (2021), роман in real time «ОНІС» (2023). Роблячи на вулицях Вінниці знімки на плівкову камеру, митець склав з них інсталяцію, оглянувши яку, можна отримати уявлення про місто з несподіваного боку (подібний експеримент з Одесою свого часу проводив Мирослав Кульчицький в проєкті «Великі Вони»). Також Комарницький зробив низку скульптур, що відтворили трагізм сьогоденних подій в нашій країні.

«Для мене цей проєкт важливий як соціальний посил, щось подібне було з виставкою Олега Рижкова у грудні 2021 року – це були картини на соціальну проблематику. Олексій рефлексує на навколишню дійсність, висловлюючи те, про що не завжди можна розповісти словами. Ми часто боїмося не бути почутими, і мені здається, Олексій хоче говорити про те, що прожив, що бачив, з чим стикнувся, і визнати людей дати оцінку. Проте в житті більш до цього не доторкатися. Тому що там більше негативних відчуттів, ніж позитивних», — резюмує Олена Велика.

Не можна не звернути увагу на лист, явно розписаний «балоном». За словами Олексія, зовні чистенька та патріархальна Вінниця у дворах розмальована графіті. Сам він малює графіті для себе, «чисто на любительському рівні», про де-інде у рідному місті можна зустріти і його твори на стінах. Колись графітісти не показували своїх облич, але це вже дуже застарілий принцип, повідав Олексій у відповідь на питання, чому він відкрито зізнається у своєму захопленні настінним стріт-артом.

«Я не графітіст абсолютно, малюю виключно олією, а фрагмент графіті, який ви бачите на виставці – це декорація. Вона не несе особливої цінності та я, певно, після виставки її викину. Розрізняю свою діяльність письменника від діяльності художника, так що в галерейному просторі презентації книги не буде. Її я зроблю окремо, спочатку в Вінниці та Києві, а далі й в Одесі».

Стиль Олексія називають агресивним та правдивим, простим, дотичним та життєвим. Створені на злитті постімпресіонізму та примітивізму, ці картини дуже, як зараз заведено казати, відгукуються в першу чергу молоді, тої самої, котра виростає за недоглядом дорослих у дворах з їхньою захопливою, проте небезпечною реальністю. Втім, чи не розширилися кордони так званих дворів у сучасному світі?

Авторка — Ірен Адлер, фото Олександра Синельникова