Джалапіта у світі людей — одеський театр поставив історію про супергероя  

Театр юного глядача імені Юрія Олеші звернув увагу на текст Емми Андієвської «Джалапіта».

Оригінальне прочитання цієї написаної 1962 року сюрреалістичної історії запропонувала режисерка-постановниця Поліна Коробейник (Булюк). Вона розбила головного героя на кількох, і тому вистава має назву «Джа-ла-пі-та». Збірний образ, який роздирають внутрішні конфлікти, він то розпадається, то зростається на наших очах.

Ірина Шинкаренко грає персонажа на ім'я Джа, Тереза Заурбекова — Ла, Олександр Давлятян — Пі, а Ляна Карева, відповідно, Та. Ці клоуни і клоунеси мешкають у мобільному будиночку, схожому одночасно і на контейнер, і на кіоск (Олена Штепура придумала сценографію і костюми).

Говорять вони спочатку мало, використовуючи тільки свої імена, «пі-пі-пі» та «та-та-та». А ритм для запаморочливих танців і карколомних мізансцен, де всі герої переплітаються тілами, намагаючись зростися в одного, задають музиканти Арсеній Журавель і Сергій Чорноіваненко. Ще один милий клоун (Павло Калінін) то йде, то з'являється, щоб коментувати те, що відбувається.

Що ближче до фіналу (фінал, на жаль, не один, автори вистави грузнуть у своїх же знахідках і ніяк не наважуються вчасно поставити крапку), то частіше звучать тексти-притчі про пригоди Джалапіти. Це явно божественного походження істота, яка харчується хмарами, здатна переносити річку з місця на місце і вигадувати водяний телеграф, що передає думки на інший бік земної кулі. Джалапіта спустився у світ людей чи то з неба, чи то з Гімалаїв, і намагається їм допомогти. Не його провина, що, міняючи тілами людину і таргана, він не може догодити ні тому, ні іншому.

Ним можна обігріти хмарочос, якщо Джалапіта попадеться під руку ледачому пуерториканцю-кочегару, але це призводить до пожежі…

Всупереч сумнівам скептиків, дійство, здатне захопити фестивальну публіку, з ентузіазмом сприймається дітьми. Вони раді можливості «відключити мозок» і забути на годину про сувору реальність, стежачи за життям доброго супергероя, який не вміє з толком розпорядитися своєю надприродною силою.

««Джалапіта робить світ плинним», — сказали колись учені і, вирішивши приборкати Джалапіту в граматику, оголосили, що Джалапіта взагалі не Джалапіта, що походження його дуже підозріле, і не виключено, що він постав з простого перекручення двох санскритських слів jali pitar, що означає батько води, і jali cara, той, що живе у воді. Коли Джалапіту почнуть відміняти, все в світі стане на свої місця, бо санскрит мова мертва і Джалапіта теж мертвий, сказали вони і розкрили книги. Але поки вони записували відмінки й вирішували походження слова Джалапіта, ім'я Джалапіти, щойно вписане в граматику, розрослося найніжнішою салатою, і вчені, забувши, що вони робили, і поскидавши окуляри, заслухалися, як грає вода в Джалапіті і як співають у ньому птахи», — пише про нього Емма Андієвська.

Саме заслухатися, а також задивитися, потрібно на виставі. Джалапіта в чомусь схожий на кожного з нас, говорили глядачі, скориставшись наданим «вільним мікрофоном». Більшість прийняла міру умовності (хвилі, що перекочуються через Джалапіту, зображуються за допомогою тканини, а про таргана тільки говориться на словах).

Артисти отримали чудову можливість відшліфувати свою пластику (пластичне рішення теж належить режисерові), публіці нудьгувати ніколи, а після вистави дітям і батькам вже точно є що обговорити.

Авторка — Ірен Адлер, фото — Володимир Андрєєв