Відлуння війни в жіночих долях. Одеський театр показав драму про польських красунь з однієї родини

Постановка заслуженого артиста України Юрія Невгамонного вперше постала перед публікою саме на великій сцені у 2019-му, і ми тоді докладно писали про неї тут.  

Театру доводилося змінювати місце проживання, потерпати від карантинних обмежень, далі почалася велика війна, деякі актриси опинилися за кордоном (хтось вже й повернувся). Виставу поновили в наполовину іншому складі, переклали текст на українську. Неабияким надбанням стала участь Ольги Салтикової у ролі прабабці Марисі, саме з цієї краків’яночки починається сімейна хроніка ХХ сторіччя.

Надзвичайно принадна жінка демонструє той тип краси, від якого шаленіли чоловіки напередодні Другої світової: ці породисті плечі й шия здатні звести з розуму! Але наша Ольга не просто виглядає так, ніби зійшла з антикварної листівки, вона актриса милістю Божою, її монологи від особи Марисі сповнені гумору та самоіронії.

Ельжбета Хованець тонко знає та відчуває жіночу психологію: між собою мати й дочка можуть і полаятись, але проти зовнішнього світу встануть єдиним фронтом! А вже й зовсім необов’язково розповідати дівчині про те, як її прабабуся завагітніла від німецького офіцера, важливіше, що Марисю, хоч і посмертно, визнали ветераном Армії Крайової. Для самої Марисі смерть не є причиною бути відсутньою на сцені у фіналі, вона здатна доброзичливо коментувати події навіть з такої, здавалося б, непереборної, відстані. Треба бачити, як розправляє вона свої шикарні плечі при згадці про її діяльність у підпіллі!

Сучасний світ схильний в усіх негараздах винуватити матір, а батька немов і не має бути. Пані Хованець показує, як негідна поведінка прадідуся відгукується недовірою до чоловіків протягом наступних поколінь, недарма ж наймолодша жінка в цій родині (для променистої Марії Кабакчей це нова роль) вважає офіційний шлюб небажаним, хоча вже й вагітна… Всі ці жінки насідають на неї, ніби отой віночок із фатою, який вони передають одна одній, мов якусь естафету, гарантує щастя. А може, таки вдасться щось переписати заново?

Валерія Задумкіна та Ольга Белоконь, які грають дочку та онучку Марисі, зовсім не змінилися з часів прем’єри, хіба ще погарнішали, не втратили жодної нотки, як і раніше, прекрасно танцюють. Саме в танку наодинці, під патефон, можна «відпустити» себе, виявити красу, може, й непотрібну у повсякденності. Кожна з них свою героїню показує й маленькою дівчинкою, і зрілою жінкою, яка намагається жити не за прикладом матусі. Перша в гонитві за успіхом та впорядкованістю перетворюється на якийсь сухарик (але це, мабуть, від батечка-німця), друга кидається в інші крайнощі та тягнеться до пляшки, як це робила Марися за трагічних обставин…

Дівчата грають захоплено, а глядачів не полишає думка: яким буде відлуння нинішньої війни у долях українських жінок? Оптимізму небагато, хіба що втрутиться сила жіночого роду, аж до прабабусь і далі вглиб століть.

Авторка — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського