Екзистенціальна безстрашність: чому мобілізація не тільки законна і виправдана, а й життєво необхідна (колонка редактора)

Останні 30 з гаком років Україну незмінно ділять на два табори. Чи природним чином так виходить, чи хтось підігріває протистояння — питання відкрите. Але факт залишається фактом. Критерії різні — географічний, мовний, культурний, політичний. Юля чи Віті? Європа чи росія? Порошенко чи Зеленський? Вакцинуємося від ковіду чи ні? Тепер ось загальна мобілізація в умовах повномасштабної війни, поразка в якій загрожує знищенням української державності та українців як політичної нації.  

З тим, що служити треба, військові — герої, а армія — все, що стоїть між нами й орками, не сперечається ніхто. Просто частина наших співгромадян підкріплює слова походом до військкомату, а частина… Нічим не підкріплює.

І це не просто дивно, це дуже дивно. Перші місяці війни ми всі перебували в постійному страху. Страху, я б сказала, екзистенціальному. Не знали, чи переживемо цей день, наступну ніч. Чи стане цей тиждень останнім, чи цей місяць. Але минув час. Страху не стало. Його прогнали люди в пікселі. Однак із кожним новим їхнім успіхом, із кожною тисячею ворогів, які замість переможних маніфестацій вулицями Києва та Одеси удобрили поля й посадки на Донбасі й Херсонщині, дедалі голосніше лунали голоси тих, хто сумнівається в законності, етичності чи чогось іще там мобілізації.  

На жаль, представники ТЦК і СП зробили все, щоб насіння це впало на благодатний ґрунт. Я не буду знову перераховувати всі ці скандальні випадки, серед яких чимало і трагічних. Ми достатньо писали про це. Черговий стався сьогодні. Вони будуть і завтра.

Це просто неминуче. Причин тому багато. Перша і найочевидніша — за роки незалежності розвалилася, розповзлася сама система мобілізаційної підготовки (причому рф зазнає тих самих труднощів). Далися взнаки «травоїдні» десятиліття миру і спокою, коли ніхто, включно з професійними військовими, не вірив у можливість повномасштабного зіткнення в Європі двох величезних держав. Плюс культурний перехід початку XXI століття, формування інформаційного суспільства. У середині століття двадцятого настільки масштабне насильство з боку держави, що зачіпає мільйони (а мобілізація — це завжди насильство, нехай і виправдане в нашому випадку), сприймалося зовсім інакше, ніж зараз, навіть у демократичних країнах. Ну і громадською думкою простіше було керувати. Це, так би мовити, об'єктивні моменти.

Але є й суб'єктивні. Є думка, що реальну, а не формальну загальну мобілізацію треба було проводити саме у 2022-му. Влада мала гарантувати по-справжньому прозорий процес. У якому всі рівні, а військкоми не стають чи не найзаможнішою і найвпливовішою кастою. Але момент втрачено, що вже кулаками махати.

Я просто хочу нагадати, що ми вже третій рік живемо в умовах загальної мобілізації. Кожен військовозобов'язаний (не тільки чоловіки, а й чимало жінок) повинні були давно уточнити свої дані.

А красива на словах ініціатива зробити військкомами фронтовиків тільки ускладнила і так непросту ситуацію. Так, на словах усе чудово. Прекрасне випускання пари. Але що ми маємо в реальності? Люди, часто з ПТСР замість реабілітації, стали частиною кампанії з натуральними облавами та іншими принадами, якими рясніє мережа.

Я прекрасно розумію, чому багато військкомівських співробітників поводяться, як нам здається, недоречно. Не виправдовую, але розумію. Вони пережили те, що ми навіть уявити не можемо. Їхні побратими залишилися там, на нулі. Багато хто назавжди. Для них вибір простий — ти або служиш в українській армії зараз, або пізніше, але в російській.

І тут, вони, на жаль, мають рацію. І окуповані міста і села Запорізької, Харківської та Херсонської області тому приклад. Приклад зараз. Луганська і Донецька — постачальники «м'яса» для армії рф уже 10 років.

Ось я перечитую публікації останніх кількох місяців. Складається враження, що українці діляться на дві категорії — «не для війни народжені, які тримають економічний фронт» і «створені битися, честь їм і хвала». Причому активні якраз перші.

Саме вони розповідають про незаконність, неконституційність, неетичність, аморальність (продовжити можете самі) мобілізації. І знаєте що? Мене це бісить. Мій чоловік, програміст, служить із 10 березня 2022 року. Мої колеги, головний редактор «Думської» Олег Константинов і його перший заступник Сергій Дібров — теж у Збройних силах, мобілізовані.

Я знаю десятки, сотні «ненароджених для війни» представників найрізноманітніших, максимально мирних професій, які воюють — хто добровольцями, хто після отримання повістки. Мобілізація — це єдина можливість не дати окупувати не якийсь умовний і незрозумілий район десь у чорта на рогах. Ви думаєте, армія рф поводитиметься в Одесі не так, як у Херсоні? Або Маріуполі? Чи, підійшовши ближче до нашого Богом шанованого міста, росіяни не будуть вбивати його, як Харків? Не грабуватимуть, не ґвалтуватимуть у передмістях?

Єдиний, кому справді не потрібна мобілізація в наші Збройні сили — це ворог. Тому боротьба з мобілізацією — це, вибачте, пособництво.  

Авторка — редакторка «Думської» Алія Замчінська

Замість післямови