Еротизм, нудизм і аб'юз: чого ми не знали про Лесю Українку до цієї прем'єри в Одесі  

Перші покази пластично-поетичного перформансу «Нехай ніхто не плаче по мені» відбулися у форматі «глядач на сцені» в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька.

Продовжуємо святкувати 155-річчя від дня народження Лесі Українки завдяки режисерові й хореографу Денису Григоруку, авторці текстів на основі листів та спогадів, завлітці «васильківців» Світлані Бондар та іншим авторам незвичайної вистави, про яких докладніше розповімо нижче.

Одразу зауважимо: хто очікує на вичерпну розповідь про видатну українську письменницю, хай краще змириться з тим, що жінка взагалі (ну не усіляка, звісно) багатовимірна особистість, а наша Леся й поготів. Наразі в Лесиному образі бачимо шістьох актрис, але й це не остаточна кількість, якби метою театру була та сама вичерпна розповідь. Важливіше було торкнутися найніжніших душевних струн поетеси, розповісти трохи про родинні обставини, дівочі секрети, сердечні переживання, адже Леся була привабливою та чуттєвою жінкою попри слабке здоров’я.

Неможливо уявити на сцені васильківців подібну виставу без участі заслуженої артистки України Галини Кобзар-Слободюк. Ця актриса не вперше за свою творчу біографію постає в образі Лесі Українки, вона напрочуд мелодично й досконало декламує її вірші, уособлюючи зрілу письменницю, яка дивиться на саму себе вже трохи відсторонено й зачудовано. Це той вік і стан душі, коли вже є сили й бажання пригорнути саму себе, цю хворобливу дівчинку, змучену нерозділеним коханням дівчину, розчаровану жінку, яка приймає виважене рішення вдовольнитися небагато чим. «Жити хочу! Геть думи сумні!», — виголошує ця Леся з акцентом на слові «геть», чарівному українському слові, що не потребує додаткових дієслів…

… На темній сцені одразу п’ять молоденьких Лесь, Ларис Косач, тобто Ольга Максимів, Катерина Полякова, Богданна Шуманська, Марія Буймович, Тамара Лукаш. Одягнуті лаконічно та поза контекстом епохи: біла сукня-комбінація, плащик, черевики зі шкарпетками, хвороба позначена наявністю бинтів на руці, нозі (реквізит і костюми Оксани Тарнавської). Також на сцені присутні валізи, віденські стільці та чорні парасольки з підсвіткою зсередини.

З усім цим дівчата танцюють під музику Дмитра Бєлункіна, часом застигаючи в красивих мізансценах. Поза плакальниці зі спущеним пишним волоссям, що вкриває постаті актрис. «Нехай ніхто не плаче по мені», бо лише сама Леся знає, як і чому має оплакати власну долю. Вона була цілком еротичною та доволі непрактичною, зовсім як прославлена нею Мавка, не пристосована до життя у світі людей. Це й стає домінантою перформансу.

Одяг осучаснений, протесту цей факт не викликає, але дряпнуло слух слово «мажор» як включення пізнішої лексики. Леся вустами однієї з актрис стверджує, що виховання в заможній родині не зробило її, сестер та брата «мажорами». Ну справді, не варто економити на літерах, краще ж сказати щось на кшталт «ми не стали зарозумілими, багатими неробами». Або жорстко осучаснювати мовлення історичної особи (це цікаво, проте може далеко завести), або дотримуватися мовленнєвих норм епохи.

Усі чоловічі образи втілює один актор, Сергій Корнейко. Реплік він не виголошує, обличчя ховає за маскою, яка робить його схожим на персонажів картин Магрітта. Батько, брат, перше Лесине кохання, друге, третє нерозділене… Всі ці чоловіки замасковані, і лише коли на сцену виходить Климентій Косач, персонаж набуває обличчя. Кльоня – вінчаний чоловік Лесі, музикант і трохи, як зараз кажуть, аб’юзер, бо через його зневажливе висловлювання про тих, хто продовжує грати на інструменті, не володіючи ним справді майстерно, дружина припинила музикувати. Втім, у виставі про це ані слова, про все одразу не розповісти.

«Відомо, що Леся мала абсолютний слух і дуже рано опанувала інструмент, але вона не просто грала на фортепіано — вона любила імпровізувати, — каже Світлана Бондар. — Проте мелодій, на жаль, не записувала, не вчила напам’ять, навіть не намагалася їх повторити. До речі, навіть Олена Пчілка, яка була вибагливою і досвідченою у музиці, високо цінувала ці прояви доньчиного таланту. Про композиторський талант Лесі говорила й улюблена вчителька гри на фортепіано Ольга О’Коннор — піаністка, українка ірландського походження, перша дружина Миколи Лисенка. Маючи таку підтримку, Леся в дитинстві мріяла стати професійною піаністкою. Та операція на руці перекреслила цю можливість. І все ж, попри хвору руку, вона продовжувала грати. Грала довго. Більше для себе. Аж до знайомства зі своїм чоловіком Климентієм Квіткою».

Також Леся Українка професійно займалася малюванням і на початку 1880-х років навіть навчалася в приватній художній школі Миколи Мурашка в Києві. А ще про неї можна говорити як про нудистку, бо дівчинкою в батьківському обійсті, в Колодяжному, приймала сонячні ванни оголеною просто на даху веранди, це давало сили боротися з хворобою (можна тільки уявити, який ефект подібна сцена справила б у виставі).

Але годі про те, чого у перформансі нема і не має бути, глядач і так знайде чимало цікавого ба навіть прекрасного. З виставами про відомих персон є велика проблема, це різниця між ними і виконавцями, але коли скласти образ, наче мозаїку, з кількох талановитих і палких актрис, можна відчути близькість Лесі Українки. Розбіжність не заважатиме.

Автор – Ірен Адлер, фото Олега Владимирського