«Якби окупанти зайшли до музею, то повісили б мене на люстрі»: Одеса пам'ятає про річницю Голокосту

Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту — 27 січня. Одеса одне з міст, де масово вбивали євреїв. У багатьох районах міста стоять пам'ятні знаки. Тут людей гнали на забій. Тут розстрілювали. Тут спалювали.

Ми зазвичай не помічаємо цих чорних плит.Погляд просто оминає їх, ніби й немає. Прискорюємо крок. А інколи собачка на повідці запросто закине задню лапу над плитою.

Складно жити та усвідомлювати цей жах. Людська психіка з цим не впорається. Але нам треба знати, як це було. Тому що зараз нас теж хочуть винищити.

Це може повторитись. Завтра в Одесі день жалоби. Після чергового удару рф по місту загинули троє людей, ще двадцять п'ять отримали поранення. Можливо, це вже повторюється?

ФОТОГРАФІЯ ПРИРЕЧЕНИХ І ГОЛОВПОШТАМТ

Тоді була така ж погода. Такий же сніг. І мороз. Ти відчуваєш, що йдеш на смерть. Все тіло тремтить. Упирається. А маленька підступна надія бреше.

— Все обійдеться. Пройдеш трохи по ожеледі, а там, дивись, румун у білому кухарському халаті поверх форми супчику наллє. А від миски пара буде йти. А супчик той не на воді. Не голий окріп. А в ньому картопля плаватиме. І кружечок моркви. І тюлечка розварена.
Іди. Не бійся.

— Але кажуть, що вбивають там, — стукаючи зубами, чиниш опір ти. — Трупи в гетто змерзлі лежать!

— Німці не можуть такого зробити. Культурна нація. Он і професор разом з нами йде. Золота оправа на носі, — заспокоює надія.

І ти підкоряєшся з тугою, думаючи, що ще можна ось зараз за ріг звернути і дворами втекти. А ноги несуть самі. У гетто. Ти бачиш вирячені очі своїх однокласників, що висовуються з-за паркану. Хтось свистить і завзято: Повели! І сльози безсилля замерзають на щоках.

І вони йшли. Іноді майже без охорони. Тягнули валізи. Вузли. Тисячі й тисячі одеських євреїв. Йшли на смерть.

Павло Козленко крутиться на вітрі, стискає фотокартку в целофані. Звіряє фото з теперішнім вимороженим пейзажем.

«Ось тут вони йшли. Тут і спуск».

фото з архіву Павла Козленка

Павло Козленко, віцепрезидент благодійного фонду «Пам'яті жертв нацизму», купив фотографії євреїв, яких ведуть зі Слобідського гетто. Справжні оригінальні фотографії з обличчями цих людей. За них зараз дорого просять. Під 500 доларів за фото. Ціни запаморочливі. Дізналися, що євреї збирають все, що нагадує про ШОА, і завищують ціни. Як у гетто. Тоді теж глумливо говорили:

— Гей, єврею! Хочеш пару картоплин? Знімай обручку!

На фото Слобідська вулиця. Йдуть чиїсь мами, бабусі, сестри. Це було якраз біля суконної фабрики. На санках тягнуть пожитки. Старі, сутулі, обережно переставляють ноги по слизькому снігу. Діти маленькі, притиснуті до дорослих, майже розчинені в загальній масі.

Вихід, в якому слово «вихід» не біблійне, а остаточне. Занадто холодно. Занадто безвихідно. Дайте перевести дух. Вся Одеса тоді стежила за цим походом. І в кафе пили каву, морщачи ніс від диму з порохових складів. І намагалися не помічати. Не чути шаркання тисяч ніг.

Невже це може повторитися? А хіба ні?

НОГАМИ ПОПИРАЮЧИ ОКУПАНТІВ

У нас є незвичайний Музей геноциду «Територія пам'яті». Ви там не були? ВИ ТАМ НЕ БУЛИ? Навіть не кажіть про це. Не ганьбіть себе. Сходіть!

Тільки сюди заходиш і відразу бачиш під ногами форму солдата вермахту з бойовими нагородами, з пістолетом-кулеметом, який називають шмайсером. Топчешся по ньому. Селфішся. Славно. Тільки заради цього потрібно сходити.

Тут ніби відразу заявляють: така доля всіх, хто прийшов вбивати! Музей у будівлі Головпоштамту на Садовій. Теж знаменне місце. Ох. Скільки радянського народу бігало сюди на міжнародні переговори. Як шифровано говорили в кабінках з родичами, які виїхали, знаючи, що всі розмови прослуховуються. А з Ізраїлем після розриву дипломатичних відносин у 1967 році поговорити взагалі було практично неможливо.

Згадує Аарон Мунбліт, який був єврейським активістом і одним з лідерів руху «відмовників». Йому в той час часто дзвонили з Єрусалима.

«Я годинами мучився на переговорному пункті в очікуванні цих розмов. І як непросто було пройти по залі в насталій мертвій тиші, коли гучномовець оголошував: «Мунбліт, Єрусалим, двадцять третя кабінка». І в середині розмови міг увірватися міцний сержант міліції, відчинити двері кабінки, витягнути і прокричати:

— Ви передавали секретну інформацію за кордон!»

А зараз тут вітер гуляє, а в лівому флігелі — Музей. Сам Головпоштамт спорожнів. Напевно, я давно не був у музеях. І тільки зайшовши сюди, я ахнув. Я раптом зрозумів, що ОСЬ ВІН СПРАВЖНІЙ СУЧАСНИЙ МУЗЕЙ.

«Коли я краєм вуха почув, що нацисти в Україні ходять вулицями, то я хотів показати: ось, дивіться, світ! — розповідає Павло. — Український єврей, який нікуди не втік, в Одесі під час війни відкриває музей, присвячений Голокосту і геноциду різних народів. Це і вірмени. І кримські татари. Це роми. І, звичайно, українці!»

На величезному екрані йде «Список Шиндлера», в музеї — інтерактивні карти і 3D-очки. І чудові діорами майстра Євгена Капуки. На них можна годинами дивитись, розглядаючи фігурки людей. Женя над кожною діорамою працював ретельно. Він звіряв кожен кущик і кожну цеглинку. Рився в архівах. Розглядав з лупою старі фотографії. Мабуть, жодна його робота так не пробирала. Дивишся і не знаєш захоплюватися майстерністю чи жахатися побаченому.

У модельєрів не прийнято зображати трупи. Але тут Капука наплював на суворі правила. І спалахують порохові склади, і купи замерзлих тіл біля товарних вагонів, і перелякана єврейська сім'я, що ховається на горищі. Тут же, під столом з діорамою, справжні каністри з-під бензину. Німецькі. З вибитим датою: 1942. Автентичні.

Біля кожного предмета в музеї — QR-коди, щоб більше дізнатися про історії експоната.

А є ще авторська картина «Відлуння століть, Паноптикум війни» української художниці Ірини Сушельницької. Вона навалюється на тебе. З кожного сантиметра кричать спотворені обличчя, ранять душу.

Або ось така зворушлива дрібничка, що вибивається з урочистої обстановки музею. Це цукорниця. У 1902 році її подарували одній єврейській родині на весілля. І вони її зберегли. А під час війни вона потрапила в гетто. Як ця тендітна річ збереглася? Як її не обміняли на продукти?

Потім вона після війни опинилася в Америці. А вже звідти родичі передали її до цього музею. Вона стоїть в експозиції. Об'єкт нездоланності. Як і бородянський півник.

ГЕНОЦИД УКРАЇНЦІВ

Геноцид вбиває не тільки людей, але і їх культуру, віру, традиції, мову. Як і говорив Павло, цей музей — про Катастрофу не тільки євреїв. Тут і трагедії вірмен, ромів, кримських татар, геноцид в Руанді. Всі жахливі злочини людства. І, звичайно, проти українців.

«Ми говоримо про депортацію дітей, про культурний геноцид, про знищення культурних цінностей, — розповідає Павло. Сьогодні понад 700 культових об'єктів було знищено. І близько 70 священників було вбито. Сьогодні нас вбивають українців різної національності».

Павло говорить страшні та жорсткі речі. Він має право так говорити. Більша частина його родини загинула в роки Другої світової війни. Батьки його матері перебували в Балтському гетто. Сьогодні він не має жодних ілюзій щодо окупантів:

«Я думаю, що якщо, не дай Боже, сюди зайдуть, то мене повісять прямо тут, на люстрі».

ДЕ ТИ БУВ?

У музеї вже було і буде ще сотні шкільних екскурсій. Тисячі відвідувачів. Павла знають і в мерії, і в обласній адміністрації. Посли інших країн розписувалися в книзі відвідувачів. Знаменитості тиснули руку.

Я чесно думав, що цей музей побудований на гроші фондів. Може, Сороса. Може, Ізраїлю. Може, його фінансово підтримує держава. І дивувався, що Павло не говорить про спонсорів, не передає подяку благодійникам.

Він робить це сам. І у нього немає пільгової оренди в одну гривню на рік. У Павла є пам'ять: у Порохових складах спалили прадіда. Здавалося б, вже одне це повинно викликати хоча б мовчазну повагу. Гаразд не допомагаєте. Гаразд вам все одно. Але буває й інакше. Буває агресія. У грудні він опублікував пост про ханукію у фейсбуці. І таке почалося!

»Запитують: Ето що, Ізраїль? Причому тут Ізраїль! Україна це моя країна. Я тут навчався, я тут народився, одружився. Але ідіотів пристойно. І від цього сумно. Дуже багато хороших хлопців загинуло, а ідіоти вилазять нагору. Це не те, що лякає, а змушує задуматися про те, чи правильно ми все робимо».

Багато хто не розуміє, чому він залишився в Україні. Павло відповідає, що зможе виїхати тільки тоді, коли тут буде світити сонце. Не хоче червоніти перед онуками, які колись запитають: дідусю, там ось була ж війна в Україні, а ти де був? Адже його дідусь завжди мав що відповісти на подібне запитання.

«Він відповідав: на фронті. А я кажу: ти ж був на фронті тільки з 44-го, з березня, де ж ти був до цього? Ти що, ховався? І він завжди мовчав. І я потім питав свою маму. Вона і розповіла, що її тато був у концтаборі. Коли його звільнили, він пішов на фронт. І дійшов до Берліна. І був поранений на Одері. Був нагороджений медаллю «За відвагу». І я тепер розумію, що коли-небудь мене мої онуки запитають: а де ти був?»

Це музей злочинів. Але дивно він не справляє гнітючого враження. Це як останні кадри «Списку Шиндлера», де небагато тих, хто вижив у трудових таборах Плашов і Аушвіц, та їхні численні діти й онуки приходять на могилу Шиндлера. Це гімн життю. Це перемога над смертю. Це попередження всім нам.

Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов, фото Валентини Бакаєвої