Фалос фалосу не рівня, або Одеситка дослідила «Творчу потенцію» та попередила про небезпеку

Виставка графіки Оксани Церковної «Мрії про мирне літо» працює в андеграундній галереї «Вікно» (Ніжинська, 31). Вибагливі композиції, зображені лінерами на акварельному папері, мають в центрі саме фалос, до того ж не в робочому стані. Мисткиня представила першим глядачам і модель, це її колега, живописець Костянтин Малаховський, так би мовити, «каліппіг». Хороша натура завжди є запорукою успіху в мистецтві, навіть якщо настрій автора неприховано алармістський.  

Оксана малює світ, в якому виключені страхи, тут вона дозволяє самій собі відчувати абсолютну свободу, безтурботність і відкритість до нового: аркуші «Відсутність обмеження», «Діалог неусвідомленого з усвідомленим», «Пошук орієнтира в хаосі». В малюнку «Творча потенція» в одному просторі із фалосом присутня фотокамера як символ контролю, фіксації моменту та конструювання нового бачення світу.  

Куратори Сергій Поляков та Михайло Кузьміних не приховують захоплення Оксаниними творами. Невипадково першою виставкою після того, як пішов із життя один із засновників галереї, художника Дмитра Дульфана (1971-2024), стала саме ця. П’ятнадцятирічна історія «Вікна» продовжується, і тема фаллоса тут підіймається не вперше (можливо, вперше опускається).

«Фалос фалосу не рівня, тему фалоса якось обігрувала Лена Мазур, — пригадує Сергій Поляков. – У Стасика Подлипського була виставка «Фактори потягу», а тут скоріше можна говорити про фактори відволікання, що заважають жіночому лібідо, інстинкту кохання. На кожній роботі позначено фактор, що заважає реалізації основного жіночого інстинкту. Ви бачите, що фалоси в основному не у збудженому стані. Тут впливають і далекі мандри, і війна, і творчість».

«Може, хтось від намальованого фалоса ховається під ліжко чи за паркан, — доповнює Михайло Кузьміних. – Оксана сміливо творить, це вельми естетськи зроблено, тут є щось від японської графіки, немає порнографічного начала. Зовсім інший філософський контекст».

За словами Оксани Церковної, вона провела дослідження, куди йде чоловіча енергія та чому її так не вистачає жінкам України. Її роботи присвячуються льотчикам, мореплавцям, комп’ютерникам, мандрівникам, шанувальникам учення Кастанеди тощо. Стан чоловічої душі транслюється через головний чоловічий орган. Не дивина, що тривала війна обернулася демографічною кризою, що почалася ще раніше. Ось і обвисли із хворою психікою всі ці красиві шланги без діла.

«На поверхні тіла завжди зберігаються сліди минулого – шрами, зморшки, змінюються вигини хребта. Як земля носить на собі рани війни, так і людське тіло є живим архівом пережитого, — стверджує пані Оксана. — Тріщини на шкірі, як тріщини на землі після спеки або вибухів. Зігнуті форми – внутрішній тиск, який не видно зовні. Зшиті поверхні – спроби зібрати себе після втрати, відновитися…Тіло як ландшафт – метафора, що віддзеркалюється у творах через переплетіння природних форм і архітектури. Шрами нагадують про історичні події, а текстури підкреслюють життєві переживання. Тіло водночас особисте і колективне, інтимне і суспільне і несе в собі досвід, який можливо відчути на глибшому рівні».

Інтимність – це завжди гра між відкриттям і закриттям, між допуском і захистом, нагадує мисткиня. Колючий дріт – метафора заборон, символ нав'язаного контролю над тілом, яке може прагнути розширення, контакту, але війна, травма чи суспільні норми тримають його в обмеженні. Прагнення дотику контрастує з фізичною дистанцією. А взагалі-то кожен глядач або глядачка побачать в цих малюнках щось своє.

Авторка — Ірен Адлер, фото Володимира Андреєва