Феєрична сексографія дев`яностих: чому піддавалася театральна Одеса   

Театрал зі стажем та за сумісництвом фотохудожник та репортер Олег Владимирський занурюється у спогади про еротику на одеській театральній сцені. Розповідь очевидця даємо без купюр та цензури.  

- Кінець 80-х та початок 90-х окрім всього характеризувався і тим, що нарешті стало можливим почитати книги й подивитися фільми, про які лише чув. А на театральній сцені з’явилося таке небачене раніше явище, як еротичний театр. І мені, як молодому фотокору солідних, а до 1991 року ще й партійних видань, як обласна газета «Чорноморська комуна» (що змінила назву в 1991 році на «Чорноморські новини») та міська газета «Вечерняя Одесса», це нове явище припало до душі.

ВІДСТАВИТИ СИНІТИ НА СЦЕНІ!     

Першим таким досвідом для мене став виступ «Еротичного театру пластичної драми імені Олександра Демидова» (одна назва чого варта!) на сцені нашого Будинку актора, який був у дворику філармонії. Актриси були молоді й красиві, і загальне враження псувало тільки те, що в залі було холодно, і напівоголені тіла стали швидко набувати від цього синюватого відтінку. Виконавців ставало шкода і хотілося зігріти! Цей театр проіснував до початку нульових та щез.

Наступним досвідом зйомки подібного роду вистав став виступ театру режисера Віктора Собчака, котрий нині керує Theatre Collection в Лондоні, ставлячи вистави із залученням акторів із різних країн. А тоді, на початку 90-х, на сцені нашого ТЮГу він показав деяке феєричне дійство з реаліями нашого тодішнього життя, роздяганнями, та неодноразовими імітаціями занять коханням, у яких він сам активно брав участь у якості актора. Було літо, в залі було тепло, і тому враження було повністю позитивним.

Обидва ці театри були гастролерами, а в Одесі сяяв у цьому жанрі невеликий, проте дуже гарний колектив, який цілком можна було назвати театральним, створений солістом балету Одеського театру музичної комедії Борисом Борисовим. На сцені все того ж таки нашого Будинку актора він показав ефектне театральне шоу під не менш ефектною назвою Sex Love Life. Там було багато хорошої хореографії та вокалу, невибагливих еротичних сюжетів з оголенням, та дуже красиві дівчата. Було тепло, і фінал, де героїня з оголеним бюстом опиняється під струменями справжнього водограю (на сцені нашого Будинку актора був навіть такий пристрій!) викликав шквал аплодисментів.  

ГОЛЕ ТІЛО НЕ ЗАВЖДИ ЕРОТИЧНЕ

Більше я чисто еротичних театрів не знімав, хоча вони й продовжували навідуватися до Одеси. Так, восени 1994-го на сцені українського музично-драматичного театру проходили гастролі київського театрального колективу «Візаві». Жанр свого видовища гості позначили як «феєричну сексографію». Афіша обіцяла «сюжети Стефана Цвейга» (сюжет виявився один – новела «Листи незнайомки»), «дивертисментний стиль, комп’ютерне світло», «топлейс» (правильно: «топлес», без верхньої частини костюму), а також «звук у системі «Долбі», сюрреалістичні ефекти, допінг-сенсорсприйняття». Цілком достатньо для того, аби уникати зустрічі з таким мистецтвом. Але як же честь театрала, і завжди цікаво дізнатися, що ж залишилося від Стефана Цвейга…

Як розповідала мені моя колега, яка відвідала виставу за професійними обов’язками, побоювання підтвердилися, як тільки завісу було піднято, адже на сцені були не декорації, а вбогий та позбавлений смаку реквізит. Очевидячки участь художника у підготовці вистави вважали за непотрібне. Завіси з лілової, певно, сирійської парчі, диван, вкритий такою самою парчею, тільки сріблястою. В глибині видніються три сходинки, що не ведуть нікуди, за вухо підвішений до колосників плюшевий ведмедик, покинута лялька-нелягайка довершує образ неошатного житла. Причому жоден елемент не є обов’язковим та необхідним, все випадково та безживно.

Незабаром з’явилися й виконавці, Тамара та Євгеній, так представляла їх афіша, без прізвищ. Як це виглядало? Тамара діяла наче вельми старанна жриця кохання навіть у сцені, коли письменник позбавляв її цноти. Імітуючи статевий акт в декількох варіантах, артисти корчили пристрасні гримаси, чомусь широко розводили руками та роздягалися, виявляючи вже немолоді тіла. Заради різноманітності одного разу до рук героїні прив’язали довгі нитки з бубонцями, герой прилаштувався ззаду, і все продовжилося під авангардну на той момент музику Жана-Мішеля Жарра. Тема материнства супроводжувалася «Аве Марія» Шуберта та записом дитячого плачу…

А у Палаці моряків гастролював маленький колектив, назва якого загубилася в пам’яті, зате п’єсу поставили відому, це був «Стриптиз» Славомира Мрожека. Що цікаво, вистава довго не починалася, і одна з глядачок вигукнула: «Ну чому ж вони не виходять?». «Соромляться», — відповів їй якийсь чоловік, і всі розреготалися!

Гомосексуальну еротику, звісно, щедро постачав Театр Романа Віктюка, проте тут вагомою була сенсова складова, глядачі бачили гротескно загримованих, вишукано одягнених персонажів, складні мізансцени, запаморочливі декорації… Голими дупами і причинними місцями ніхто не сяяв.

ЕДІП БЕЗ КОМПЛЕКСІВ

Щодо офіційних театрів, можу пригадати два приклади оголення того часу. Один був у нашому театрі опери та балету, де Герцог співав свою арію в «Ріголетто» на тлі двох танцівниць із оголеним бюстом, їх спеціально позичили у колективу, що виступав у ресторанах з еротичною програмою. І ще в українському музично-драматичному театрі імені Василя Василько в його репертуарній виставі «Едіп». Там виконавець головної ролі Едіпа виходив у фіналі повністю оголеним з причинним місцем, прикритим лише пов’язкою з прозорої тканини, а ззаду ще й лупив прожектор. Під час гастролей у Польщі навіть вийшла рецензія під заголовком «Одеський Едіп без комплексів»).

КИЦЬКУ НЕ ПЕРЕГРАЄШ

Якщо дозволить собі певні розумування з приводу еротики та оголення на сцені, то можу сказати, що як фотокореспондент я обома руками і всіма своїми об’єктивами тільки «за»! Для репортажів мені завжди потрібні ефектні цікаві знімки, ну а що може бути цікавішим за красиве жіноче тіло. Хоча, може, комусь і чоловіче. Припускаю і таке!

Проте з точки зору «театрала зі стажем» у мене, виходячи з мого особистого досвіду, є заперечення. Театр – це завжди умовне мистецтво. Глядачі розуміють, що актори зображають пристрасті та почуття. І з одного боку, співпереживають герою п’єси, а з іншого, розуміють, що це не всерйоз, буцімто. Проте коли актор роздягається, то роздягається він не буцімто, а щонайреальнішим чином. І тут уже, з моєї точки зору, зникає та умовність, яка й лежить в основі театрального мистецтва.

Бачачи реальне голе тіло на сцені, я, наприклад, одразу ж починаю згадувати про протяги, які там завжди гуляють. І я починаю думати, що актору може бути холодно й незатишно. Та й багато чого лізе у голову, коли бачиш реально голу людину! І театр для мене закінчується, а починається співпереживання реальній людині, а не герою п’єси. Думаю, щось подібне відчувають всі глядачі в залі. Як би геніально там не грали актори, увага вже буде не до їхньої гри, а до реалій та (вибачте!) геніталій!

Всім театралам відомо, що якщо, боронь Боже, під час вистави на сцену вийде кішка, що випадково туди заблукала, то дію можна припиняти. Кицьку не переграєш! Ось на таку «кицьку на сцені» перетворювалася для мене нагота акторів на сцені, відводячи далеко-далеко від змісту. Тож еротичні театри приводили мене до повного роздвоєння особистості… Як фотокор я був «за», а як театрал «проти»!

Записала Ірен Адлер, фото Олега Владимирського