Фронтова «містика»: як український спецпризначенець древніх богів бойових бурятів викликав  

«Думська» продовжує публікувати нариси нашого спеціального кореспондента Георгія Ак-Мурзи, які автор вперто називає фронтовими байками, незважаючи на те, що всі матеріали засновані на реальних подіях, а автор особисто знайомий зі своїми героями.

Улітку, під час одного з виїздів на передову, я познайомився з офіцером українського спецназу, який розповів мені ось таку містичну історію. Далі — слово йому.

«Ще до початку повномасштабної війни ми базувалися в місті, в якому була розгалужена система підземних комунікацій. Мою групу «заточували» саме для ведення підземної війни: місто було поруч із лінією фронту операції Об'єднаних сил, тож до підрозділу були відряджені кілька місцевих дигерів, які роками досліджували міські підземелля. Група була нечисленною, і до неї підбирали вельми ретельно спеців широкого профілю, від дигерів-підривників до снайперів та IT-шників. Підготовка була жорсткою через дефіцит часу. По кілька діб лазили катакомбами та штольнями — тренувалися воювати з-під землі. Хоч із нами і були місцеві підземники, які спочатку хвалилися, що, мовляв, усі катакомби знають, як свої п'ять пальців, але ми майже щодня самі знаходили дедалі нові й нові ходи-виходи, переходи та рівні.

Так, була інформація, що повномасштабне вторгнення ось-ось почнеться, але ми все ж таки до перших розривів ракет не вірили в нього. На жаль, почалося… Ситуація для нашої локації відразу загострилася до межі: місто оточили в перші ж дні. Моя група одразу пішла в дип-таун — так підземелля називали наші «діггі» з місцевих. Звісно, основна частина українських військ була на поверхні, але наше завдання було іншим — диверсійно-розвідувальна робота в місті, яке стрімко перетворювалося на зону найактивніших бойових дій.

За пару місяців ґрунтовно попрацювали — робили рейди, чимало росіян та їхньої техніки знищили.

Якось отримали завдання вийти на околицю міста по зливостоку на певну локацію в промзоні. Потрібно було відволікти орків кількома підривами техніки та імітувати прорив великої групи через оточення. Злазили до локації, повернулися ні з чим: місце, де ми мали вийти і влаштувати галас, виявилося зайняте взводом бойових бурятів, які облаштували там щось на кшталт добре укріпленої бази. Тобто вийти на поверхню без шуму було неможливо. Хоч ми й спецпризначенці, але лише в кіно «спецура» ріже безшумно ворога чисельністю від полку і вище. Утім, вдалося викрасти одного бурята живцем, причому за доволі кумедних обставин: він за великою потребою зібрався сходити. Для цих потреб росіяни роздовбали підлогу в парі кабінок душової покинутого заводу. Якраз поруч вихід був зі штольні, якою ми йшли на локацію.

Хоч і колишні кочівники ті буряти, але вони теж комфорт люблять. Один із них зібрався на «велику справу» ґрунтовно. З навушниками на голові — музончик, значить, послухати в процесі, цілим рулоном туалетного паперу, сигареткою в зубах. Коли він зайшов у напівтемну душову з проломом внизу, там уже в одній із кабінок наші Гном зі Студентом стояли. Загалом, щойно орк спустив штани та присів, тут його і смикнули. Рот щільно затиснули, шию шнурком перехопили. Та от халепа, впустили під час захоплення його в смердюче надро польового гальюну. Поки діставали, викупався бойовий бурят добряче у вторсировині… Приволокли в штольню, де основна група чекала. Смердючого всього, перемазаного відомо в чому, штани бовтаються. Зате живим. Привели до тями, потягли до себе.

Йдемо-бредемо-повземо по штольні. Зі стелі та стін тече, іноді по пояс у воді йдемо, часом вода до грудей доходить. Під водою всякі залізяки стирчать, яма на ямі - у деяких місцях можна пірнути і не виринути раптово. Місце виходу — за п'ять кілометрів. По прямій. А по штольнях — усі дев'ять. Авангардом іде Гном — дигер. У нього ще до армії була така «погремуха». За ним гуськом — основна група — п'ятеро людей зі смердючим полоненим. Замикаючий — Дзен.

До речі, про Дзена. Це найнезвичайніший із нашої спецгрупи. Дзен — це позивний, а так-то він простий хлопець на ім'я Богдан з-під Чернігова. У ССО давно служить, у Збройні сили записався добровольцем ще 2015 року, подався зі студентів. Позивний дали заслужено. Дзен-Богдан, на нашу спільну думку, чувак трохи з придур'ю, у стародавніх богів вірить, духів, езотерика — все його. Тіло в татухах, але не в простих, а «езотеричних» — в'язь, магічні візерунки та тексти санскритом (напевно) та монгольською мовою. У вусі сережка, на ніздрі сережка, голова поголена наголо, борода заплетена в косичку, на щоці візерунок, на шиї - якийсь древній амулет. Богдан із п'ятого курсу історико-етнографічного на війну пішов, хотів стати вченим, тюркські та монгольські (буряти — етнічна група монголів, — Ред.) легенди і мови вивчав. Але це таке, кого тільки в наших підрозділах немає: і бармени, і сантехніки, і навіть цілі професори в наявності. Але це вони в минулому житті бармени і професори зі студентами. Зараз вони профі — по кілька років у ССО, пройшли крим і рим, причому двоє з групи в буквальному сенсі слова — у 2015-16-му стрибали до сепарів на півострів, трошки хуліганили.

Коли притягли полоненого на базу, Дзен раптом підкочує до мене, командира групи, з проханням: мовляв, віддай полоненого на кілька годин для бесіди. А потім уже передамо бурята кому потрібно. Мені-то що, віддав йому полоненого. Про що розмовляли, не знаю, тільки після Дзен такий щасливий до мене — мовляв, є ідея, як викурити з потрібної точки взвод бойових бурятів без галасу і пилу. Для цього, каже Дзен, йому потрібно кілька днів і кілька автономних виходів до локації малою групою з двох осіб. Дав добро, Дзен хоч і дивний, але спецназер слушний, іноді хороші ідеї підганяє.

Ходив на вилазку Дзен разом із Гномом кілька разів. Після останньої доповів, що на локації чисто, знялися буряти з кінцями. Змінили розташування. Пішли пацани в розвідку — так точно. Чисто, нікого на локації. Але вся вона в дивних написах бурятською і малюнках на стінах вугіллям. Ще сліди від вогнищ, а біля них розкидані лапки і пір'я від дохлих ворон.

Часу мало було на розпитування, відпрацювали тоді гідно завдання. І лише після бою розколовся Дзен пацанам із групи, як він викурив бурятів із локації.

Після нашого першого візиту, коли ми полоненого викрали, злазивши ближче до виходу, запустив їм Дзен «дискотеку» — поставив і замаскував метрів за триста від виходу зі штольні кілька колонок з однією єдиною пісенькою, що музикувала цілодобово. А оскільки на колишньому заводі вентканали цілком збереглися, то співи долинали до бурятів із різних кутів.

- Ну от і не витримали буряти дискотеки цілодобової, — незворушно пояснив Дзен, чухаючи свою борідку-косичку. — Знялися. І хоч командування їх по рації лаяло, повертатися на те місце орки навідріз відмовилися.

- Ну і в чому тут фішка, Дзен? Що за прикол? Коли це бійці від музики йшли? Що за нісенітницю ти втираєш? — усі в нашій команді просто насіли на Дзена.

- Та я на нескінченне повторення «ухелей дуунууд» поставив… — скромно потягнув себе за борідку Дзен, знизавши плечима. — Це бурятська похоронна пісня. Горлове таке, звучить похмуро. Ну а для посилення ефекту вклеїв туди з голосу полоненого імена його земляків, у похоронну пісню. Вийшло, що кличе їх у підземний світ до себе земляк, який зник у смердючій ямі сортирній — вони ж його куртку там у душовій тільки знайшли після нашого візиту. Ось і занервували буряти — я їх добре чув, коли вперше дискотеку врубив. Спочатку шукали, звідки звук іде. Але на заводі тому вентканали хороші — звук хоч і приглушений, але чути, як у філармонії, акустика чудова. Не знайшовши, вирішили очисні обряди провести, багаття палити та жертви нижнім богам робити — вороння дохле кидати у вогонь. Але не допомогло, а потім і зовсім нерви здали: як це, коли цілодобово під похоронну пісню земляк їх у світ мертвих кличе? Ось і здриснули. Я коли поспілкувався з полоненим, з'ясував, що весь його взвод — з південної Бурятії, всі земляки, з одного села. У їхніх краях досі в стародавніх богів і духів вірять. Вірять у «нижній» світ чорних і шкідливих духів, і «верхній» — світлих богів. От і підігналася ідейка…»

Після розповіді про те, як Дзен зробив «нерви» бойовим бурятам, поставив мій співрозмовник ту саму пісеньку на відтворення з телефону — записав на пам'ять, скачавши з телефону Дзена. Звучить, прямо скажемо, похмуро, так.

А якщо вже віриш у духів та музика така цілодобово казна-з якого кута лунає в напівзруйнованій і темній будівлі, яку пронизує холоднючий березневий вітер, то нерви здадуть обов'язково.

Особливо якщо знаєш, що руки по лікоть у крові. І який-небудь «сабдак» або «боохолдой» уже потягнув твого товариша до пекла — вочевидь за те, що накоїв на чужій землі…

Автор — Георгій Ак-Мурза