Фронтові байки: як учитель хімії окупантам гучний сюрприз влаштував

Продовжуємо публікувати нариси фронтового кореспондента «Думської» Георгія Ак-Мурзи. Попри те, що всі сюжети побудовані на реальних подіях, а в деяких випадках Георгій сам був очевидцем описуваних подій, а інколи навіть учасником, автор уперто продовжує називати свої розповіді «байками».

Початок великої війни Юрій Іванович банально проспав. Напередодні розклад занять у коледжі, де працював 63-річний викладач хімії, змінився, пари з хімії поставили на дві години пізніше. Не скористатися такою дивовижною можливістю поспати зайву годинку Юрій Іванович просто не міг. Про що пізніше пошкодував, звісно.

Ранок 24 лютого видався сірим і вогким — звичайна в принципі погода для південноукраїнського районного центру, де останні п'ятнадцять років мешкав Хімік (з великої літери), як любив сам себе називати Юрій Іванович. Лише вийшовши на подвір'я, він виявив дивне сум'яття — сусіди, метушачись, виносили домашній скарб і безладно запихали баули та сумки в тісний кузов свого мінібуса.

- Іваничу, ти як, збираєшся їхати? Якщо що, давай із нами, потіснимося! — окликнув його сусід, огрядний і ґрунтовний Толік, голова великого і галасливого сімейства з 45-ї квартири.

- Куди? Навіщо? Навіщо їхати? Що взагалі відбувається? — намагаючись звести нитки побаченого в єдине ціле, дещо уповільнено запитав Хімік.

- Війна, Іваничу! Росіяни все-таки напали. Мені свояк телефонував із бригади морпіхів, росіяни прорвали фронт, за кілька годин у нас будуть. Пруть як скажені! Давай, бери шмотки, і поїхали звідси! — змахнувши бульбашки поту з широкого чола, крикнув сусід.

- Е, як війна? Куди їхати, до кого? Я не можу, та й заняття в коледжі в мене. Студенти чекають! — неквапливо відповів Хімік.

У його голові повільно прояснювався, як на старовинній фотоплівці, жах того, що відбувається. Власне, про майбутню повномасштабну війну говорили напередодні багато і часто. Але, як і багато хто, викладач хімії всерйоз не сприймав тривожних чуток і попереджень, вважаючи їх інформаційним галасом, призначеним для відволікання уваги пересічних громадян від чогось важливішого, іншого.

Заняття в коледжі скасували — завуч пояснила, мовляв, коледж готується до евакуації:

«Дзвонили з міністерства, наказали зібрати все, що можна, і виїжджати. Викладацькому складу дадуть автобуси, хто хоче зі студентів, теж можуть вантажитися і їхати».

Їхати Юрію Івановичу було нікуди. Та й нема чого. Дружина Катя померла п'ять років тому, могила її була на цвинтарі поруч із дачею Хіміка. Приходячи до неї, літній учитель подовгу мовчки сидів біля надгробка, фарбував лавку зі столиком, висаджував квіти. І розповідав Каті все-все, що дізнавався телефоном про їхню доньку Ксюшу.

Ксю, як називали дівчинку в родині, сім років тому вийшла заміж за офіцера і жила десь на сході України. Слово «десь» було найточнішим визначенням, оскільки чоловік Ксюші був якимось крутим спецпризначенцем, і сім'я раз у раз переїжджала з місця на місце.

Наступні кілька тижнів промчали для Хіміка як уві сні. Коледж закрився, сусіди поїхали. Поступово стало важко з продуктами, діставати їх можна було лише на ринку — мізерними припасами і ліками втридорога торгували всі, хто залишився в містечку. Магазини були порожні, на прилавках нічого не було.

Чужі — російські військові — з'явилися в місті вже наступного дня після початку вторгнення. Люди в тьмяній плямисто-зеленій формі болотного відтінку по-хазяйськи роз'їжджали райцентром, заходили в порожні будівлі. Вечорами збивалися в небагатьох відкритих кав'ярнях, галасливо галасували і слухали музику, про існування якої Юрій Іванович встиг забути: Успенська слізно благала маму пробачити її за те, що народилася злодійкою і ходила зі злодієм, а Михайло Круг просив наколоти йому купола.

Часто шансон перемежовувався гучними звуками лезгинки, яку вмикали росіяни з числа вихідців з Кавказу — обвішані зброєю, подібно до новорічних ялинок. Як правило, бурхливі пиятики чужих завершувалися хоровим співом під караоке пісні «Офицеры, офицеры, ваше сердце под прицелом».

Дачу Хіміка, як і багато інших приватних будинків, чужі зайняли. Прийшовши на «фазенду», Юрій Іванович зіткнувся з кремезним хлопцем, лоб і щоки якого були густо всіяні великими червоними прищами. Прищавий, байдуже посторонившись, пропустив Хіміка в садовий будиночок, попередивши: мовляв, будова тимчасово «реквізована» під потреби російської армії.

- Діду, шмот свій забирай, бери, що потрібно. Ми тут поживемо трохи, за хату не сси, не спалимо. А за те, що потурбували, грошей дамо, в накладі не залишишся.

Прищавий сунув купу зім'ятих різнокольорових рублів у нагрудну кишеню куртки Хіміка.

По підлозі кімнати Ксюші були розсипані її дитячі малюнки, під підошвами хрустіли залишки розбитих дитячих саморобок — чужі згребли доньчині речі з полиць, звільняючи місце під свої рюкзаки й амуніцію.

Незграбно зібравши малюнки — на одному з них красувався відбиток брудної підошви, Хімік поклав їх до сумки і, неуважно оглянувши розорену фазенду, ледве горблячись, вийшов з дому.

Так і не озирнувшись на компанію окупантів, що сиділа навпочіпки з кухлями в руках навколо грубки в садовій кухні. Більше на дачу, так ніжно обожнювану покійною дружиною за життя, Хімік не повертався.

Біда прийшла через місяць. Рано-вранці двері холостяцької двушки вчителя впали від потужного удару. Юрія Івановича витягли з ліжка і, наказавши одягнутися, вивели на подвір'я. Уже в машині Хіміку наділи мішок на голову. Загорнувши руки за спину і зав'язавши їх будівельною стяжкою, повезли в невідомість.

Тиждень, два, три? Хімік ніяк не міг після згадати, скільки ж він перебував у темному і сирому підвалі, куди його привезли чужі. Думки плуталися, день зливався з ніччю — допити велися в різний час. Викладача витягали в кабінет, де вороги в болотній формі, змінюючись, намагалися витягнути з нього все, що він знав про свого зятя.

- Шановний Юрію Івановичу! Ми прекрасно знаємо все про вашого зятя. Підполковник ССО української армії, фахівець із диверсійної справи, Олексій Володимирович К., учасник бойових дій, ветеран АТО/ООС. Одружений з вашою донькою Ксенією, яка теж служить у Збройних силах у званні старшого лейтенанта медслужби. У нас є інформація, що ваш зять бував перед війною в місті. Жив у гостях у вас, часто спілкувався з вами. Згадуйте, що говорив зять, дорогий! Куди їздив ваш зять у місті, з ким спілкувався?Може, пам'ятаєте імена та прізвища тих, із ким спілкувався зять? Ви ж розумна і доросла людина! Тим паче, ви за національністю росіянин, народилися в СРСР, служили в радянській армії, давали присягу батьківщині. Ми цінуємо ваш досвід викладача. Якщо знайдемо взаєморозуміння, гарантуємо посаду ректора нового російського вишу у вашому місті!- задушевно обходив його Добрий Тарган, як охрестив про себе рудого військового слідчого Юрій Іванович.

Рудий «Тарган» на допитах любив затівати задушевні бесіди на сторонні теми. Наприклад, якось зізнався, показово озирнувшись, що, мовляв, дуже любить і цінує українську культуру та літературу. І доволі стерпною українською мовою бадьоро, як на конкурсі читців, продекламував «Каменярів» Івана Франка.

Бесіди з Добрим Тарганом перемежовувалися допитами у Поганого. Другий слідчий був схожий на першого, як брат-близнюк, хіба що не рудий, а брюнет. І вів він «розмови» в дусі сталінського НКВС. На першому ж допиті перекинув Хіміка, який сидів на стільці, потужним ударом ногою в груди. Ставши над педагогом, який лежав навзнак, несподівано верескливим голосом заволав:

- Ти, сука, зрадник! Давав присягу радянській армії, а потім служив бандерівцям! Уся твоя рідня бандери! Твій зять у полоні дав свідчення на тебе, що готував тебе як шпигуна. Де дочка, сука? Пиши, все що знаєш про зятя! Де служить, звання, частина. Усі телефони, контакти, як спілкуєтеся?

- Але ви ж усе знаєте, мені інший слідчий говорив, — намагаючись продихатися від стусана в груди, прохрипів Хімік.

Але його відповіді явно злили Поганого, на всіх допитах учитель бував сильно побитий. Слідчий бив Хіміка зі знанням справи — удари завжди знаходили больові точки, віддаючись потім у сирому підвалі тягнучим моторошним відчуттям десь усередині тіла і суглобах.

Допити, побиття з боку Поганого й задушевні бесіди з Добрим закінчилися для Юрія Івановича досить несподівано. Одного чудового дня його без жодного слова виволокли з підвалу і викинули напівроздягненим, голодним і побитим посеред вулиці на околиці міста. Добравшись з останніх сил додому, Хімік спробував знайти хоч щось із їстівного. Виявивши торішню банку консервованих огірків, не без зусиль відкрив її тремтячими руками, поїв і провалився в сон просто на кухонній підлозі.

Наступного дня Хімік абияк приробив вибиті двері до прорізу, що лопнув. І сівши на кухні, замислився над пачкою Ксюшиних дитячих малюнків, забраних із дачі.

Мабуть, кілька тижнів, проведених у підвалі, щось зламали в ньому. Викладач кардинально змінив спосіб життя, перетворившись із відлюдника на звичайного міського обивателя, який намагався вижити. Першим кроком стало облаштування власного бізнесу на міському ринку — вранці вчитель виносив вручну збитий із фанери лоток, який заставляв барахлом. На прилавку Юрій Іванович виставляв гору нікому не потрібних речей: електронні китайські дрібнички на кшталт настінних годинників, брелків та співочих риб, старі телефони, пульти від телевізорів і поламані дитячі іграшки — всіляких роботів, машинки та танки. Асортимент, утім, зовсім не дивував городян: таким торгували багато хто. Саме місто після навали чужих перетворилося на величезну барахолку. Люди продавали все, що мало хоч теоретичну цінність.

Однак були в Хіміка й інші несподівано знайдені дивацтва.

Вечорами його бачили біля барів, де веселилися чужі солдати. Колишній шановний викладач випрошував у них гроші, а потім на потіху захмелілим окупантам декламував вірші. Хто знав, де Юрій Іванович провів кілька тижнів, вважали, що він трохи збожеволів.

Одного тьмяного зимового вечора місто М. здригнулося одразу від кількох потужних вибухів. У повітря злетіло майже одночасно два легковики місцевих колаборантів, вантажівка чужих, напередодні завантажена вщерть снарядами, і бар, де росіяни відзначали якесь своє свято. Трупи іноземних військових розкидало недолугими грудками понівеченого м'яса на кілька сотень метрів, а в навколишніх будинках вилетіли всі шибки.

Додому до Хіміка чужі приїхали вже за годину після вибуху — викладача бачили біля бару і знищеної вантажівки. Один з окупантів, який прикував викладача наручниками, здався Юрію смутно знайомим. Так, це був той самий прищавий хлопець, якого колись Хімік застав на розореній дачі.

Утім, уже за кілька хвилин Юрій Іванович зрозумів, що його затримання, скоріше, зроблено про всяк випадок: росіяни явно не вважали літнього напівбожевільного напівбезхатька здатним на диверсію. Нашвидку обшукавши квартиру, двоє військових наказали показати їм маленьку комору в підвалі, де вчитель зберігав свій нехитрий товар.

Спустившись із чужими вниз, Хімік незграбно відчинив двері до комори: кайданка на зап'ясті, з'єднана ланцюгом із рукою Прищавого, серйозно сковувала рухи. Прищавий шумно дихав бранцю в потилицю, боляче відтягуючи праву руку викладача на себе. Другий військовий зайшов у крихітну комору, ногами перевернув баул, що стояв посередині, виваливши його вміст на підлогу.

- Так, давай показуй свої скарби, старий!- знущально процідив Прищавий у спину Юрія Івановича. Хімік поїжився і потягнувся до полиць.

- Зараз-сейчас, — злякано видавив він із себе.

Ребристе руків'я пістолета, приклеєного скотчем знизу до полиці, уже з набоєм у стволі та знятого з запобіжника, лягло у вільну праву руку вчителя. Зброя нібито сама, без волі людини, що тримала її, рвонулася, наводячись стволом на першого чужого. Від пострілу військового кинуло ниць на речі, які він розкидав.

Повільно, немов уві сні, як здалося Юрію Івановичу, він повернувся до Прищавого, наводячи на нього ствол. Обличчя окупанта спотворилося, Прищавий відчайдушно заволав, але викладач не почув ні звуку: вуха заклало від першого пострілу. Віддачею смикнуло руку зі стволом ще два рази, Прищавий, здивовано закотивши очі, безглуздо перекинувся навзнак.

Юрій Іванович, присівши навпочіпки, понишпорив у кишенях Прищавого в пошуках ключа від наручників. Чужі лежали безформними кулями, на грудях щойно застреленого росіянина, який здивовано втупився в стелю здивованими очима, що вже почали скляніти, повільно розпливалася бура пляма.

Збори зайняли всього кілька хвилин. Хімік узяв із собою лише дитячі малюнки Ксюші. Вибратися з міста вдалося досить швидко і, через метушню після вибухів, непомітно. Та й кому з чужих могло спасти на думку, що напівбожевільний дідусь зібрав із дитячих іграшок, старих електронних девайсів і толу, якого навколо окупованого міста було вдосталь, кілька потужних пекельних машинок. І потім встановив їх на магнітах у потрібних місцях.

Але звідки в нього пістолет, напевно запитає читач. А ще звідки в літнього викладача, далекого від військової справи, специфічні знання — скажімо, як облаштувати тривожний схрон, приклеївши ствол під полицею на випадок екстреного відходу?

Уперше вислухавши цю історію від знайомого офіцера ССО, автор теж поставив ці запитання.

«Є багато чого на світі, друже Гораціо, що і не снилося нашим мудрецям», — жартівливо відповів цитатою з Шекспіра офіцер, поплескавши автора по плечу.

Багато пізніше, через пів року, мені вдалося познайомитися з головним героєм цієї історії — Хіміком. Який і пояснив деякі подробиці.

Ще до війни вчитель доволі щільно спілкувався із зятем на теми доволі специфічні, але вкрай корисні. Юрій Іванович завжди цікавився військовою справою та розвідкою, але доля склалася так, що до військового училища його не взяли за станом здоров'я. І тоді юнак став Хіміком. Причому з тієї самої, великої літери.

Утім, до війни скромний викладач навіть не припускав, що ці знання йому колись знадобляться.

А пістолет Хіміку вдалося дуже вдало виміняти на десять літрів самогону в окупантів.

Але це вже зовсім інша історія.

Автор — Георгій Ак-Мурза