Генерал Забродський: росія оголосила «тотальну війну» і намагається взяти не вмінням, а кількістю

Перший заступник голови комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки генерал-лейтенант Михайло Забродський написав статтю, в якій проаналізував оголошену в кремлі «часткову мобілізацію».

Публікуємо текст статті повністю.

Отже, 21 вересня російсько-українська війна отримала нову віху: оголошення часткової мобілізації в РФ. «Мобілізаційне» звернення кремлівського вождя мало стати своєрідним звітом про хід подій на території України на фоні загальних полупанічних повідомлень про контрнаступ ЗС України, що триває. Як у будь-якій тоталітарній державі, в Росії зберігається потреба в суспільстві час від часу почути думку і оцінки ситуації керманичом із перших вуст, тим більше – з такого надзвичайного питання.

Формою для виступу був обраний зовсім нетиповий дует. Пафосне і наскрізь брехливе за змістом звернення кремлівського очільника доповнювалося вивіреним виступом міністра оборони. Первинна логіка досить проста – профільний міністр пояснює нації суть справи і необхідність прийнятих рішень. Однак на тонкій мові російської політики це може ще й демонструвати своєрідний заздалегідь спланований розподіл відповідальності. Такий розподіл зазвичай має джерелом лише невпевненість в успішному завершенні такої проблемної справи. Спробуємо коротко оглянути імовірні причини такої невпевненості і окреслити деякі особливості, пов’язані із запланованими в РФ заходами.

Війна проти України чи проти «колективного Заходу»?

Чи не єдиним правдивим елементом в звернені є визнання війни як війни із «колективним Заходом». На перший погляд воно демонструє зневажливість до України як держави, мов би «вже суто Україну ми би точно підкорили». Втім таке згадування має певний конструктив. «Колективний Захід» зараз може лунати як компліментарне поняття з огляду на необхідність підтримання єдності серед партнерів України. Більше того, ця путінська фраза по Фройду ще раз нагадала, що з Україною зараз весь прогресивний світ, а разом з нами означає, щонайменше – проти РФ.

Сором’язливе визнання міністром оброни російських втрат в ході так званої «спеціальної операції» і згадування про тисячі кілометрів фронту мали б підкреслювати всю складність процесу широкомасштабного вторгнення на територію сусідньої держави. Втім визнані шість тисяч вбитих окупантів якось незрозуміло співвідносяться із необхідністю призову 300 тисяч військовозобов’язаних із запасу.

Не можна обійтись і без історичних аналогій. Такий російський внутрішньополітичний хід, розрахований в тому числі і на зовнішню аудиторію, дуже нагадує оголошення «тотальної війни» в 1944 році одним із найкривавіших диктаторів минулого сторіччя.

Тепер розглянемо різні аспекти власне самої мобілізації.

Скільки «гарматного м`яса» потрібно Росії?

Маємо відзначити докорінну відмінність суті самого процесу російської мобілізації. На відміну від абсолютно вірних і природних рішень українського керівництва про мобілізацію навесні цього року, які були продиктовані суворою дилемою «битися або гинути», його російська версія розроблялася зовсім в іншій інформаційній обстановці. Над її створенням російські пропагандистські структури напружено працювали не один рік, а з початком вторгнення їх активність набула неймовірних масштабів. Особливо потужного імпульсу їй надавали періодичні заяви російського керівництва про незмінність цілей «спеціальної операції» і її розвитку «суворо за планом». Навіть далекі від військової справи і незіпсовані вищою освітою російські громадяни вправі спитати щонайменше самих себе: що за така собі операція, яка іде «за планом», але в той же час потребує призову майже третини мільйона військовозобов’язаних? Чи можливо таким і був план?…

Оголошення хоча б часткової мобілізації, як це не парадоксально, одночасно може слугувати і ознакою слабкості. Як вже зазначалося, навряд чи можна розраховувати на стрімке поповнення ЗС РФ саме висококваліфікованими з військової точки зору людськими ресурсами. Малоймовірно, що втрати, які понесли окупаційні війська в основному відносяться до особового складу тилових і технічних або «високотехнологічних» підрозділів. Це може означати лише одне. Путінській армії із запасу потрібні не оператори БПЛА, не ІТ-фахівці і не номери бойових обслуг ОТРК «Іскандер». Головну потребу складають поширені, не занадто складні для опанування, загальновійськові спеціальності типу «стрілець» або «кулеметник». Говорячи простою мовою, в ЗС РФ потреба існує, скоріш за все, в гарматному м’ясі. Це відносно дешево, не дуже проблемно, і порівняльно швидко.

Слід зупинитися на моральному стані потенційних майбутніх захисників інтересів держави-агресора. Зрозуміло, що через закритість інформації оцінити реальний поточний стан мобілізаційної роботи в РФ може лише обмежене коло вітчизняних фахівців. Але залишається фактом, що оголошена часткова мобілізація є першою у новітній історії Росії. І перспектива загинути поза межами своєї країни за примарні ідеали стала бентежити уяву вже зовсім іншого російського покоління. Його сприймання війни з Україною у кращому випадку складається із пропагандистських роликів і переможних реляцій в російських ЗМІ, кінематографічні лубочні картинки про Другу світову або війну в Афганістані можна навіть не брати в розрахунок. Подібно до того, як для професійних військових є чітка різниця між поняттями «служити» і «воювати», так і для абсолютної більшості поки що цивільних громадян РФ є суттєва відмінність між «підтримувати» і «брати участь».

Зрозуміло, необачно виключати із розрахунку поширену категорію невиправних російських «військових романтиків», яким байдуже з ким воювати, де і за що. Не можна забути і про типових військових заробітчан. Однак є підстави вважати, що більшість з них вже відправилась з України в зворотному напрямку в поліетиленовій упаковці. Сам факт прийняття російським керівництвом непопулярного рішення про мобілізацію є найкращим тому підтвердженням. Адже єдине, що могло спонукати до такого рішення, – саме нестача хай там як мотивованого особового складу.

Говорячи про мотиваційний чинник, не можна не згадати «поголовні» мобілізації, які декількома хвилями проводилися окупантами на тимчасово окупованих територіях Луганської і Донецької областей. Здавалося б з певних причин рівень мотивації призваних військовозобов’язаних мав би бути як мінімум не нижче від мобілізованих до ЗС України. Але реальність виявилася зовсім іншою. Всі країна пам’ятає жалюгідний вигляд на відео вчорашніх «вчителів» і «шахтарів» з 1 і 2 Армійських корпусів так званих «ЛНР» і «ДНР», яких насильно «примусили-відправили» воювати проти України за вихід до адмінкордону, а можливо – і далі. Важко очікувати чогось іншого і від переповнених патріотизмом російських резервістів, наприклад, з Далекосхідного регіону.

Іншою мотиваційною складовою процесу мобілізації справедливо можна розглядати суто матеріальну зацікавленість. І в цьому випадку можна поставити просте запитання. Якщо існуюча система матеріального заохочення, включно з усіма надбавками/преміями/іпотеками і соціальним пакетом з лютого 2022 року виявилася не занадто привабливою для російських військовослужбовців за контрактом, то на що мають розраховувати сотні тисяч мобілізованих?…

Що дасть Росії запланована мобілізація?

Триста тисяч особового складу — це зовсім не мала оперативно-стратегічна величина. Не будемо заглиблюватись у відповідні розрахунки і оперувати «розрахунковими дивізіями». Але нам не обійтись без простішої, але суворої, військової арифметики. Така кількість військовослужбовців складає приблизно від 60 до 100 загальновійськових бригад. Все, як відомо, залежить від завдання за призначенням і штатної чисельності. Не станемо лякати самих себе перспективами створення таких неймовірних і одночасно нереальних навіть для можливостей РФ, угруповань військ. Призвані за мобілізацією будуть розподілені для поповнення втрат і некомплекту особового складу вже існуючих військових частин і з’єднань. Частина з них може бути направлена для формування нових. Нам невідомі достеменно замисли російського Генерального штабу, тому для відносної об’єктивності, умовно розподілимо зазначені триста тисяч навпіл. В цьому випадку кількість потенційно можливих для формування бригад скорочується, від 30 до 50. Візьмемо за основу середню їх кількість — 40.

Але і таке ефемерне угруповання – зовсім не дрібниця. Воно дає російському командуванню можливість додатково сформувати від 80 до 120 БТГр. Така кількість військ – співпідставна із чисельністю російської армії вторгнення навесні цього року! Втім, тисячі людей, одягнутих у військову форму, це ще не бригади і не батальйони. Головним питанням постає, як не дивно, наступне. Чотири десятки загальновійськових бригад – це приблизно до 1200 танків, до 4000 БМП або БТР, близько 1600 гармат і РСЗВ. Питання розширюється до двох. Звідки вони з’являться? Які саме це будуть зразки і в якому технічному стані?…

Перша відповідь начебто проста. Бази, склади і арсенали на території РФ. Оціночні кількісні показники начебто дозволяють РФ оснастити і більшу кількість загальновійськових з’єднань. Друга – значно складніша. Новітні або не дуже старі БМП-3 і Т-72Б2 почали стрімко зникати ще в квітні. З початку літа основне поповнення російських окупаційних військ танками і бойовими машинами піхоти – за рахунок Т-62, БМП-1 і МТЛБ. Їх комплектність, технічний стан і придатність до застосування після «надтривалого» зберігання є окремою темою. Вочевидь, російські запаси військової техніки, навіть зразка середини минулого сторіччя, все ж таки не безмежні і свої бажання російському командуванню доведеться стримувати.

Найбільш небезпечним для нас і, безумовно, виправданим для противника є лише один, з поки що потенційних, результатів російської часткової мобілізації. Застосування на території України буд- якої додаткової кількості поповнених або новосформованих з’єднань і військових частин дасть російському командуванню розширену можливість застосовувати свій улюблений з принципів військового стратегії Клаузевіца – концентрацію сил в обраній точці*. Така масованість здатна відсунути да другий план питання мотивації, рівня підготовки і оснащення російських військ. Імовірні наслідки цього можуть бути надзвичайно руйнівними для ЗС України. Здається, продовження ведення війни російським командуванням планується все ж таки за рахунок числа, а не вміння. Тож цілком доцільним буде вжиття нами превентивних заходів вже сьогодні.

Коли ми відчуємо це на фронті?

Часовий чинник, як завжди, має свій неабиякий вплив. Мобілізація, як будь-який процес державного рівня потребує перш за все затрат часу. Мінімальний досвід, організаційні зусилля, корумпованість на місцях мають зіграти свою роль. Вочевидь, нещодавні пропозиції щодо посилення кримінальної відповідальності за ухилення від призову у воєнний час внесені на розгляд Державної думи РФ зовсім невипадково. Оскільки підозрювати російських резервістів в надмірному ентузіазмі немає ніяких підстав, то процедура оповіщення, збору і направлення у військові частини може потребувати щонайменше одного-двох місяців. За умови впровадження мінімально необхідної до підготовки мобілізованих буде потрібен ще як мінімум один місяць. В загально оперативному плані це означає, що на практичні результати мобілізації російське командування може розраховувати не раніше грудня цього року. Безумовно, що надзвичайними заходами і нехтуванням підготовкою цей термін може бути скорочений, але абсолютно зрозуміло, що часткова мобілізація в найближчому майбутньому навряд чи вплине на обстановку на лінії зіткнення.

Глибинним змістом рішення російського керівництва про мобілізацію може бути законний доступ фактично до необмежених людських ресурсів. В російських умовах під приводом традиційної секретності зовсім не важко приховувати дійсний масштаб мобілізаційних заходів. Рахунок мобілізованих може достатньо просто і зовсім непомітно вийти за межі оголошених трьохсот тисяч. А надавати через офіційні джерела потрібну і зручну інформацію можна настільки ж просто, як і занижувати реальну кількість власних втрат.

Крім об’єктивних показників, необхідно зазначити і певний військово-політичний ризик, на який наражає російське керівництво оголошена мобілізація. В її результаті лави збройних сил країни-агресора мають додатково поповнити декілька сотень тисяч вчорашніх цивільних людей. Якась частина з них мають власне уявлення про життя і, зокрема, про напрямок розвитку країни. Зовсім не є фактом, що ці погляди повністю збігаються із офіційно оголошеними російським керівництвом. Незважаючи на загально визнаний низький рівень протестних настроїв в російському суспільстві, передбачати щось визначене в таких умовах досить складно. На початку минулого сторіччя війська, які не бажали опинитися на фронті Першої світової війни, двічі вже зіграли провідну роль в російській історії.

Замість післямови

Все сказане жодним чином не дає нам права заспокоїтися чи зневажливо поставитися до чергового російського напівавантюрного рішення. Нам протистоїть сильний, підступний і цілеспрямований в досягненні своєї мети ворог. На його боці ресурсна перевага, величезний економічний потенціал і неабияке ідеологічне обґрунтування для власних дій. В пошуку шляхів реалізації своїх загарбницьких замислів він не визнає, а можливо – і не знає, меж. Проте, ми в зазначеній обстановці маємо керуватися однією із настанов китайського стратега і мислителя Сунь-Цзи, який навчав: «правило ведення війни полягає не в тому, щоб сподіватися, що противник не прийде, а покладатися на те, з чим я зможу його зустріти».