Головний ресторатор Одеси про заклади для тьолочок, Жванецького і війну з прокуратурою

63-річний одеський ресторатор Савва Лібкін — незалежно від того, симпатизуєте ви йому чи ні — одна зі знакових фігур сучасної Одеси. У нього обідає президент, з ним чистить рибу губернатор, а його інтерв’ю викликають найрізноманітніші емоції як у патріотичної громадськості, так і в тих, кого заведено було називати проросійськими, або ж «м’якою ватою», якщо хочете.

У розмові з «Думською» він розповів про війну з прокуратурою, ставлення до декомунізації та культ одеської кухні.

«З КОЛЕКТИВІВ ПОЧАЛИ МАСОВО ВИПАДАТИ ХЛОПЦІ»

«Думська». Почнімо одразу зі справи вашого життя — а саме ресторанного бізнесу. Які основні зміни сталися в ньому, починаючи з 24 лютого 2022 року?

Савва Лібкін. Я не можу говорити за весь ресторанний бізнес. «Я вам не скажу за всю Одесу. Вся Одеса дуже велика». Я скажу так: ті зміни, які сталися у мене, відбувалися радикально. Все стало більш спрямованим на вектор допомоги армії. Насправді ми там швидко переорієнтувалися, швидко навчилися готувати гречку з котлетами для ТрО, для лікарень, для наших воїнів ППО і так далі. Це було перші півтора року, потім ми почали готувати для тих, хто до нас приходив по їжу — це теж військовий вектор.

«Д». Це було ваше рішення чи військові вимагали допомагати?

С.Л. Це просто було веління часу і веління честі.

«Д». Що ще змінилося?

С.Л. З колективів почали категорично випадати хлопці.

«Д». Скільки у відсотковому відношенні їх залишилося? Чи є серед них такі спеціалісти, за яких ви могли б поборотися? Наприклад, зателефонувати губернатору…

С.Л. Було 75%, стало 15%. Можу сказати так: у мене забрали одного хлопця на передову, він загинув через тиждень. Мені так прикро було. Хлопець мав поганий зір, реально поганий зір. Він сам пішов до військкомату. Казав: «Сподіваюся, що поганий зір мене врятує». Ну, кинули на передок і все. Чотири-п’ять днів — і похорон.

Але у мене є й інші приклади: мій юрист, який пішов, щойно пролунав перший вибух. Він одразу написав заяву, що звільняється, пішов до військкомату, став офіцером. І досі служить офіцером, але він, правда, з тих, хто сам прийшов.

«Я НІКОЛИ НЕ ВМІВ КЕРУВАТИ ЗАКЛАДАМИ ДЛЯ ТЬОЛОЧОК»

«Д». Як змінилася економіка підприємств із початком вторгнення? Можливо, змінилися суми у чеках?

С.Л. Чеки не мають жодного значення. Люди їли й будуть їсти. Тобто ресторанний бізнес працює за тими ж законами, за якими він працює завжди. А що стосується клієнтів — люди, коли перебувають у ресторані, думають про зовсім інший час. У них немає в голові цієї війни. Ми не можемо думати 24/7 про війну, ми всі люди. Ми продовжуємо робити дітей, їсти, прокидатися, засинати, зустрічати світанки, проводжати заходи сонця тощо. Усе так само.

«Д». Чому закрилася «Тавернетта»?

С.Л. Класне запитання. Дивіться, там з роками склалася своя аудиторія, якась своя тусовка. Це було, мабуть, 500–600 осіб, не більше. Такі собі альфа-самці й самочки при них. Самців було осіб 500 точно. І от коли почалося вторгнення — їх не стало, вони просто виїхали з міста, з країни. Мабуть, осіб 400 виїхало. І це стало дуже помітно саме в «Тавернетті».

«Д». З одного боку — виїхали, а з іншого — багато людей, навпаки, приїхали до Одеси з тих самих окупованих територій…

С.Л. Ні, це не їхній формат, вона була таки дорогувата. Робити з неї піцерію я не хотів. Перетворюватися на «Моніку» — теж не хотів. Заклад для тьолочок мені був нецікавий. Я ніколи не вмів цим керувати — ну не виходить у мене керувати місцями для тьолочок. Ідеологія, яку я закладав у свій бізнес, — вона про інше. Про аудиторію, яка оцінює якість. А, скажімо так, насипати манну кашу й називати її різотто зі сморчками — я не готовий. Ну не готовий, от і все. Це суперечить моїй ідеології.

А от на «Дачі» якраз дивовижним чином гості змінилися. Одні поїхали — їхнє місце зайняли інші. Там навіть зростання обороту. Там формат зрозумілий, дуже зрозумілий. «Тавернетта» — це таки більш замислувате явище. Вона трохи складніша за той текст, який зрозумілий переселенцям, скажімо так. Я зрозуміло відповів?

«Д». Так, супер. До слова, чи порадили б ви сьогодні вкладати гроші у відкриття нових ресторанів в Одесі?

С.Л. Просто зараз у Одесі будується новий «Компот». От поки ми з вами говоримо — повним ходом. Я вірю в місто, в армію. Я вірю в те, що все буде окей, от так.

«ЗАРАЗ НАМАГАЮТЬСЯ ВІДБИТИ ВЛАСНІСТЬ, А ПОТІМ ВІДБЕРУТЬ БІЗНЕС»

«Д». Поговорім про «Дачу». Там якісь проблеми. Навіщо закрили паркування?

С.Л. Я б сказав так. В Україні є кілька видів влади. Один з них — це силовий блок. Це люди, які не йдуть до армії. Я б сказав — прокурорці. Армія їх не стосується.

«Д». Тобто у вас конфлікт із прокуратурою? Через що суперечка?

С.Л. У них зі мною. Вони чогось від мене хочуть, а я, як би, доїтися не хочу й не стану. Просто намагаються доїти, але я не даюся. Вони намагаються відібрати власність уже 4 роки. Просто виривають її. У мене є, згідно із законом, приватна власність. Я намагаюся її захистити.

«Д». Ви готові назвати конкретне прізвище? Це одеська прокуратура чи столична? І яка в них мета: взяти вас під патронат, заволодіти грошима чи бізнесом? Як ви з цим боретеся?

С.Л. Прізвища я називати не стану, але це легко встановити. Якщо знайдете в інтернеті підписантів цієї справи, там написано внизу ім’я і прізвище. Скажімо так, з відома Офісу генпрокурора цим займається Одеська обласна прокуратура. Усе робиться, як це сказати, не під кураторством, а під протекторатом, от.

Зрозуміло, що в мене відбивають власність, а потім відберуть бізнес. Це очевидно. Я не планую здаватися. Я роблю все, що в моїх силах. Зрозуміло, я не із силового блоку, в мене немає таких ресурсів. Я чиню так, як чинить підприємець, як громадянин.

«Д». У вас були збиткові проєкти?

С.Л. Дайте згадаю. Ні, за бізнесом збитків у мене точно не було. У мене була проблема з партнером. Невдалий партнер був у київському «Стейкхаусі». Були помилки, пов’язані з партнерами, але не було з розумінням, для кого я працюю, хто мій клієнт, яка їжа тощо. З цим завжди було все окей.

«РЕСТОРАН — ЦЕ МІСЦЕ МИРУ, PEACE, ТІЛЬКИ PEACE»

«Д». Якщо говорити не про ваші проєкти, назвіть ТОП-3 одеських ресторанів.

С.Л. Шикарне питання. Ну, наприклад, мене можна зустріти біля Дюка в ізраїльському кафе «Дізінгофф». Я там їм. Це якраз місце, яке, на мій погляд, є доречним міксом між честю-совістю і бізнесом. Тобто там є совість власниці, вона не дозволяє продавати, як це, манку під назвою різотто. У неї авторська їжа, є страви, які мені підходять.

«Д». Які ще два?

С.Л. Кілька разів мене бачили в «Лулу». Аудиторія не моя, взагалі не моя. Є пара страв, які мені там окей. Туди ходять мої доньки. Іноді мене зустрічають у Fitz п’яним. Я там іноді в барі п’ю. Замовляю якийсь коктейль, сиджу, п’ю. Іноді читаю, іноді втикаю, іноді п’ю. Мені там комфортно, особливо в будні, коли не так людно. Близько восьмої вечора там окей. Ще буваю у ресторані «Коламбус». Це старий заклад. Там я був пару разів за літо, треба ж і біля моря посидіти.

«Д». Ви колись казали, що ресторан — це про емоції. Які емоції ви даруєте людям сьогодні, під час війни?

С.Л. Я не використовую, так би мовити, мілітарі-маркетинг у ресторанах. Жодних згадок. Я все це прибрав, до біса, взагалі стер. Ресторан — місце миру, крапка. Peace. Тільки Peace.

«Д». З’явиться в Україні коли-небудь ресторан зі зірками Michelin?

С.Л. Це не має стосунку до ресторанного бізнесу, це має стосунок до бренду країни. Коли країна буде гідна того, щоб там з’явилася компанія Michelin, вона зайде і буде оцінювати. Але це питання нашого позиціювання на ринку. Як нас бачать? Не як ми себе бачимо, а як нас бачать.

«ОСЬ ПРОСТО НЕ ПОЇХАВ, ЛЮБЛЮ ОДЕСУ»

«Д». Так, давайте про Одесу. Якою мовою вам у принципі найкомфортніше спілкуватися з урахуванням нинішніх реалій?

С.Л. Сучасну українську мову я зараз тільки вчу. Раніше я володів радянським варіантом української мови, але немає сенсу нею говорити. Звісно, не можу не визнати, що мені комфортно розмовляти мовою батьків, їдишем. Вони знали її краще, ніж я. До речі, давайте відразу питання про громадянство Ізраїлю. У мене його немає. І ідиш узагалі жодного стосунку до Ізраїлю не має. Це мова східноєвропейських євреїв (ашкеназі, — Ред.).

«Д». Чому у вас немає громадянства Ізраїлю? Багато хто ж робив собі документи…

С.Л. Я просто не поїхав, я люблю Одесу. Ось так вийшло, що я залишився.

«Д». З ким із мерів Одеси ви особисто знайомі? Хто з них найкращий, на вашу думку?

С.Л. Хм, гарне запитання. Провокаційне, але гарне. Був знайомий із Гурвицем, у нас були непогані стосунки, попри його вибуховий характер. Із Боделаном знайомий. У той час, коли був мер Гурвіц, мені було 100% спокійніше. Ось так. Було зрозуміліше.

«Д». Які критерії спокою і зрозумілості?

С.Л. Я до них не звертався взагалі, і це було щастя. Це був, знаєте, чудовий час, коли від мене нічого не хочуть. А якщо я можу, якщо я можу допомогти там чимось, ну, welcome, тільки за моїм родом діяльності

«Д». А зараз що? Звертаються?

С.Л. Ну ось я попросив парковку, мені відмовили. Я не думаю, що це погано. Просто я кажу, що конкретно в цьому відмовили, а могли зробити.

«Я НЕ РОЗУМІЮ, ЯК МОЖНА ДЕКОМУНІЗУВАТИ КОМУНІСТІВ»

«Д». Як ви ставитеся до декомунізації?

С.Л. Це не мій термін, не слово з мого лексикону.

«Д». Ясно, тобто не підтримуєте.

С.Л. Я не розумію це слово, я не розумію, що декомунізувати. Я розумію створення чогось. А ось це ось… Я знаю слово дератизація, це мені зрозуміло. А декомунізація… Так у нас, вибачте, комуністи керують же. Як же можна декомунізувати, як це комуністів декомунізувати?

«Д». Тобто Україна не повинна прощатися з імперським минулим?

С.Л. Я вважаю, що треба створювати. Створювати — це окей. Процес творення — він складніший, ніж процес знищення.

«Д». Я сьогодні був на вашому сайті, там є розділ «Друзі про Саву». І перший там Жванецький. Як ви вважаєте, сьогоднішнє ставлення до нього справедливе?

С.Л. Я відповім так: як особистість, як людина: я друзів не кидаю. Я йому зобов'язаний. Поважав його за життя і продовжую поважати зараз. Я не підтримую ці історії з орденами тощо, але в кого з нас немає тіні? Навіть у вас вона є. Просто зараз ідеться не про вас, а про Михайла Михайловича. У мене є моя тінь. У тих, хто його критикує, є своя тінь. Він, напевно, дурість зробив із цією медаллю, це нісенітниця повна, нісенітниця. Але він стільки зробив для міста, для культури, для цього світу, для нашої України, тому через одну помилку розпинати посмертно — це неправильно. Людей не розпинають посмертно, це не кошерно. Про мертвих говорять тільки добре. Усі. Тим більше про друзів. Про декомунізацію ми вже поговорили.

«Я НЕ РОЗУМІЮ, ЧОМУ ОДЕСИТИ МАЮТЬ СИДІТИ НА ПОТВОРНИХ ЛАВКАХ»

«Д». Які основні помилки в процесі розвитку міста ви бачите?

С.Л. Я не можу претендувати на роль оцінювача. Скажу, що мені не до душі хаотичність забудови, мені не до душі безликість будинків, які будуються. Мені незрозуміла роль головного архітектора. Незрозуміла його позиція. Взагалі, хто це? Мені незрозуміло, який вигляд мають наші урни і наші лавки. Хороші урни і лавки місто точно може собі дозволити. Чому одесити мають сидіти на ось цих потворностях? Це для мене загадка.

«Д». Хто або що, на вашу думку, робить сьогодні Одесу Одесою?

С.Л. Люди, які мислять як одесити. Іронічно, критично, цинічно.

«300 ГРАМІВ ГОРІЛОЧКИ ДЛЯ ВАС І 150 ДІВЧИНІ, І ПІД ДУНАЄЧКУ»

«Д». Ви постійно говорите, що одеська кухня — це бренд. Знаю котлету по-київськи, але ніколи не чув про київську кухню. Котлети по-одеськи немає, зате кухня є…

С.Л. Я вважаю, що мій внесок у бренд міста — це бренд «Одеська кухня». Це точно воно. І я розумію так, що це культура міста, культура в широкому сенсі. У слові «культура» є важливе слово — «культ». Як частина культури. І ось для Одеси це не тільки Михайло Михайлович з його гумором і з його іронією, з його філософією. Це і кухня, на якій я виріс, і всі одесити виросли, а їх не обдуриш. У тарілці не обдуриш.

«Д». Чи може статися так, що одеська кухня, подібно до італійської, стане міжнародним брендом? Що для цього має статися?

С.Л. Щойно вона ним стане, я вам дам інтерв'ю на цю тему окремо. Мені потрібен час, мені потрібно ще років 10. Я зроблю це.

«Д». Відкриєте в Парижі ресторан одеської кухні?  

С.Л. Відкрию кілька ресторанів. Якщо мене не будуть пресувати тут, то я це зроблю, встигну. Років за 10.

«Д». П'ять або три найважливіші страви одеської кухні.

С.Л. Ох, клас, дякую за запитання. Фух. Ну давайте так, я видихну.

Почнемо. Картопля-сорокаденка, молоденька, не їсти її у квітні, травні — це просто злочин. Скільки б вона не коштувала. Треба купити порцію молодої картоплі, приготувати її з часником молодим, з кропом, ложку вершкового масла додати і з'їсти. Це просто релігія, це на рівні культу, на рівні ікони, я не знаю. Це ось прямо зараз.

Обов'язково дунайка. Найкраще слабосолона з цибулькою ялтинською. Пам'ятаєте, така червона була цибулька? Ось її маринують спеціальним чином. І під горілочку. 300 грамів горілочки для вас, для дівчини 50-150. Рай. І дунаєчка, і картопелька. Це як потрапити в рай за життя.

«Д». А взимку?

С.Л. Це фарширована риба і шийка. Це просто мастхев. Тепла шийка, холодна риба з хріном, кольоровим таким буряковим, гострим. Обов'язково котлетки курячі, які описані мною, я не знаю, тисячу разів. Курячі котлетки і смажена картопля. Це просто пісня. Голубці, млинці. Я не буду перераховувати все, але є речі, які просто роблять мене мною.

«ТОДІ Я ЩЕ БУВ ОДРУЖЕНИЙ, СЬОГОДНІ ЦЕ ЗВУЧИТЬ ЯК МІФ»

«Д». Як ви вважаєте, як закінчиться війна і коли?

С.Л. Мрію, щоб прямо сьогодні. Мрію всі три роки тільки про це. Як? Я не військовий експерт і взагалі не експерт у цьому питанні. Я можу сказати, що як тільки ми підемо на переговори з метою закінчити цю війну, вона закінчиться. Ось так. Це моя думка. Коли ми підготуємося з партнерами і виступимо одним фронтом, з однією позицією, то війна закінчиться.

«Д». Ви виїжджали з Одеси з 2022 року?

С.Л. Так, я був в Іспанії кілька місяців, в Італії кілька місяців. В Італії мене прихистили дивовижні люди. Ми виїхали, я вивіз дружину. Тоді я ще був одружений, звучить уже як міф. І якось ми опинилися в селі під Турином. І я зустрів там українку. Вона давала якісь благодійні концерти, світла людина. Вона каже: «Саве, хочете, у мене тут є знайомі італійці, які люблять українців. Вони вас поселять».

А мені треба було десь перекантуватися місяць. Вона при мені зателефонувала, і мене прийняли в селі Трофарелло. Приголомшливі люди. Ну чому вони мені попалися? Я просто був щасливий, що познайомився з ними. Звичайна сім'я, звичайні італійці. Як вони мене приймали, просто вау. Вони мені дали окремий будинок, забили холодильник якоюсь їжею, дали мені ключі, дали мені палети, щоб топити грубку, а тоді ще холодно якось було. Дали мені доступ до питної води, пригощали якоюсь божевільною італійською пастою, якимось шоколадним яйцем таким величезним. Я був для них містер X. Просто незнайома людина. І відтоді вони стали моїми друзями. Потім я жив у свого друга в Німеччині тижнів зо два. Потім я жив кілька місяців в Іспанії. Ну ось якось так. Але потім я повернувся.

«ГОДУВАЛИ І ГОДУЄМО ВІЙСЬКОВИХ, АЛЕ НЕ ВВАЖАЄМО ЗА ПОТРІБНЕ ПРО ЦЕ ГОВОРИТИ»

«Д». Якби у вас була можливість дати пораду політику, що і кому б ви поскаржилися?

С.Л. Справжній політик має бути готовий зробити щось таке, після чого його гарантовано не оберуть. Але він це зробить, і він має цим пишатися. Мені мало траплялися люди, які б називали себе «політик». Дуже мало. Політик має зробити таку реформу, після якої електорат його не обере. Але електорат і не може за великим рахунком вибирати.

«Д». Не вірите в демократію?

С.Л. Нічого кращого за демократію не придумали. Але сказати, що я вірю в те, що електорат повинен мені обирати керівників, ні. Це, ну, не зовсім правильно.

«Д». Ви сказали, що годували військових. Це триває?

С.Л. Так, годуємо й донині. Ми це робимо в режимі «тихо». Ми не афішуємо цього, просто готуємо їжу і все. Робить це менеджмент сумлінно кожного дня. Ми не приклеюємо цьому якісь крила і не пишемо про це. Я взагалі не вважаю, що про це треба говорити. Воно є і все, крапка.

«Д». Можна кілька особистих запитань?

С.Л. Я не одружений. Ось і все питання.

«Д». У вас є доньки. Де вони живуть? Ви бачитеся?

С.Л. По всьому світу. В Україні нікого немає. Одна живе в Японії, одна в Бельгії, одна в Берліні, одна в Іспанії. Буде жити в Італії. Ми, звичайно, зустрічаємося. Я нещодавно в Японії був. Одна була недавно в Кореї, здивувала мене, просто сама взяла зі своєї зарплати, виділила гроші, полетіла в Корею Південну, провела там 10 днів. Повернулася, каже: «Тату, вау, вау, вау. У них релігія — це Samsung. Вони вірять у Samsung».

«ДОХОДИ СКОРОТИЛИСЯ ВДВІЧІ»

«Д». Ви багата людина? Скільки максимально ви заробляли на ресторанному бізнесі?

С.Л. Я почуваюся дуже добре.

«Д». Озвучте якісь цифри. Може, понад 50 тисяч доларів на місяць? Може, понад 100 тисяч?

С.Л. Ну, було і більше теж. Я почувався завжди добре. Я дуже усвідомлено завжди чинив, у сенсі бізнесу, завжди повертав у нього достатньо грошей для того, щоб він залишався сильним. Поважаю те, що я роблю, завжди ставився з повагою до гостей. Гості мені платили тим самим. Ба більше, я впевнений, що ті недоліки, ті помилки, які були зроблені мною стосовно гостей, виправлені з цим же гостем, робили цього гостя мегалояльним. І так завжди було.

«Д». Ваші доходи скоротилися? У скільки разів?

С.Л. Упали вдвічі. Це факт.

«В АМЕРИЦІ ЛЮДИ НЕ ЗНАЮТЬ СПРАВЖНЬОГО СМАКУ МОЛОКА»

«Д». Якби ви могли зараз відкрити ресторан у будь-якій точці, крім Одеси, то де б це зробили?

С.Л. Так скажу: це був би Київ. Там є люди, які розуміють мене і яких розумію я, тому що я маю розуміти гостей. Якщо я не розумію гостей, то мені нецікаво було відкриватися. Візьмемо, наприклад, Польщу. Я якось туди їздив. Я довго розбирався з поляками. Мені не здалося, що моя ідея одеської кухні комусь там цікава.

Я ще вірю в одеську кухню, наприклад, у Берліні і в Нью-Йорку, але не в Польщі, не у Варшаві. Напевно, у Чикаго — так. У Сан-Франциско — ні.

«Д». Канада?

С.Л. Там продуктів немає. Там же країна живе за -20. Ми ж південні, у нас південні продукти. У нас якість продуктів, як в Італії, як у П'ємонті, розумієте? Ми ж знаходимося з П'ємонтом на одній широті, у нас якісний помідор такий самий. У Канаді цього просто немає. В Америці взагалі таких помідорів немає. Навіть багаті тамтешні люди не мають такої цибулі й помідора, як ми. Ми це просто не цінуємо.

От знаєте, такі багаті сім'ї, наприклад, у Німеччині не мають половини продуктів, які доступні одеситам. І купити ніде. В Італії є, в Іспанії є, у Франції є, у Португалії є, у Норвегії немає. Просто немає. Хочете полуницю із запахом полуниці, ну, приїжджайте там, куди там, куди, в Португалію, в Іспанію. А молоко… Я не уявляю собі в Америці, щоб люди знали смак молока. Вони п'ють якесь ПВА, розведене у воді зі смаком упаковки. Ну, я пив молоко, воно пахне упаковкою. У нього смак упаковки, запах упаковки, колір ПВА. Огірки в них мають смак кабачків, кабачки мають смак огірків, помідори мають смак упаковки від помідора.

«МОЯ КОМАНДА — ЦЕ ЛЮДИ, ЯКІ ВІРЯТЬ В ІДЕЮ ОДЕСЬКОЇ КУХНІ»

«Д». Чим вас годували в дитинстві і що ви найбільше любили?

С.Л. Мама казала: «Прибирати, готувати і прати повинні гувернантки. Я народжена для любові». Вона це татові говорила, щоб він не чекав, що вона буде делікатеси йому готувати. Цю позицію мама пронесла через усе життя, а готувала вдома бабуся. І готувала приголомшливо. Я, власне, і кухарем став тому. Ключова страва була і залишається досі — вареники з м'ясом. Це просто делікатес, якому немає рівних. Але я уточнюю, саме одеські вареники з м'ясом, ось такі маленькі, в яких чисте м'ясо без добавок, тонке тісто. Ось ці вареники з м'ясом я люблю. Я люблю ці млинці маленькі, я люблю ці голубці маленькі, я люблю шийку, яку робила бабуся, потім її я навчився робити. Я навчився робити фаршировану рибу правильно, я її люблю.

«Д». У мене було ще запитання: що вам сниться? І як ви думаєте, що чекає на нас усіх далі?

С.Л. Ну, скажімо так, хлоп'ячих снів у мене вже немає. А що буде далі? Я б сказав так, у що я вірю? Я вірю, що у нас з'явиться влада, готова привести в життя такі реформи, які саму владу вб'ють. Тобто вони повинні будуть піти відразу ж після цього. Але ці реформи будуть незворотні. Наприклад, децентралізація МВС, вибір шерифів. Влада має керуватися тим самим законом, що і я. Закон має бути єдиний. Поки у нас діє в країні два закони, всі інші реформи не працюють. Жодна реформа не працює. Тому що в нас у країні два закони. Один закон для влади, один закон для мене, і це не окей.

До цього часу в нас має з'явитися громадянське суспільство, яке буде підтримувати цю владу. Тому що люди на вулиці повинні вірити суддям і вірити прокуратурі. Зараз, на жаль, цим структурам не вірить ніхто. Причому не вірить, обґрунтовано.

Якщо їм не вірять люди, їм немає місця в країні. Це очевидно. Тому що це ж сервісні функції. Що робить насправді суд і прокуратура? Надає сервіс людям. Нічого більше. Якщо цей сервіс людям не потрібен, їх треба прибрати до чортової матері і все.

Розмовляв Юрій Басюк