Місто Дитинства та Друзів. Одеський художник пише вулиці поблизу моря
Галерея «Муза» (Еврейська, 19) відкрила персональну виставку відомого одеського художника Сергія Дриги «Місто мрії». Сергій Алімович – випускник знаменитої «греківки», багато його робіт присвячені «Місту D», що його вибудувано уявою митця. Це місто Дриги, місто Дитинства, місто Друзів, місто Дурнів (ніде правди діти), місто Dream (в перекладі – «мрія»).
Митець на диво точно відображає на своїх картинах світло, повітря та воду. Багато працює на пленерах, підключаючи власну уяву, додаючи особисті емоції, тому пейзажі Дриги часто виявляються вигаданими. Його «Місто мрії» схоже і на Одесу, і на Венецію, и на Брюгге близькістю старовинної архітектури та водної стихії. Відбиваючись у воді, архітектура примножує свою красу та загадковість.
1996 року в біографії художника з’явилася перша міжнародна виставка «Маріна-96» (Одесса), 1998-го було завойовано призове місце на бієнале «Маріна-98», відбулися дві персональні выставки в Морській галереї, це були роботи великих форматів. За рік пройшла «персоналка» в галереї «Де Медичи» в Брюгге (Бельгія). Картини митця знаходяться в колекціях любителів живопису практично по всьому світу. А знавці образотворчого мистецтва поціновують автора за експерименти з нереально яскравим кольором та освітленням, грою відблисків на воді, і якщо на полотні з’являється місяць, то десь поруч неодмінно буде й ліхтар, аби затіяти з небесним світилом діалог за допомогою променів. Зараз в галереї «Муза» зібрано експозицію з невеликих, камерних полотен, проте враження від розміру холста не залежить, Сергій Дрига сам мріяти вміє, і глядачів навчає.
Авторка — Ірен Адлер, фото Володимира Андреєва
СМЕРТЬ РОСІЙСЬКИМ ОКУПАНТАМ!
Помітили помилку? Виділяйте слова з помилкою та натискайте control-enter
Світлій пам'яті моєї мами присвячую цю рідну пісню з дитинства:
>Сегодня день рождения моей покойной матери. Светлая ей память! Сколько всего она пережила. Во время войны умерла её мама, долго не могли зимой похоронить так как фронт проходил через село, моя мама осталось в 8 лет с родной бабушкой, жили в землянке в эвакуации, а когда вернулись в родное село на Черкасчине то увидели на месте небольшой хаты пепелище и только одна печка осталась. Дважды фронт проходил через село. С каким трудом бабушка и девочка строились одному Богу известно. Очень всё было тяжело. Замужество оказалось неудачным. После развода переехали в райцентр, где не было украинской школы и это в Украине при СССР! С каким трудом я посреди шестого класса переходил с украинского языка на русский — с отличника стал чуть ли не троечником, но выкарабкался и школу окончил только с двумя четвёрками, остальные предметы на отлично. Украинского языка вообще не преподавали, а украинскую литературу преподавала учительница русского языка — жена офицера, которая сама не знала украинского языка. Я и ещё одна одноклассница Света из Шепетовки переводили перед классом украинский текст на русский язык и так учили украинскую литературу. Как сейчас помню как утром меня мама провожала на самолёт в Одессу с моим товарищем и его отцом поступать в вузы. Я поступил на истфак ОГУ. Друг в политех. Ничего, выжили, стипендия 40 рублей, мама могла помочь ещё 40 рублями в месяц при тех зарплатах в 80-100 рублей. Окончил и истфак ОГУ, и юракадемию заочно в 40 лет, поступив в 33 года на юрфак ОГУ. Сейчас очень рад тому что решился всё-таки окончить юридическую академию, хоть очень было непросто совмещать и службу в милиции, и заочное обучение, учебников не было, на установочные сессии не всегда отпускали, интернета не было, но контрольные, курсовые и дипломную работы писал сам. Сейчас на пенсии и только любимая работа спасает от суровых военных будней в государстве.
Я в 17 лет приехал в Одессу учиться, так и остался на всю оставшуюся жизнь в этом замечательном городе, полюбив его всей душой и сердцем. Считаю себя одесситом не по рождению, а по состоянию души. Конечно, тем, кто родился в Одессе, больше повезло, но я тоже ни о чём не сожалею. Это мой родной город и им уже останется до конца моих дней.
