Гурвіц, Воргол та Каддафі: в одеському музеї показали ретроспективу українського медіамистецтва

Виставку одеського відеоарту та акціонізму про вплив соціальних та культурних розломів на сучасне суспільство «Чи промінь, чи ніч» відкриє 2 лютого Музей сучасного мистецтва Одеси у залах Одеського Музею західного і східного мистецтва (Пушкінська, 9).

Проєкт представляє таких художників, як Дмитро Ерліх, Микола Карабінович, Андрій Любов, PLOT, Олександр Ройтбурд, Альона Токовенко, Вікторія Хорошилова, Надія Шошина, під кураторством Анни Мороховської та Андрія Сігунцова.

На початку виставки глядача зустрічає робота Олександра Ройтбурда, який був вагомою фігурою у формуванні одеського відеоарту, особливо в період «безкартиння». Фрагмент робочого репортерського фільмування з участю колишнього мера Одеси Едуарда Гурвіца зроблений у 1997 році. І ось як кумедно: вустами чиновника нам одразу ж повідомляють, що тут дивитися більше нема чого!

Робота Дмитра Ерліха «Обід з художником» демонструє повторення за «майстром», закликаючи глядача приєднатися до обіду та стати учасниками перформансу нарівні з митцями. Тут є місце апропріації, запозиченню чужого відео, проте ще й створюється паралельний продукт. На одному екрані їсть бургер Енді Воргол, на іншому – Дмитро Ерліх, причому в тому ж-таки темпі. Поміж екранами на вернісажі присіла з бургером арткритик Ута Кільтер, здивована, що на виставці не знайшлося жодної відеороботи, створеної нею разом із Віктором Маляренком. З іншого боку, немає й відео Глеба Катчука, Мирослава Кульчицького та Вадима Чекорського, експозиція зовсім невелика, але й не так вже щоб зовсім «нема чого дивитися».

Серія перформансів Андрія Любова порушує тему возз'єднання суспільства у повсякденних моментах. В той час як сусідня з ним група PLOT своїми яскравими акціями звертається до проблем, які пронизують людство. Це відеодокументація акціонізму.

«Наступний зал, присвячений боротьбі, що руйнує наше суспільство, відкриває робота Вікторії Хорошилової, символізуючи біль, завданий війною, який переживає і земля, і людина. Суспільство змушує нас наслідувати його, щоб бути прийнятим, і тих, хто противився цьому «правилу», приймає з великими труднощами. Надія Шошина у своїй роботі шукає прийняття поза встановленими суспільством межами», — підкреслюють куратори.

З твором Надії Шошиної цікава історія пов’язана, пошук роботи у 2021 році у Франції. У підсумку українську мисткиню наймають у брудному передмісті для торгівлі бюстгальтерами, а ще вона знайомиться з хлопцем, який зображає тигра біля входу до автосалону. Повчально, адже зайняти, наприклад, гідне місце у французькому відеоарті нашим авторам практично неможливо…

«Перешкоди, вибудовані навколо нас, символізує робота Альони Токовенко, в якій звук, що пронизує слух, і «шкіра», що поглинає в себе, не дають йти далі. А ось до чого може призвести сліпе слідування за «вчителем», що перетворилося на тиранію, показує фінальна робота виставки: відеоарт Миколи Карабіновича, який відсилає до смерті лівійського диктатора Муаммара Каддафі», — розповідає кураторський текст. Каддафі на екрані ми не побачимо, але будуть деякі зловісні атрибути й дії, а сам монітор почиває на двох схрещених лопатах (згадалося: «я тиха й скромна, тихо закопаю, скромно відсвяткую»)…

«Нам треба вже, нарешті, навчитися будувати мости між групами з різним досвідом, різним баченням та різною емоційною складовою, але об'єднаними однією метою — побудовою суспільства, де права кожної людини захищені, країни, що мають успішну економіку та здатні захистити своїх громадян. Ми не знаємо, чи ми в середині цієї війни, в кінці чи на самому початку. Ми не можемо переносити розв'язання складних питань на потім. Шукати рішення потрібно зараз», — додають куратори.

Відвідати експозицію можна до 3 березня.

Авторка — Ірен Адлер, фото Олександра Синельникова